Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

А ось як росіяни перекладають цей заспів-зачин «Слова»… Хоча, стривайте, чому це росіяни перекладають – чи мають перекладати – «Слово о полку Ігоревім» на російську мову, як воно, на думку деяких новоявлених істориків, написано… російською мовою. (Мовляв, українські націоналісти, сякі-такі, притягують «Слово» до своєї літератури, вважаючи його ледь чи не українським, в той час як воно написано російською мовою).

Один з таких новоявлених, але вже скандально відомих істориків (він себе називає «историком и писателем», не будучи по суті ні тим, ні тим, хіба що вправним журналістом, але як для історика не маючи системних знань), навівши вище процитований зачин «Слова», заявляє, що це… «русский язык». Мовляв, українською мовою тут і не пахне! Адже це «написано по-русски». Правда, «сегодня этот язык называют древнерусским». Хоча при чім тут українська мова?

Але як би не називали мову «Слова», вона насправді і є давньоруською. Тією мовою, яка була спільною мовою наших пращурів-слов’ян – зокрема південних, і яка після виникнення Київської Русі розпалася на ряд наріч.

«Слово» написане аж ніяк не «русским языком» (пишемо це з усією повагою до російської мови). Хай хоч один руський (росіянин) скаже, що означає рядок: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Крім, звичайно, вузького кола спеціалістів, мовників, істориків чи церковників. Ніхто із неспеціалістів не зможе – не вивчивши раніше цієї мови – перекласти цей рядок – хай він буде і тричі руським і добре знатиме російську мову як свою рідну. Для росіян ця нібито руська мова незбагненна. Як іноземна. І тому росіянам «Слово» перекладають. Виходить, з руської на… руську? Та ні ж бо, з давньоруської, яку в Росії, як уже мовилося, ніхто, крім спеціалістів, не знає, на російську.

За браком місця наведу лише один-два переклади. Ось хоча б академіка (академіка, спеціаліста із спеціалістів по давньоруській літературі та історії) Д. Лихачова:

Чи, скажімо, Ніколая Риленкова:

Себто росіяни, незважаючи на те, що «Слово» буцімто написане російською мовою, перекладають його на все ту ж… російську мову. Для чого творити масло масляне? А вони перекладають «Слово» на російську мову – до речі, блискуче, – адже руські не втнуть «Слова», хоч і володіють своєю рідною російською мовою. Бо «Слово» написане не російською мовою, а, як уже мовилося, давньоруською, нам сьогодні не зрозумілою. В тім числі й росіянам. І російські автори не забувають зазначати: «Перевод с древнерусского». Та мова наших пращурів-слов’ян, яка – як уже мовилося, з виникненням Київської Русі розпалася на ряд наріч, коли, власне, й почався процес створення трьох «братніх мов» – української, білоруської, російської. Давньоруська збереглася лише в історичних джерелах, в окремих написах у храмах, книгах, написаних церковнослов’янською. Та ще у «Слові о полку Ігоревім» – справді безцінній літературній пам’ятці Київської Русі, та в інших давньоруських повістях, билинах, та ще в богослужінні Православної Церкви, яка називається Руською.

Мова «Слова» – себто давньоруська, – і сьогодні, хоч не всім і зрозуміла, [46] вражає поетичністю, і сьогодні бере за душу, хвилює і справді, попри багато незрозумілих слів і термінів, співається, як пісня».

Бо як пісню «Слово» і проспівав Ігор Святославич – наче на одному подихові, на одному ударі серця. Не готуючись до цього зарані.

Через віки й віки Олександр Довженко у 1928 році скаже про фільм «Звенигора», від якого почався український національний поетичний кінематограф (він став першим українським фільмом, що був з тріумфом показаний за рубежем, в паризькому театрі «Studio-28» і в Сорбонні): «Картину я не зробив, я проспівав, як птах».

Олександр Довженко жодного дня не працював у театрі ні режисером, ні навіть актором, рідко бував до того в кінотеатрах. І зовсім не був обізнаний з теоретичними і практичними, творчими й виробничими сторонами кіновиробництва, проте одразу ж почав працювати режисером. І невдовзі створить «Землю», про яку італійські неореалісти проголосять: все їхнє мистецтво виросло на Довженковій «Землі». Фільм буде зараховано до десяти кращих фільмів всіх часів і народів. Не вчився Олександр Петрович, як уже було сказано, жодного дня – тим більше, як творити шедеври, не кажучи вже про ази. Як пише сьогодні критика, «в аспекті вічності Довженко входить до XXI століття як зовсім не розтрушене дерево». За «баченням світу художник не був зрозумілий масам (а хіба «Слово о полку Ігоревім» зрозуміле масам? – В.Ч.). Олександр Петрович вибрав шлях експериментатора, шлях майстра поетичного кіно, цей «син зачарованої Десни» увірвався на екрани всього світу апологетом стихійних природних початків. Створені ним образи – плоди української землі під час великих потрясінь. Про них він говорив з пафосом і пошанівком, надавав їм силу міфічних героїв давнини. Довженко творив страждаючи. Він повністю зазнав мук і радощів творчості, заслужене визнання і злобну клевету. Словами свого героя із фільму «Поема про море» геній українського кінематографа передбачив своє майбутнє: «Я безсмертна людина… І абсолютно неважливо, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє персональне я, я безсмертна щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю – це прекрасно».

Що з того, що автор «Слова о полку Ігоревім» ніде не вчився. Приміром, на творчого генія, що з того… Хіба Шекспір перед тим, як взятися за перо, вчився, як писати геніальні драматургічні твори? Чи Роберт Бернс вчився, Шіллер? Вальтер Скотт, Байрон, Пушкін вчився як писати геніальні речі? Чи Тарас Шевченко вчився, кріпак без освіти, все здобував самотужки, чи Леся Українка, Іван Франко, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Лев Толстой хіба вчилися? Як творити шедеври світового рівня? Чи Бетховен зарані вчився, Моцарт, як піднятися на вершини світової музики? Хіба вчилися Мопассан, Конан Дойль, Антон Чехов, Максим Горький, Бунін, Рільке, Блок, Ахматова, Маяковський, Єсенін, Лорка, Шолохов, Твардовський? Хіба вони перед тим, як взятися за перо, вчилися, як створювати шедеври? Готувалися, як написати безсмертні твори? Ні, вони просто жили. І ось одного разу кожен з них – названих тут і не названих, – відчув потяг щось виразити словом, взявся за перо і схилився над білим аркушем паперу… І з-під його пера почали виходити твори, досі не знані на планеті Земля.

Таке трапилося і з автором «Слова о полку Ігоревім». Не вчився – та і яке навчання у ті часи, – не готувався створити шедевр, не думав, не гадав, сів, і… і маємо «Слово о полку Ігоревім».

Путі Господні і путі талантів, творчості, шлях прориву до істини незвідані. І добре, що незвідані. Тож і завтра-позавтра, і в близькому й далекому майбутньому, хтось із мешканців планети Земля візьме перо до рук, схилиться одного разу над білим незайманим аркушем паперу і, не знаючи, як творити шедеври, безсмертні речі, створить їх.

І потім винувато зізнаватиметься: я, мовляв, не творив, я проспівав, як птах…