Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Олесь уявляв собі, як Капітан, помітивши, що наближається ескадрилья літаків, наказав усім вийти з «Люцифера». Просто наказав, нічого не пояснюючи. Він-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумів, як завжди. А тоді, залишившись на "Люцифері" сам, він включив механізми і знявся в повітря, раптово знявся на свій останній безнадійний бій, жертвуючи собою для врятування інших. Ніщо вже не могло допомогти йому самому, тільки гордість людини, що ні за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!
І знов Олесь відчув, що якась тепла хвиля підіймається в його душі, захльостує його і примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цієї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною і навіть свавільною, але знайшла в собі силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришів. Він сумно схилив голову…
Біля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий і безбарвний, позбавлений будь-якого життя:
— Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдіть до селища, все одно. А я повернуся до узгір’я, там наші ж… дізнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тоді знайду вас… тут або в селищі, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся…
Педро не відповів, а Олесь відгукнувся:
— Але ж Капітан наказав…
— Ти мені не згадуй зараз про Капітана, — несподівано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хіба він щось сказав не так?
Валенто все ще тримав у руці великий ракетний пістолет, з якого він хотів нещодавно подати сигнал про наближення літаків. Він неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тоді кинув пістолет на землю:
— Це ще заважає тут, — буркотнув невдоволено. Потім перевів відсутній, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.
— Капітана немає, розумієш? — сказав він чітко. — І нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!
Не кажучи більше й слова, Валенто повернувся і швидкими кроками пішов у напрямі узгір’я. Юнак розгублено дивився йому вслід.
— Не засмучуйся, Алексо, — звернулася до нього Марта. її вологі ще очі співчутливо дивилися на Олеся. — Бач, Валенто такий розстроєний… Йому, напевно, дуже боляче, ти розумієш, Алексо…
— Розумію. А хіба мені не боляче? Всім…
— Що тільки нам тепер робити, Алексо? — вела далі Марта смутно. — Ми тут нікого не знаємо… і куди подітися?..
Олесь мовчки знизав плечима…
Він знов уже дивився на море, безкрає, спокійне, тихе; наче і не було воно свідком того, що сталося тут. Вічне, то бурхливе, то лагідне море, чого тільки воно не бачило? Минули тисячі й сотні тисяч років, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть іще тисячі років, а воно залишиться таким самим синім і незворушним, бо що для нього всі події, людські радості й горе, сум і надії, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи сліду на широких грудях моря, як і кораблі, що пропливають ним, як і отой корабель, що пливе зараз звідкись з півдня, держачи курс на північний схід… Куди, до якої країни пливе він, цей корабель?..
На твоєму борту, невідомий корабель, люди. Вони не знають і ніколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом віддалитися. Який край чекає на тебе, великий білий корабель, що пливе вже зовсім близько, який прапор майорить на твоїй кормі в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенідо?..
І враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, він здригнувся і завмер, вчепившись руками в скелю. Весь світ у цю мить скупчився для нього в малесенькій плямці, яка червоніла на кормі білого корабля. Ні! Ні! В таке щастя не можна повірити! Адже ж це він, рідний, рідшій червоний прапор!..
Як божевільний, Олесь звівся, підскочив і, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:
— Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!
— Що з тобою, Алексо? Що сталося? — занепокоїлась Марта.
— Наш! Радянський корабель у морі! — кричав Олесь. — Він пливе повз острів! Наш порятунок!
— Де? Де? — вмить опинилася біля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очі від сонця тонкою смаглявою рукою.
— Червоний прапор! Хіба ж ти не бачиш? Он, на кормі! — продовжував несамовито вигукувати юнак.
— Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?
— А який же ще? Він візьме нас на борт, він врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!
Марта рвучко повернулася до Олеся:
— Так хіба ж він знає, що ми тут? Він пройде мимо, Алексо.
— Ні!
Олесь кинувся до ракетного пістолета, що лежав на землі, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!
— Радянський корабель не може пройти мимо, коли він бачить, що хтось подає йому сигнал біди, — говорив юнак, зводячи курок. — А дві ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!
Він підняв руку з пістолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрілив. Дві червоні лінії простягайся з берега в напрямі корабля, два червоні сигнали, що закликали на допомогу і водночас указували, в якому місці перебувають ті, хто просить допомоги.
— Дивись теперь! Дивись! — вигукнув Олесь.
Білий корабель, наче не помічаючи сигналів, сунув тим самим курсом, повз острів.
— Вони не бачать нас, Алексо, — боязко сказала Марта.
— Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!
Він знов перезарядив пістолет, радіючи, що в його рукоятці був запас ракет. І знову з острова в напрямі білого корабля простягайся дві тривожні червоні лінії.
Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас білий корабель подав свій сигнал-відповідь: довгий і протяжний гудок розлігся над морем.
— Він спиняється, спиняється! — щосили радісно гукнула Марта, не тямлячи себе від радості.
Так, білий корабель спинявся. Деякий час він ще посувався вперед, але дедалі повільніше. І ось він зовсім спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.
— Я все розповім нашим, вони візьмуть нас, — збуджено говорив Олесь, — і вас, і Валенто, й інших… — і раптом спинився.
Болісна думка прорізала його свідомість. Так, корабель візьме всіх… всіх, крім Сивого Капітана, який навіки залишиться в глибинах синього моря, де він знайшов свою загибель разом з його чудесним створінням, «Люцифером»… Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Раміро, з його гострими світлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого біліє сиве пасмо… і лагідна усмішка, що так прикрашала це суворе обличчя, і голос Ернана Раміро, дружній, теплий…
Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фоні моря, таке ясне, таке чітке. А потім воно почало танути, стало туманним і, нарешті, зовсім прозорим, як згадка, як невимовно сумна і в той же час близька й рідна згадка про дороге й миле, що ніколи не залишає нас, хоч і навіки зникло з нашого життя…
Біла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенідо, біла шлюпка з червоним радянським прапором на кормі…
1959
