Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
От що обурювало Карпа Сидоровича, і він уже давно постановив при першій нагоді подякувати їй за таку образу.
- Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимівно Петренкова? - говорив далі крамар і дивився на Варю своїми маленькими підмасленими очима.- Сумліваєтесь?.. Воно й правда: камунічеська платформа не пройшла, тікають по чім попало!
Варя стояла перед крамарем і перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його власті? Піде на нього пожаліється? Піде до свого дальнього родича, Івана Панасовича, і розповість йому про думки Карпа Сидоровича? Ні, вона цього ніколи не зробить, бо тоді вже напевне генерали її не помилують.
- А це ж... що це ви собі набігали, Варваро Трохимівно? - говорив крамар, сально посміхаючись і пальцем тикаючи у Варин живіт.- Від гражданського мужа? Хі-хі!.. Камунічеський приплод для нового офіцерського режиму? Непогана справа - що й казати!.. Та тільки - звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!
Тут крамар уже не міг не зірватись із тону й, підбадьорений свідомістю, що Варя добровільно мусить віддати себе на глум і ні в якому разі не піде на нього скаржитись, заскреготів зубами й дав волю своїм схованим почуттям.
- Звиняюсь! Господа генерали тобі, Варко, не подарують камунічеської пропаганди. Звиняюсь!
- Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпіла тут перелякана Варя.- Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я ніколи не була в партії?
- Ти не була в партії? А чому ж ти тоді в гражданськім браку состояла з камуністом? Ну? Ну, от скажи мені? Чому? Захотілось камунічеського? От тобі й буде комунічеський! - Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: - Я, звісно, не проти природи... Воно й шлюха - чоловік... Але зачем ти, дєтка, завагітніла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!..
На доказ того, що його й справді мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зідхнув. Варя мовчки стояла серед вулиці. В грудях їй було тісно й неприємно. Варя думала: «Треба тікати». Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирішивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирішення й не тільки передумати, але й справді покинути свій рідний городок.
Це трапилося не тоді, коли можна було порівнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягів, що евакувались на північ, навіть не за тих душних днів, коли козачі роз'їзди були в якихось двадцяти верствах від повітового містечка - це трапилося якраз в останній день.
Ніч була гаряча. Грози не було, але далекі зоряниці аж до ранку палахкотіли по всіх кінцях повітового містечка. Чути було короткі постріли. І на цей раз не тільки обивателі не наважувались трошки поспати, але й активні діячі робітничо-селянського уряду ніяк не могли раціонально використати подаровані їм судьбою години відпочинку. Все було в тривозі. Центр города вже давно змертвів, та цієї ночі він був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев'ятої приблизно години решток загонів робітничо-селянського уряду не видно було. І, тільки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожніх вулицях заторохкотіли полкові обози відступаючої армії. О дванадцятій приблизно годині розірвався перший шрапнель. Ворог був уже під «стінами города». Ярина Федорівна, що її дуже тривожила Варина судьба, навіть цього дня не стерпіла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.
- Ох, Варко! Ох, донечко моя! - сказала вона, важко дихаючи й сідаючи на ослінчик.- Зустріла я, значить, зараз Івана Панасовича. Так ти слухай, що він каже мені...
Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
- Та що ж він каже, мамо! - затривожилась Варя.- Ну говоріть же, не мучайте мене!
До Ярини Федорівни підійшов і Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, він, завжди до всього байдужий і завжди трохи п'яненький, мовчки зупинявся біля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.
- Що він каже? - промовила нарешті Ярина Федорівна крізь сльози й витираючи очі кінцями голов'янцї хустки.- А от що він каже. Як почув він, що ти сидиш досі в городі, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зі своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлі не розстріляють? (Так і сказав, голубонько, «розстріляють»!) Я йому те, інше, навіть про вагітність твою згадала. А він мені своє. Невже, каже, забули, що Сергій, цебто чоловік твій, у «чеці» служив? Я йому те, інше: мовляв, чим же моя донька винна, що він у «чеці» служив? Так він і слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) і більше, каже, я з вами й розмовляти не хочу... цебто зо мною. Ну, оце я й прибігла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось міркувати... Ой, бідна моя головонько!
Ярина Федорівна знову заплакала. Трохим Климентович ще більш поширив свої здивовані очі. А Варя зблідла й мовчить.
- Невже ж таки, доню, тебе можуть розстріляти?.. Бєлі, значить, афіцери?
- Бог його знає... Може, й розстріляють,- нарешті промовила перелякана Варя.- Карпо Сидорович дуже нахваляється... Та далі Варя вже нічого не промовила. Ярина Федорівна гнівно подивилась на неї й скрикнула:
- Так чого ж це ти мені цього раніш не говорила? Ну?
- Про Карпа Сидоровича? Та хіба ж я вам не говорила?
- Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлі розстріляють?
- А я ж почім знала, мамо? - почала було Варя.- Та ви ж і самі мені не радили тікати...
- Я не радила? - ще голосніше скрикнула Ярина Федорівна.- Та я ж тільки не радила тобі зв'язуватись з цим жевжиком камунічеським, з цим твоїм Серьогою... щоб він тобі...
- Мамо! - в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навіщо ви на мене набріхуєте?
Ярина Федорівна вдарила об поли руками.
- Я набріхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогодні не вибила.
- Ти того... не дуже! - вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже...
Але Ярина Федорівна вже нічого не казала й знову витирала очі кінцями своєї голов'яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кінця показати свого характеру. Ярина Федорівна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мій!), вона нічого не розуміє, буквально нічого, в цих «камунічеських та афіцерських» справах, тому що вона - не будемо ховатись - дещо й радила своїй доні, але хіба ж вона думала, що все так погано закінчиться? Тому, що вона - й тепер не будемо ховатись - і справді не радила Варці тікати з Богодухова, але хіба ж таки всі й тікають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусіла «безприкословно» відпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижні прийдеться до «кушерки» йти?.. І невідомо, чим би скінчилася ця трагікомічна сценка, коли б у цей момент недалеко від їхньої хати не розірвався снаряд. Варя, що ніколи не відзначалася великою рішучістю, на цей раз інстинктивно рвонулася до дверей і, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кілька хвилин вона вже бігла до центрального майдану свого рідного повітового містечка.
Тільки тепер Варя як слід усвідомила собі весь жах свого становища. І справді: хіба ж її чоловіка не зненавиділи місцеві крамарі тощо? Хіба ж вони за Серьогу не зненавиділи й її? Боже мій, як же їй розум затуманило на цей час! Хіба ж мати щось розуміє в цих справах? Чому ж Варя тільки до її порад прислухалася? Хіба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її «приплодом»? Хіба вчора він не прямо натякнув їй, що тільки в тому разі, коли вона стане його полюбовницею, він не піде до нової генеральської влади з відповідними доносами? Отже, треба негайно тікати з города! Негайно!
Варя мало не бігла до ревкомівського будинку, де вона сподівалася зустріти Івана Панасовича, голову, як відомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсім спітніло і від швидкої ходи і від гарячого сонця, її великий живіт випинався вперед, і здавалося, що Варя несе велику повітряну кулю.
