Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Ага, ти так! — загорлали звідусіль. — Бийте його!
— Облиште! — закричав сотник. — Облиште його! Хай вип’є ще!
Скочив до Івана і тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспокоївся і одним ковтком випив трунок до дна. А тоді сів і замотав головою.
Потім звівся й захитався. Хотів іти, але його похилило до стіни.
— Га-га-га! — зареготали зусібіч. — Бийте його!
— Хай вийде надвір! — закричав сотник. — Надворі способніше!
Іван і справді прямкував надвір. Всі з’юрмилися за його спиною, і сотник побачив, як яро поблискують у всіх очі. Парубчак обтер уже кров, кинувся вперед і, коли Іван став на ґанку, вдарив його ногою.
Велетень захитався і гримнув з ґанку. На нього кинулися, як на звіра, й затусали руками й ногами. Кілька чоловік тягло палиці й ломаки, і на розпластане тіло посипалася хмара ударів.
Тоді сотник сказився. Він закричав, аж звівся навшпиньки:
— Патли! Ріжте йому патли!
Його підмивала ярість, весь він був немов згусток виплеснутої люті, метушився, кричав, але сам не бив.
Люди вже озвіріли й без того. Різали ножами патли й виривали із голови разом зі шкірою.
Іван важко застогнав і заворушився. Люди посипалися з нього, як мурашва, а він із закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима. Тоді вдарено його ззаду ломакою, і він знову звалився долі.
— Очі! — закричав сотник. — Виколіть йому очі!
Чоловік з ножем метнувся до Івана, і над містечком пронісся рев. Іван знову звівся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультіпаки, і став на повен зріст. По обличчю від очей юшила йому кров, і він ревів. Ревів, мов зранений звір, і безсило махав руками.
Люди вже почали розтікатися по майдану. Тікали, хто куди, тікав і сотник, аж доки на майдані не залишилося ні душі, хіба що писар, який сидів на ґанку канцелярії і спокійнісінько кушпелив свою череп’яну люлечку.
Спершу велетень біг. Хміль наче спав з його тіла, він натикався на паркани, бився об дерева, але біг. Над ним погасло сонце, чорна ніч окутала зусібіч, чорні хмари спускалися на землю, чорний біль пронизував йому голову, виростали чорні квіти й пахли кров’ю. Він біг, хоч насправді ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, ніби все ще біжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а він уповзав у якесь безконечне і безнадійне провалля, де холодно дихало каміння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезній калюжі, в якій теж не було ні барв, ні світла, — обличчя йому засипало попелом, а він у тому попелі чув іржавий біль, що їв обличчя. Все тіло дерев’яніло, а він біг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було бігти — єдине, що знав і розумів. Насправді ж повз, наче внурювався в неозначену порожнечу, в незвіданий біль, котрому немає ні початку, ні кінця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла курява дороги, а він повз чи біг, ліз чи мчав, ішов чи купавсь у сірому попелі. В калюжі без дна, початку й країв, бо йому знову боліло, знову скімлило й нило; душа його теж була немов калюжа, наче в ній не жило більше нічого, крім цього болю. Тіло його гойдалося, його вішано, прив’язувано до хмари, а хмара та зовсім лягла на дорогу й на мозок. Бо й мозок ставав хмарою, весь спопелілий і перетрухлий; з нутра рвалася нудота, і він, закручений зовсім, поламавши всі припони, які ще тримали його біля землі, покотився, ніби чорне перекотиполе, б’ючись об грудки й доганяючи себе самого. Потім його знудило, він виблював прямо на чорну землю, по якій котився перекотиполем, прямо в калюжу, якої так і не зміг подолати; все спалахнуло так яскраво, що він зупинився. Зупинився, вдивився в те палахкотіння, а тоді зваливсь у траву, гублячи рештки свідомості й останні іскри сьогоднішнього дня.
Отямився від холоду. Йому здалося, що хтось змочує йому голову. Це було приємно й неприємно водночас, і він, зворухнувшись, застогнав. Потім захотів розплющитись, але глухий біль нагадав йому все, і він уперше в житті пізнав відчай. Не знав, куди втрапив, не відав, що чинити й куди йти. Голова покрилася глухою темрявою — відчув це по-справжньому тільки зараз; хотів піднести руку до очей, коли ж зустрівся з чиєюсь рукою. Аж здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому відповів дитячий голос, він навіть подумав, що десь чув той голос і що він дуже приязно звучить.
— Це ти, Мотре? — запитав він.
Але це був якийсь сирота, котрий утік зі школи. Він бачив усе, що сталося, і хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало носом.
— Чого ти плачеш, малий? — наскількимога лагідніше запитав він.
— На вас страшно дивитися, дядьку, — вже по-справжньому заплакав хлопчик. — Коли була ніч, то ще нічого, а зараз, а зараз…
— То зараз не ніч? — запитав він із нутровою тривогою в голосі.
— Уже ранок, — сказало хлопченя. — А я сиджу тут, біля вас, цілу ніч. Ви все пориваєтеся до очей…
Він запитав, що з його очима. Врешті, про це й питати було годі, але він спитав і напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
— Ну, чого ти мовчиш? — з мукою спитав він, і хлопченя заплакало ридма.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Знаєш, де моя домівка?
Хлопченя знало, і він спробував сісти. Тіло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але він звівся й сів.
— Ну от, — сказав, — а тепер добиратимемося додому.
Його знудило, відчув, як усередині все палиться, і знову ледве не виблював. Лоб у нього був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на щось чудне. Волосся в нього майже не було, хіба кущаки, об які він аж руку поколов.
— Не чіпайте, дядьку, — сказало хлопченя. — Там у вас також рани.
Він сидів, важкий і безсилий, криваві більма його світили назустріч ранкові, а побите обличчя було аж сизе.
— Ну не плач, — сказав він лагідно. — Чи далеко ми від моєї домівки?
— Полем навпрошки, — відповіло, плачучи, хлопченя.
— Я не знайду, — хрипко пробурмотів він, — а коли ти не перестанеш плакати, то не зможеш мене провести.
— Мені страшно, — сказало хлопченя.
Він знову відчув біль там, де були колись у нього очі.
— Зав’яжи мені, — попросив і вирвав шматок сорочки. Руки в нього тремтіли, і від зусилля, з яким рвав сорочку, на лобі виросився піт.
Хлопченя в’язало йому очі, і він відчував малі й тріпотливі пальці на потилиці. Об тім’я йому вдарилося кілька сльозин і опекло.
— Тепер треба встати, — сказав він. — Чи нема близько палиці?
— Нема, — відповіло хлопченя, — але я можу збігати.
Йому стало раптом страшно, що опиниться тут сам.
— Не треба, — хрипко сказав. — Допоможеш дістатися домівки.
Захотів устати, відчув, як його вхопили за поперек малі рученята, як натужно допомагали йому, й глибока сіра печаль пойняла його душу. Став навкарачки і спробував вклякнути. Це йому вдалося, і він відчув на обличчі тепло. Сонце стояло якраз перед ним і лило на нього тепле ранішнє проміння. І він завмер, вслухаючись у це тепло.
Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в біле кудлате дерево. І він пізнав нову силу, що з’явилась у глибині його єства, в глибині цього ранку й сонця.
Натужно звівся, а потім важко дихав, хитаючись на всі боки. Хлопченя підпирало його, і він зрозумів, що це йому допомагає. Що тепер він зможе навіть піти.
Але навколо стояла глупа тьма, і він не знав, куди ступити. Немов висів у повітрі і боявся втратити рівновагу. Бо коли втратить рівновагу, може ніколи не звестися.
— Ти таки побіжиш за палицею, — сказав він. — Бо так я не дійду.
Почув, як відірвалось од нього хлопченя і як швидко полопотіли по дорозі босі ноги.
— Що це за шлях? — спитав він, але згадати не міг. Та й не було сили. Сидів і слухав, як дзвонять у вишині жайворони. Це був теплий мелодійний дзвін, так само милий, як ранішнє сонячне тепло. Вітерець війнув на нього й приніс запахів зела. Навіть розрізняв, що як пахне, і це дало йому сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашній день і те, що з ним сталося. Але від таких думок боліло, і він знову слухав жайворонків. Сидів так довго, заціпенів і наче перетворювавсь у камінь. Важкий, хворий камінь, який живе тільки цим дзвоном і ранішнім теплом. А ще запахами зела.
