Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗
Власник коня поставив високу ціну. Парубок у зеленому капелюсі завагався, але не відступився. Напевно, думав, що ціна відстрашить інших покупців. Орися почекала, поки він почав торгуватись за коня й збив ціну на цілих сто злотих.
Тоді Орися підійшла й накинула двадцять злотих. Зміряв її поглядом, ніби вилами проколов.
— То ніби як? — спитав, затинаючись від злості.
— А отак, що накидаю двадцять — і кінь мій.
— А я тридцять.
— Тоді я сорок.
— А я п'ятдесят.
Орися опам'яталася. Відчула, що втягується в якусь азартну гру, в якій кінь не основна ставка. Заворожив її той сільський красень, чи що, до біса?
— Кінь ваш, — весело сказала, ніби хотіла дати зрозуміти, що переторги поміж ними тільки забава.
— То вже так бог дав, панійко, що чоловіче мусить бути зверху! — При тому поглянув на неї так, що Орисі кров ударила в обличчя.
«Невже ж я своєю поведінкою даю право навіть мужикові відзиватися до мене так? В себе в селі я б плюнула йому межи очі… Який хам!»
Вона відійшла з гордовито випнутою нижньою губою ще для того, щоб не дивитись, як той хам милується конем.
Здалека спостерігала, як парубок поводився з конем, ніби з нареченою, потім любовно поплескав його по шиї і віддав тому, для кого купував.
«Посередник, але любить коней», — мусила справедливо визнати Орися.
Незадоволена собою і сьогоднішнім ярмарком взагалі, вона подалася до скромнішого з двох шинків, щоб дещо перекусити. Людей було відносно мало. Здебільшого запивали могорич. Лише замовила собі порцію гуляшу і мале пиво, коли той, у зеленому капелюсі, з'явився на порозі.
Стежив за нею.
Попрямував просто до столика, за яким сиділа Орися.
— Можна? Вільне? — і, не чекаючи відповіді, сів навпроти неї. Тут ніхто не бавився у формальну чемність. Сідали на вільні місця за столом, як у себе вдома. Орися розцінила цей жест з його боку, як бажання показати себе кращим серед присутньої публіки.
Притакнула, вдаючи, що не впізнає його. Він інколи зиркав на неї з-під вій. Очевидно, не дуже вірив, що можна так легко забути його обличчя. Переплівши пальці, поставив на стіл свої важкі мужицькі руки.
Орися, побіжно торкнувшись поглядом, з задоволенням помітила, що його нігті вільні від чорних обвідок (бодай не псуватиме їй апетиту). Втім, відчула дивне враження, начеб це хтось третій сів з ними за стіл. Важкі мужицькі руки нагадали їй Маркіяна. Хоч з дитинства не робив на ріллі і п'ятнадцять років провчився у школі, руки його так і не позбулися свого атавістичного вигляду.
Звела очі вище. Нічого більше в ньому не нагадувало Івашкова.
— Я вас перепрошую… вам… то… вам дуже хотілося того коня?
— А вам що? — не дуже привітно стягнула брови невістка Ілаковичів. — Хай вам ставить могорича той, кому ви купили коня, — додала з трохи робленим презирством.
Парубка не вразив неприязний тон сусідки.
— Аби-сьте знали, що хотів частувати, — заговорив весело. — Аякже ж, так і годиться, але я волів тут присісти. Люблю, я вас перепрошую, але таку натуру маю, люблю подивитися ще раз на того, кому я товар з-під носа свиснув.
Показав свої бездоганно чисті зуби з здоровим синюватим відтінком. Звідки вони в нього такі? Певна, що в руках і не тримав ще зубної щіточки.
— А ви хоч баба, перепрошую, хотів сказати, кубіта, ніби пані, але на конях розумієтеся. Признаюся вам, що я таких ще не здибав. У вас, відай, і сила є. Коні люблять сильних. Плохих аніраз не хочуть слухати. Тому баба, перепрошую, жінка, ніколи не може бути добрим фірманом.
Принесли замовлений Орисею гуляш. Парубок замовив для себе Двісті грамів мішанини, чотири яйця, чвертку шабасівки і півлітра румунського білого вина.
Нічого собі апетит!
Орися взялася за їжу, навмисне з великою етикетністю орудуючи ножем і виделкою. Була свідома, що хизується перед парубком: хай бачить мурга, як пани вміють їсти. Мала цю дурну звичку з дитинства. Малою дівчинкою хизувалася косами, які справді були в неї незвичайні, своїм ростом і вагою, ба навіть силою. В цьому відношенні серед своїх ровесників була перша. Щойно Маркіян делікатно відучив її від цього.
Ах, Маркіян, Маркіян!
Господи, як тортурували його за столом цьоці і кузини Лісних, приневолюючи першим брати з полумиска страви, яких перед тим у вічі не бачив, і вживати приборів, яких не знав, як у руці тримати.
Цього навпроти небагато обходив столовий етикет. Брав виделкою шматочок ковбаси з тарілки, пальцями перекладав його на скибку хліба й так пакував у рот. П'ючи горілку, кривився не в міру (мабуть, це належало до доброго тону) та по-сільському нюхав хліб.
Орися зволікала з їдою. Милував її око цей валет з колоди карт. Типовий сільський красень з Покуття чи північної Буковини: чорнобровий, тонконосий, довгоногий, з невід'ємним лиснючим чубом над очима.
Одягнений був по-сільському з деяким міським акцентом, наприклад, штани-райтки з нашитою зсередини колін шкірою, що, очевидно, являлося явною ознакою заможності валета.
Сусід попросив дві чари під вино.
Одну налив по вінця, другу — до половини.
— Я перепрошую, але я просив би вас зробити мені честь і випити зі мною трохи цього білого. Румунського, як той казав.
Спитала з неудаваним непорозумінням:
— А чого це я маю випивати з вами? Теж щось… з якої речі?
Підняв брови, як би дивуючись її здивуванню.
— Я перепрошую… ви по ярмарках буваєте… Ви хіба не знаєте, що завжди ставить той, що виграє, тому, що програє? Я гадав, що ви знаєте цей звичай.
— Звичай-то я знаю, але я не розумію. Ви хочете сказати, що виграли у мене?
— Аякже! До цього я і кажу.
Його примітивна безпосередність розсмішила молоду Ілаковичку.
— Що ви виграли? Скажіть, хай і я знаю, що я програла.
— А виграв я хоч би те, що досяг того, що-м хотім.
Не зовсім була ясна для Орисі його відповідь, але більше не допитувалася.
— Ви виграли б тоді, коли б кінь вам дістався. А ви ж його не для себе торгували.
— Ой, га! — вдарив себе заводіяцьки по потилиці. — Я такий пес на коні, що як котрого вподобаю, то вже його з рук не випущу.
Захотілося їй підколоти джигуна, аби менше хизувався:
— Не штука чужими грішми набивати ціну.
Втопив в ній докірливий сумовитий погляд («А очі — як вирізьблені», — подумала).
— А ви як не знаєте, то так не говоріть, панійко. Я вас перепрошую, але ви помиляєтесь. Кінь той не був аж стільки вартий. Я дивуюся, що ви не впізналися. Я з власної кишені додав п'ятдесятку, аби моє було зверху. Завжди має бути чоловіче зверху, а не бабське, перепрошую за слово. Вип'ємо, панійко.
Випили. Орися залишалася під враженням тільки що почутого.
Ніколи б не подумала, що хлоп здатний на такий жест. І що, власне, спонукало його до цього? П'ятдесят злотих для мужика в наш химерний час — це ж ціле майно! Цікавий характер. Розглядала його очима дослідника.
Той знову наповнив келихи вином.
— Ви кажете, панійко, — могорич! А що мені могорич? Мені що — не стане самому собі поставити могорич? Я такий, що для мене сам трунок нічого не значить. Може стояти горілка, а я і не подивлюся в той бік. Мені не важний трунок, а важне, з ким я його випиваю. Дай боже, панійко, аби це не було наше останнє здибання.
Випили. Парубок подобався їй щораз більше. Вино не було з міцних, але попередній кухоль пива всуміш з ним спричинив те, що в Орисі закрутилася голова.
Спитала кокетливо:
— Виходить, ви через мене втратили півсотки? Скажіть, не шкода вам?
— А я ніколи не жалкую за тим, що з власної волі трачу. Я ж сам хотів…
— А нащо?
— Я ж вам вже казав: аби ваше не було зверху. Ще не знайшлася дотепер баба, перепрошую вас за слово, аби мене скрутила.
Ні, він дивував її щораз більше! Куди салонним тюхтіям а-ля її Славчик до цього орла!
— Ов, така сила у вас?
— Нє, панійко, такі баби слабі.
— І жодна ще не зігнула досі вас?
— Одна зігнула, але так уже зігнула, що, відай, за ціле життя не випростаюся.
