Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Довіряв Прохода і колишньому капітану совєтської армії Миколі Морданю, який «як і Корецький, вважав, що українці мають вживати більшовицьку тактику щодо москалів у змаганнях за свою національну незалежність» [98, с. 81].
Сабантуй
Ще з часів Першої світової війни Прохода носив образок благословення своєї матері. Якось під час обшуку оперуповноважений Богомолов угледів цей оберіг і люто заволав:
— Што, в Боґа вєріш? Ґрєхі сваї замаліваєш?
А тоді почав нервово гортати записник, у якому Василь фіксував дати своїх поневірянь по тюрмах і таборах. На одному листочку катюга побачив намальовану хатку. Це остаточно вивело Богомолова з рівноваги.
— А ето што за запіскі? — кричав він. — Может, надєєшся асвабадіцца і домік сєбє пастроіть над Днєпром?
Опер пошматував записник, «а малий образок на кипарисовій дощечці поламав і все те кинув під місток водостічного рову». [98, с. 90]. Василь стояв приголомшений. Втрата маминого оберега стала сильним ударом…
Взагалі, до віруючих совєтська влада ставилася винятково люто — вірити можна було тільки в Москву, комуністичну партію та її вождя Сталіна. Совєтська влада не тільки не визнавала релігійних свят, а й найбільше дошкуляла якраз у ці урочисті дні. На Різдво, Великдень і Рамазан табірне начальство вимагало «якнайбільшого викону роботи» [98, с. 108].
Такої наруги першими не витримали мусульмани. На початку 1950-х років вони підмовили християн табору № 3 «Речлага» не виходити на роботу у свято Рамазан, пообіцявши, що підтримають тих на Різдво та Великдень. Особісти були безсилі проти згуртованості в'язнів. Але, коли єдності бракувало, кати лютували… Особливо шаленіли опер Богомолов та начальник режиму, якого в'язні прозвали Крисіним за його щурячий писок. Не відставав від них і колишній офіцер Мальков. Вони карали в'язнів за найменшу провину, а коли не могли присікатися, підкидали ножа чи ще щось заборонене.
Але сконав Сталін, ліквідували Берію й опери та інші сталінські цербери хоч-не-хоч, а мусили вгамовувати свою лють проти беззахисних людей. Не знаючи, яка на них самих чекає доля, кати у своїх кабінетах рвали портрети Берії і з людьми поводилися вже не так осатаніло. В'язні одразу помітили невпевненість ворога й почали поводитися сміливіше, часом і з викликом.
А коли і бранці дізналися, що Сталін і Берія віддали дияволу душі, то на радощах оголосили сабантуй (святкування-відпочинок), відмовившись виходити на роботу та вимагаючи скасування табірного режиму, перегляду їхніх судових справ, звільнення несправедливо засуджених і тих, хто перебував в ув'язненні без вироку суду, і скорочення безглуздо високих строків за малі провини. «Лише після задоволення цих вимог в'язні погоджувалися продовжувати працю за належну грошову винагороду до остаточного звільнення з табору» [98, с. 108].
Це була найвизначніша подія в режимних таборах. Її ідея прийшла до Воркути з Караганди. Після жорстокого придушення сабантуїв у карагандинських таборах кілька тисяч в'язнів із Середньої Азії переселили до Воркути. Вони й привезли ідею сабантую.
«Було це влітку 1953 року, — відтворював події Василь Прохода. — Полярне літо надзвичайно гарне. Впродовж червня — липня сонце зовсім не заходить. Безхмарне небо вабить своєю синьо-блакитною глибиною. Трав'яна рослинність тундри, пробудившись від довгого зимового відпочинку під глибоким снігом, що лише в травні звільняв широкі простори, поспішала жити. Все цвіло й принаджувало до себе. Але в'язні могли це бачити лише з-за колючого дроту, і тільки подеколи вітерець приносив до табору запах цвітучої тундри. Як упосліджені істоти, в'язні були позбавлені можливості бачити і відчувати красу полярного літа. Вони, як кроти, мусили безупинно працювати під землею, а в час відпочинку їх замикали до заґратованих бараків… Зміни в центральному комітеті комуністичної партії настали, але «розбудова комунізму» з диким, нелюдським режимом та свавільством сталінсько-беріївських «соратників» залишалась непорушною». А з прибуттям карагандинців ще й почастішали обшуки, які тривали годинами. «Це було психологічне мордування з нищенням людської гідності…» [98, с. 108, 109].
Одного ранку в'язні побачили на дверях їдальні та бараків оголошення невідомої ініціативної групи із закликом не виходити на роботу — до приїзду з Москви представника уряду.
І люди відгукнулися.
Над їдальнею з'явився червоний прапор — в'язні, як видно, продовжували вірити в «ідеали революції» і «справедливість совєтської влади». Такі ж прапори піднялися і над сусідніми таборами.
Лише з десять гірників-машиністів і мотористів вийшли на роботу — щоб підтримати функціонування шахт, бо це ж «народне добро». «В таборі підтримувався взірцевий порядок» [98, с. 113]. Ніяких погромів, грабунків чи псування «соціалістичного майна» не було. Над табором продовжував майоріти червоний прапор. Сабантуєм керував невідомий комітет.
До протесту приєдналися всі режимні табори з політичними в'язнями Північного району Воркути. «Погода була тепла, гарна, сонце почало припікати, а тому шахтарі роздяглись і в штанцях з приємністю вигрівались під сонячним промінням. Запанував мирний настрій без якихось промов і суперечок» [98, с. 113]. Хіба глузували з Малькова, якого послав начальник режиму до табору навести порядок. Дозорці не наважувалися входити до зони табору. В'язні не дозволили начальнику господарчої частини Лісовському вивезти продукти, тому кухня та їдальня працювали.
Табір посилено охороняли із зовнішнього боку. Під час звільнення замкнених у бараці в'язнів Крисін і Мальков відкрили стрілянину і вбили двох бранців — українця та естонця. Похорон відбувся за участю лютеранського та православного священиків. 4000 в'язнів один за одним тихо пройшли між трунами, прощаючись із товаришами.
Був серпень 1953 року. Заполярне літо закінчилося…
Нарешті приїхав представник з Москви — генерал-лейтенант Масленніков, заступник міністра внутрішніх справ СССР. Він намагався бути доброзичливим. Сказав, що приїхав вислухати всі претензії і скарги, щоб розібратись у причинах страйку. Але ніхто не хотів виступати першим — щоб потім не бути за це покараним.
— Так што же ето?! Визивалі мєня для пєрєґаворов, а ґаваріть нє хатітє?
За мить греблю остраху прорвало. Одразу заговорило кілька десятків людей… Щоб заспокоїти в'язнів, генерал пообіцяв усунути начальника режиму, відкликати оперуповноваженого Богомолова та зняти з вікон ґрати. Після цього наказав вийти на роботу.
Та сабантуй тривав.
Усе вирішили трагічні події у сусідньому таборі шахти ч. 30, де було розстріляно понад 200 в'язнів і стільки ж поранено [98, с. 121].
Наступного дня начальник табору, де перебував Василь Прохода, Шевченко (до нього в'язні ставилися з повагою) викликав усіх на спортивний майданчик. Привітавшись, він звернувся українською мовою:
— Так що, хлопці, відпочили вже? Чули, що сталось на 30-й шахті? Я не буду вживати проти вас збройної сили, але прошу вийти на роботу…
— Якщо просите по-людськи, то згода. Вийдемо! — була загальна відповідь.
Отак закінчився сабантуй.
«Начальника режиму Крисіна та опера Богомолова не стало. Але всіх, хто одверто висловився перед Масленніковим, викликали на етап» [98, с. 122]. Та головних ініціаторів і керівників сабантую спочатку виявити не вдалося.
Сабантуй мав ще один наслідок: у Воркуті почав засідати «народний суд», який взявся розглядати скарги в'язнів. Декого він реабілітував, комусь скоротив термін, а когось розконвоював. Було скасовано режимні обмеження у таборі та збудовано дім побачень для рідних, які могли провести тепер зі своїми близькими три дні. Почалася епоха «лібералізму».
Спец поселення
У таборі стало спокійніше. Єдиним змістом життя була праця. Перевиконуючи норму до 150 %, в'язні заробляли 1000 рублів та ще й скорочували свій термін у півтора раза.
