Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗
Ті, що заблокували його, теж явно чекали цього розвитку, бо жоден не промовив ні слова й не виконав ніякого жесту. Рейневан поглянув униз, під місток. Те, що він побачив, йому не сподобалося. Яр був глибокий, а валуни, навколо яких пінилася вода, мали страшенно гострі грані та краї.
— Хто ви? — запитав він, хоча й знав, хто вони. — Що ви від мене хочете?
— Це ти, — сказав той, що стояв ззаду, відкидаючи каптур, — щось хочеш від нас. Час уточнити, що саме. І з чийого наказу.
Рейневан упізнав його відразу. Це був той високий і смуглий, з ніяким обличчям і виглядом мандрівного челядника. Той, який спочатку спостерігав за ним у корчмі в Цепловодах, а потім врятував, подавши коня.
Решта теж відкрили обличчя. Одного з них він теж знав. Це був той білявий з видатним підборіддям, той самий, який два тижні тому вломився вночі до його кімнатки з андалузькою навахою в руці. Третього, худа і кістлява пика якого нагадувала череп скелета, він не знав і ніколи не бачив. Але здогадувався, хто він.
— А де ж четвертий? — запитав він зухвало. — Отой пан Ольбрам чи як його там? Той, котрому “Під дзвінком” не вдалося заколоти мене під час сну?
Череполиций відкинув плащ, що спадав на бік коня, відслонивши заряджений арбалет. Невеликі розміри та естетика виконання свідчили про те, що це мисливська зброя, а не бойова. Такі арбалети поступалися бойовим за дальністю та пробивною силою, але набагато перевищували їх у влучності. Вправний стрілець з такої зброї не промахувався, а з відстані не більше двадцяти кроків влучав у яблуко так само впевнено, як Вільгельм Телль з кантону Урі.
— Я дряпну твого коня, — череполиций ніби читав Рейневанові думки. — Лише дряпну його стрілою. Кінь рвонеться і скине тебе з містка. Твої господарі з Інквізиції, коли знайдуть тій труп на дні яру. з поламаними кістками, вирішать, що це випадок. Просто спишуть на витрати і забудуть.
— Я не служу Інквізиції.
— Мені однаково, кому ти служиш. Я провокатора нюхом чую. Твій сморід долітає аж сюди.
— У мене не менш чуткий ніс! — Рейневан, хоч аж заціпенів від страху, вдавав зухвалого. — А мені тут смердить зрадником, злодієм і розтратником, а до того ж звичайнісіньким розбійником. З мене досить теревенів з тобою. Стріляй, убий мене, продажний лайдаку. Ох і тішить мене думка про те, що зробить з тобою Неплах, коли тебе вхопить.
— Ти трясешся від страху, нишпорко, — сказав блондин. — Кожен нишпорка — боягуз.
Рейневан відпустив трензелі, дістав стилет.
— Увійди на кладку, пане відважний у перевазі, - прогарчав він. — Тут місце якраз для двох! Ну ж бо, ставай! Чи, може, ти носиш цей іспанський ніж тільки проти тих, хто спить?
Череполиций опустив арбалет, сухо засміявся. Смуглий челядник завторив, за мить зареготав і блондин.
— Один в один, — сказав він. — Викапаний брат.
— Викапаний брат, — повторив череполиций. — Під’їдь до нас, Рейнмаре з Беляви, брате Петера з Беляви. Ми хочемо потиснути тобі правицю, Рейневане, брате нашого бойового друга, незабутнього Петерліна.
Рейневан стягнув хропучого коня з кладки. Вираз його обличчя був бойовий, а дрижання колін він стримував. Череполиций потиснув йому руку, ляснув по плечу. Зблизька було видно його надзвичайну худорбу, просто-таки скелетну комплекцію.
— Вибач нам зайву пильність, — сказав він. — Нас неї навчило життя. Завдяки ній ми живі.
— Як ти правильно здогадався, — тягнув далі він, — ми — Фогельзанг. Ми не зрадили, не перевербувалися, не перейшли на інший бік. Не розтратили довірених нам коштів. Ми готові до дій. Віримо, що ти прибув від Прокопа і Неплаха. Віримо, що ти їх представляєш, що маєш від них повноваження. Що з їхнього наказу маєш нами покерувати, бо час настав. Тож керуй, Рейневане. Ми довіряємо тобі. Мене звати Дроссельбарт.
— Бісклавре, — подаючи руку, представився блондин.
— Жехорс, — долоня смуглого челядника була тверда і шорстка, як нестругана дошка.
— Дякую за коня в Цєпловодах.
— Нема за що, — очі Жехорса були ще твердіші, ніж долоня. — Нам було цікаво, куди ти на цьому коні поїдеш.
— Ви їхали слідом?
— Ми хотіли знати, куди ти поїдеш, — повторив луною блондин, Бісклавре. — У кого шукатимеш допомоги.
— Ці ченці…
— Свидницькі домініканці, шпигуни Інквізиції. Вони бачили Жехорса, ми не хотіли ризикувати… Тим більше що в корчмі було ще двоє інших, щодо яких ми мали підозри. Тож…
— Тож ми зробили, що слід було, — безпристрасно закінчив Жехорс. — І їхали за тобою слідом. Деякі з нас вважали, що ти почвалуєш якраз прямо до Свидниці, сховатися під інквізиторськими крильцями… Ольбрам…
— Ото ж бо, — втрутився Рейневан, коли блондин обірвав. — А де ж цей пан Ольбрам? Мій недійшлий убивця?
Бісклавре довго мовчав. Жехорс стиха кашлянув. На вузьких губах Дроссельбарта з’явилася дивна гримаса.
— Виникла різниця в поглядах, — сказав врешті-решт худий. — Стосовно тебе, твоєї особи. Стосовно того, що слід зробити. Ми не договорилися з ним, тож…
— Тож він виїхав, — швидко втрутився Жехорс. — Тепер нас троє. Не стіймо тут, ночіє. Їдьмо до Гдзємежа.
— До Гдзємежа?
— Ми перевірили Гдзємеж і твій постоялий двір “Під дзвінком”, - сказав Дроссельбарт. — Це цілком добра і безпечна крапка. Ми хочемо туди переселитися. Ти маєш щось проти?
— Ні.
— Тоді по конях і в дорогу.
Опустилася ніч, на щастя, ясна, місяць світив, сніг іскрився і блищав.
— Довго ви мені не вірили, — озвався Рейневан, коли вони з лісу виїхали на тракт. — Мало не вбили. Я брат Петерліна, а проте…
— Настав такий час, — перебив Дроссельбарт, — коли брат зраджує брата і є для нього Каїном. Настав такий час, коли син зраджує батька, мати — сина, дружина — чоловіка. Підданий зраджує короля, солдат — воєначальника, а священик — Бога. Ми підозрювали тебе, Рейнмаре. Були причини.
— Це ж які?
— У Франкенштейні ти сидів у в’язниці Інквізиції, - озвався Жехорс, який їхав з другого боку. — Інквізитор Гейнче міг тебе завербувати. Змусити до співпраці шантажем або погрозами. Або просто перекупити.
— Ото ж бо, — серйозно підтвердив Дроссельбарт, поправляючи каптур. — У цьому була річ. І не тільки в цьому.
— А в чому ще?
— Неплах, — фиркнув ззаду Бісклавре, — послав тебе до Шльонська як приманку. Він був рибалкою, ми — рибою, а ти — дощовим черв’яком на гачку. Ми не могли повірити, що ти настільки наївний, що погодишся на такий розклад. Без власної таємної мети, не ведучи якоїсь подвійної гри. Ми не були впевнені, яка це мета і що це за гра. А мали право підозрювати найгірше. Визнай.
— Мали, — визнав він неохоче.
Вони їхали. Місяць світив. Підкови стукали по мерзлому ґрунті.
— Дроссельбарт?
— Так, Рейнмаре?
— Вас було четверо. Є троє. А спочатку? Хіба вас не було більше?
— Було. Але втряслося.
Дроссельбарт, Бісклавре й Жехорс поселилися “Під дзвінком” з безтурботною невимушеністю бувалих у бувальцях, яку Рейневан доти знав і бачив тільки в Шарлея. Корчмар спочатку мав невиразну міну, його очі бігали, але його заспокоїв вручений йому Дроссельбартом показний і напханий до металевої твердості капшук. І запевнення Рейневана, що все гаразд і так і має бути.
Реакція і міна корчмаря була нічим порівняно з реакцією і міною Тибальда Раабе, який з’явився в Гдзємежі наступного дня. Голіард буквально остовпів. Ясна річ, він негайно впізнав Бісклавре і знав, з ким має справу. Однак він довго не міг охолонути і позбутися недовірливості, знадобилася довга і чоловіча розмова. Наприкінці неї Тибальд Раабе зітхнув з полегшенням. І передав звістку, яку приніс.
З дня на день, заявив він, до Гдзємежа приїде емісар, посланець Прокопа і Неплаха.
“Днем на день” виявилося аж п’яте грудня, п’ятниця після святої Барбари. А довгоочікуваним посланцем від Прокопа і Флютика був, на превелике здивування, але й не на меншу радість Рейневана, старий знайомий: Урбан Горн. Друзі багатослівно привіталися, але невдовзі вже Урбану Горну підійшла черга дивуватися — коли він побачив, як перед ним стають у ряд Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре.
