Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Драбину! — гукнув Арсен.
Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху, пригорнув до грудей:
— Сестронько! Люба моя!
— Братику! Де ти тут узявся?
Вони обнялися.
В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Минку мов вітром здуло — десь зник, скориставшись тим, що про нього забули.
— Чорнобай скликає своїх людей, — сказав Роман.
— Так, проґавили ми його, собаку! — глухо відгукнувся Арсен. — Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для полонянок осідлайте Чорнобаєвих!
Поки сідлали, Арсен віддавав накази:
— Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду. На допомогу візьміть ще кого–небудь. Ну, хоча б Іваника, — і тихо додав: — З нього мені мала допомога, а вам усе–таки жива душа… — Потім голосно: — Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас у Глибокому байраці. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Тоді — в путь! і не гайтеся!
Сонце зайшло — на землю почали спадати сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними — решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений, бурчав:
— Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? Невже так і поїдемо, не відплативши тому лотрові?
— Не треба, — скрушно махнув рукою Арсен. — Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна! Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви.
— Як знаєш, пане добродзею, — не давав себе переконати Спихальський. — А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!
Арсен промовчав. Йому й самому було досадно, що випустив з рук Чорнобая, свого найлютішого ворога. Та що з того? Палити будівлі? Знищувати добро, надбане кривавою працею наймитів і пахолків? Це було б нерозумно.
Коні летіли навскач. Всі мовчали, поприпадавши до грив. Арсен теж пригнувся, не випускаючи однак з поля зору ні свого переднього загону, ні того, що робилося довкола.
Ось із узвозу виринув Чорнобай. У нього чимало людей, — тож устрявати в рукопашний бій небезпечно. Навіщо даремні втрати? і Арсен миттю вирішує мчати слідом за Романом у надії, що скоро настане вечір і темрява сховає їх від переслідувачів.
Та Чорнобай розгадав цей задум і, зрізавши кут, утворений двома дорогами, кинувся навперейми. Цим він відразу скоротив відстань, що відділяла його від втікачів. Не останню роль в цьому зіграло, мабуть, і те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
Почалася погоня.
Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села — і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа,
Гриву та Іваника підтримувати їх, щоб не попадали, а це, в свою чергу, уповільнювало втечу.
Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Арсен на ходу крикнув:
— Приготувати мушкети! Стріляти залпом! Цілитися не в вершників, а в коней! Буде більше шансів, що влучимо!
Вершники зірвали з–за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити кого–небудь із своїх. Ладналися на ходу.
На невисокому пологому пагорбі Арсен подав знак зупинитися. Всі повернулися впівоберта назад. Тісною купою, збиваючи хмару куряви, швидко наближалися переслідувачі. Сто кроків… вісімдесят… шістдесят…
— Готуйся!
Вмить звелися вгору довгі цівки кремінних рушниць. Прикладами — до пліч. Курки — на бойових зводах.
— Пали!
Гримнув залп.
Загін переслідувачів, мов наткнувшись на невидиму перепону, раптом зашпортнувся. Кілька коней, придавлюючи своєю вагою їздців, упало на землю. Інші здибилися, злякано заіржали. Почулися прокляття і стогони поранених.
Потім з одного боку насунулася хмарка сірої куряви, а з другого — їдкого мушкетного диму і, зійшовшись над Чорнобаєвим загоном, накрила його густою непроглядною завісою.
— Вперед! — гукнув Арсен.
Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал — і понесли. Постріли, крики, болісне іржання, запах диму стривожили їх, наддали нових сил. Втікачі прудко помчали до лісу.
Через дві–три сотні кроків Арсен оглянувся. В грудях радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.
Незабаром вечірні сутінки погустішали і темно–сизою пеленою покрили степ. Ну що ж — тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам’яті, і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, та ніхто з ним не поїхав. Тому наказав підібрати поранених і вертатися додому.
У фортеці, кинувши поводи пахолкові, процідив:
— Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном! Хай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі — застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався.
Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба. Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший–ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.
Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.
Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця:
— Підійди ближче! А ви — геть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?
— Батечку, їй–богу, нічого! — забелькотав Минка. — Хай мене грім поб’є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…
— Ти чув, що вони тут говорили?
— Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.
— Кому про те розповідав? Тільки правду!
— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!
— Забожись.
— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?
— Гаразд. Іди!
Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг забитого і знову сів на лаву.
Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері:
— Це ти, Митрофане?
— Я, — почувся протяжний голос.
— А Тхір з тобою?
— Та вже ж.
— Заходьте.
Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися, Митрофан перехрестився:
— Невже Минка?
Чорнобай не відповів. Зачинивши щільно двері, він підштовхнув збентежених хлопців на середину кімнати і став насупроти.
Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
