Ерагон - Паолини Кристофер (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Ерагон докладно переповів королеві Сапфірину промову, від якої той аж роззявив рота.
— Бачу, дракони не змінюються! — вигукнув Ротгар. — До речі, це стосується й людей. Наприклад, ти знаєш, чому цей трон такий незручний? Щоб ніхто на ньому довго не засиджувався! От і я зовсім не шкодуватиму за ним, коли настане час. А ти, Ерагоне, чи ти часом не хочеш посісти місце Галбаторікса, щойно воно звільниться?
— Мені не потрібна корона, — відповів на те парубок. — Досить з мене й обов’язків вершника. Звісно, якщо не буде кому правити, то…
— Авжеж, ти був би гідним правителем, — погодився Ротгар. — Але не тепер, Ерагоне. Часи хоробрих вершників давно минули… До того ж, я бачу в тебе меч нашого ворога. А ще подейкують, нібито ти подорожуєш із сином клятвопорушника. Дай-но я гляну на твою зброю.
Ерагон шанобливо передав Зарок у руки королю. Той жадібно схопив меча й уважно оглянув видовжене червоне лезо.
— Гарно зроблене, — похвалив він. — Узагалі, ельфи дуже рідко кують мечі, бо більше полюбляють лук і стріли, але якщо вже вони беруться за таку справу, то в них виходить просто неперевершено. Утім, мені важко бачити цей меч у своєму королівстві. Можливо, твоя власна вдача змінить його криваву пам’ять.
Повертаючи зброю хлопцеві, король ніби між іншим спитав:
— Чи добре тобі прислужився мій племінник?
— Хто це? — здивувався юнак.
Ротгар звів густі брови.
— Орик — син моєї молодшої сестри, — пояснив король. — Він служить в Аджихада, виявляючи у такий спосіб мою пошану до варденів. Хоч наразі він, здається, знову повернувся під мою опіку. Я чув, що ти захищав його перед Аджихадом?
— Було таке, — трохи розгубився Ерагон. — Але, повірте, кращого провідника я ще ніколи не зустрічав.
— Це добре, — посміхнувся влещений Ротгар. — На жаль, я більше не маю часу, аби продовжити нашу розмову, — на мене чекають радники. Але, якщо надалі тобі буде потрібна допомога гномів, то знай, що спочатку її треба заслужити. Ми нічого не забуваємо, але зараз важать не слова, а вчинки.
— Я пам’ятатиму про це, — запевнив юнак, вклоняючись на прощання.
— Тоді можеш іти, — милостиво кивнув Ротгар.
Ерагон і Сапфіра неквапом вийшли з королівської зали. Схвильований Орик чекав на них за дверима.
— Ну, як пройшло? — тихо вигукнув він. — Вас добре прийняли?
— Здається, так, — відповів Ерагон. — Але ваш король дуже поміркований.
— Тому він і править так довго, — задоволено відзначив гном.
«Я б не хотіла сваритися з ним», — подумки озвалась до хлопця Сапфіра.
«Я теж не хочу, — відповів юнак. — Навіть незважаючи на те, що він не любить драконів, хоч і не показує цього».
«Тому, що дуже мудрий, — гмукнула Сапфіра. — Мабуть, його королівська величність помітили, що ледве сягають мені коліна, ось і не розводились багато про свою нелюбов».
Коли вони йшли центром Тронжхейма, Орик нарешті сказав:
— Знаєш, твоє вчорашнє благословення справило неабияке враження на варденів. Місто гуде, наче вулик. Дівчинку, якої торкнулась Сапфіра, уже проголосили майбутньою героїнею й розмістили її разом з опікуном у найкращих покоях. Мешканці тільки й говорять про це диво. Тепер усі матері шукають тебе, аби ти благословив ще й їхніх дітей.
— То що ж мені робити? — захвилювався Ерагон і нишком озирнувся.
— Не виходь із фортеці, то й не потрапиш на очі жінкам, — порадив гном.
Але хлопець іще не збирався повертатися до печери, йому хотілося погуляти містом разом із Сапфірою. Тепер, коли вони були поза межами імперії, не було жодної причини гуляти нарізно.
«Може, у тебе є якісь інші справи?» — спитав юнак у Сапфіри.
«Даруй, мені треба повернутися до фортеці, — вибачилась та. — У мене важлива зустріч. А ти можеш собі гуляти, скільки заманеться».
«Добре, погуляю, — розчаровано відказав Ерагон. — А з ким ти маєш зустріч?»
Але Сапфіра, йдучи геть, лише грайливо підморгнула йому на прощання.
— Непогано було б десь поснідати, — звернувся хлопець до Орика, коротко пояснивши йому причину Сапфіриного відходу. — А потім оглянути цей дивовижний Тронжхейм. До завтра про жодні тренування навіть чути не хочу.
— Добре-добре, — догідливо сказав гном. — Можливо, спочатку відвідаємо місцеву бібліотеку? Вона досить стара, і в ній є багато цінних пергаментів. Тобі буде цікаво дізнатися про давню історію Алагезії, ще не сплюндрованої Галбаторіксом.
— Гаразд, ходімо, — погодився Ерагон, згадавши Бромові уроки. Цікаво, чи не забулись вони?
— Тоді вперед! — зрадів проводир.
Після сніданку вони рушили до бібліотеки безліччю коридорів і переходів. А коли нарешті дійшли, то Ерагонові здалося, що він потрапив у ліс. Височенні колони підпирали стелю. Між колонами тяглися книжкові шафи, зроблені з чорного мармуру. У самій залі вишикувались ряди кам’яних столів, біля яких стояли лавочки.
— Це спадщина нашого народу, — кивнув Орик на велетенську книгозбірню. — Тут зберігаються королівські літописи, пісні й історії, складені нашими оповідачами. Справжні скарби, як бачиш. Хоча бракує ельфійських книжок — вони дбають про свої таємниці.
— А як довго тут можна бути? — спитав зачудований юнак.
— Скільки захочеш, — відповів гном. — Питай мене, коли схочеш про щось дізнатися.
Ерагон почав благоговійно переглядати старі фоліанти, спиняючись на книжках із цікавою назвою або заманливою обкладинкою. Як це не дивно, але гноми користались тим самим рунічним письмом, що й люди. Після тривалої перерви юнакові було дуже важко читати. Він повільно переходив від однієї шафи до іншої, просуваючись вглиб величезної скарбниці словесності. Нарешті, його увагу привернули поезії Дондара, десятого короля гномів.
Ерагон пильно вивчав віршовані рядки, аж раптом неподалік залунали чиїсь кроки. Лаючи себе за таку необачність, юнак причаївся за шафою. Він чув, що крокують двоє. Тоді Ерагон вирішив прослизнути між колонами, та несподівано налетів на близнюків.
Зверхньо глянувши на захеканого хлопця, двійко огрядних посланців глузливо вклонилися.
— А ми якраз шукали тебе, — сказав один із них гортанним голосом, що чимось нагадував голос разаків.
— Для чого? — спитав Ерагон, подумки покликавши Сапфіру.
— Ми просто хотіли вибачитись за колишнє, — з удаваною покорою мовив один із близнюків, — а також виказати тобі нашу пошану.
«Стережися!» — озвалася здалеку Сапфіра.
— Та ні ж бо, — посміхнувся юнак, збагнувши правила гри. — Це я маю вам дякувати за гостинність. Адже без вашої згоди мене б не пустили у Фартхен Дур. — І парубок вклонився якомога глузливіше.
— Ми цінуємо твою думку про нас, — почув він дещо роздратований голос у відповідь. — Така поважна особа дякує нам… Ми в боргу перед тобою за добре слово.
— Я не забуду про це, коли прийде час, — відповів Ерагон.
«Дивись, не перегравай, — знову застерегла Сапфіра. — Вони слідкують за кожним твоїм словом і в майбутньому не пробачать тобі цих жартів».
«Та як же тут втриматись!» — весело відгукнувся хлопець.
— Але, вершнику, ми шукали тебе зовсім не через це, — споважніли близнюки. — Річ у тому, що у Тронжхеймі існує певне коло людей, які практикують магію. Ми називаємось Ду Врангр Гата, або ж…
— Звивиста стежка, я знаю, — урвав їх Ерагон, пригадавши Анжелу з її плітками.
— Твої знання давньої мови вражають, — вклонилися близнюки. — Але наразі йдеться не про це. Наші люди чули про твої подвиги й пропонують тобі приєднатися до них. Для тебе самого це теж було б дуже корисно.
— Чому це? — здивувався юнак.
— Ми маємо чималий досвід у магічній практиці, — завели свою пісню близнюки. — І залюбки б навчили тебе новим закляттям, що впливають на владу й сприяють здобуттю слави… Натомість ти поділився б своїми знаннями.
— А, тепер розумію, чого вам треба, — роздратовано сказав Ерагон. — Гадаєте, я такий дурний? Ні, я не вчитиму вас тому, чого навчив мене Бром. Певно, ви дуже злі, що й досі не змогли прочитати мої думки?
