Крізь час. Темна Вежа II - Кінг Стівен (лучшие книги без регистрации txt) 📗

Мартен, котрий спокусив його матір, поки батько був у від'їзді, Мартен, що зажадав Роландової смерті, а натомість спричинився до його раннього дорослішання, Мартен, зустріч із яким, як підозрював стрілець, ще попереду, на шляху до Вежі… чи біля неї.

Все це згадалося йому, бо знайомство з магією та магами давало підстави очікувати чогось зовсім іншого, ніж те, що він побачив у аптеці Каца.

Він гадав, що його очам відкриється напівтемне приміщення, освітлене свічками, сповнене гірких пахощів, заставлене пузатими флаконами з невідомими порошками й рідинами, посудинами, що вкриті шаром пилу чи обплутані столітньою павутиною. Уява малювала йому чоловіка в довгому вбранні з каптуром. Може, небезпечного чоловіка. Крізь прозоре скло вітрин Роланд бачив людей, що рухалися туди-сюди так само недбало, як і в будь-якій іншій крамниці, але прийняв їх за ілюзію, обман зору.

А вони були справжніми.

Від здивування, на зміну якому прийшло іронічне зачудування, стрілець просто застиг на порозі. Він перебував у світі, що незмінно вражав його дедалі новими й новими дивами, які, здавалося, траплялися тут на кожному кроці: екіпажі літали в повітрі, а папір, схоже, був дешевим, як пісок. Але найновішим чудом було те, що для цих людей дивовижне просто перестало існувати: тут, у місці, де чари ставали дійсністю, Роланд бачив лише знуджені обличчя і мляві рухи.

Скрізь були тисячі флаконів, настоянки, фільтри, але в «Мортциклопедії» всі вони значилися під назвою «шарлатанські ліки». Лікувальна мазь, призначенням якої було зцілювати від випадіння волосся, та вона нічого не зцілювала; крем, що обіцяв стерти потворні плями на руках і передпліччях, але це був обман. Засоби для лікування того, що лікування не потребувало: вони примушували кишечник працювати чи навпаки, вони відбілювали зуби й чорнили коси, вони робили дихання ароматнішим (так, наче цього не можна було досягти, пожувавши кору вільхи). Жодної магії, лише банальності. Хоча був ще астин і були ще кілька засобів, що, судячи з назви, здавалися корисними. Та загалом Роланд відчув тільки розгублення. Чи ж дивно, що дивовижне втратило свої чари там, де мусила мешкати алхімія, та алхіміки більше займалися ароматами, ніж настоянками?

Утім, знову звірившись із «Мортциклопедією», Роланд дізнався, що істинний сенс цього місця — не тільки в тому, на що він дивиться. Справді дієві настоянки були надійно сховані від сторонніх очей. Отримати їх можна було тільки в разі, якщо в тебе є наказ чарівника. У цьому світі чаклунів називали ДОХТОРАМИ, і вони писали свої магічні формули на аркушах паперу, які «Мортциклопедія» називала «РЕКСЕПТАМИ». Це слово було стрільцеві незнайомим. Він міг би розвідати детальніше, але не схотів завдавати собі клопоту. Знаючи, що йому потрібно, він швидко зазирнув до «Мортциклопедії» і з'ясував, куди саме треба підійти в цій крамниці.

Широким кроком він рушив через прохід до високого прилавка з написом «ЛІКИ ЗА РЕЦЕПТАМИ».

14

Той Кац, що в 1927 році відкрив на Сорок дев'ятій вулиці «Аптеку і продаж газованої води» (галантерея для панянок і панів), давно спочивав у могилі, і його єдиний син мав такий вигляд, наче йому й самому вже недовго лишилося. У свої сорок шість років він здавався сімдесятирічним стариганем: майже лисий, з жовтою шкірою, хирлявий. Він знав, що люди кажуть, буцімто він страшний, мов смерть, але ніхто з них не розумів, у чому причина.

Взяти, скажімо, ось цю ходячу руїну, яка зараз телефонує. Пані Ретбурн. Верещить, що подасть на нього до суду, якщо він негайно не відпустить їй валіум за рецептом, негайно, ЗАРАЗ ЖЕ!

«Дамочко, ви що, гадаєте, я таки насиплю вам цих синіх кульок у трубку?» І якби він таки насипав, то вона принаймні зробила б йому ласку і стулила пельку. Просто приклала б слухавку до рота й роззявила його ширше.

Від цієї думки на його обличчі, оголивши жовті зубні протези, з'явилася моторошнувата усмішка.

— Пані Ретбурн, ви не розумієте, — не витримав Кац після того, як хвилину — цілу хвилину, відміряну секундною стрілкою на його наручному годиннику, — вислуховував її тираду. Бодай один раз йому хотілося сказати: «Ану, тупа курко, перестань на мене кричати! На ЛІКАРЯ свого кричи! Це він підсадив тебе на це лайно!» Точно. Кляті шарлатани виписують його, наче жуйку, а потім раз — іперекривають кран. А кому все розхльобувати? Цим живодерам? Оце вже ні! Йому, аптекарю!

— Про що це ви? Як це я не розумію? — Голос у вусі дзижчав, наче розлючена оса в глечику. — По-моєму, я принесла вашій миршавій аптеці непоганий прибуток, всі ці роки була постійним клієнтом, по-моєму…

— Поговоріть із… — Він знову зиркнув крізь біфокальні окуляри на відьмин рецепт. — …лікарем Брумголом, пані Ретбурн. Термін дії вашого рецепта закінчився. Продавати валіум без рецепта — злочин, за це можна потрапити у федеральну в'язницю. «І перш за все туди мусять потрапляти ті, хто такі рецепти виписує… якщо тільки вони не дають пацієнтам, яким їх виписують, незареєстрований номер телефону», — подумав він.

— То була просто помилка! — верескнула жінка. Тепер у її голосі звучати різкі нотки паніки. Едді б одразу впізнав цей тон: крик дикої пташки Наркоші.

— Тоді подзвоніть йому й попросіть виправити, — сказав Кац. — У нього є мій номер. — Так. У них у всіх був його номер. Саме в цьому й полягала проблема. У свої сорок шість він виглядав, як людина, що однією ногою стоїть на тому світі, через тих фершлюгінер [20] лікарів.

Івсе, що мені потрібно зробити, аби зберегти бодай дещицю того прибутку, який я дивом отримую в цьому місці, - сказати купці цих паршивих наркоманок, хай котяться під три чорти. От і все.

— НЕ МОЖУ Я ЙОМУ ПОДЗВОНИТИ! — несамовито закричала вона. Голос болюче врізався у вуха наконечником дриля. — ВІН ЗІ СВОЇМ ДРУЖКОМ-ПЕДИКОМ ПОЇХАВ У ВІДПУСТКУ, І НІХТО НЕ КАЖЕ КУДИ!

Кац відчув, як у шлунок повільно просочується кислота. У нього було дві виразки, одна загоїлася, а друга кривавила, а все через таких сучок, як ця. Аптекар заплющив очі і тому не побачив, як його помічник вирячився на чоловіка в синьому костюмі й окулярах із золотою оправою, що наближався до віконця рецептурних ліків. Не побачив він і того, як Ральф, старий гладкий охоронець (Кац платив йому жалюгідні копійки, але все одно про це гірко шкодував — його батько ніколи не потребував жодних охоронців, але його батько, сто чортів йому в печінку, жив у часи, коли Нью-Йорк був містом, а не злодійським кублом), раптово вийшов зі звичної летаргії й потягнувся до пістолета, який висів у нього на стегні. Кац почув крик якоїсь жінки, але вирішив, що вона просто побачила розпродаж усієї продукції «Ревлон». Він був просто змушений влаштувати розпродаж «Ревлона», бо той поц Доленц з того боку вулиці переманював його клієнтів, збиваючи ціни.

І поки стрілець, наче фатум, невблаганно наближався до віконця, аптекар думав тільки про Доленца й цю сучку, яка верещить на тому боці дроту, уявляючи, як гарно вони б обоє виглядали, якщо їх роздягнути, обмазати медом і посадити на мурашник під палючим сонцем пустелі. Два мурашники, для НЬОГО і для НЕЇ. Блискуче! Він думав про те, що гірше вже не буде, просто нема куди гірше. Його батько був так рішуче налаштований на те, аби його син наслідував його приклад, що відмовився платити за будь-яку освіту, крім фармакологічної. Тож Кац пішов стопами свого батька, і сто чортів у печінку старому, бо, поза всіляким сумнівом, зараз була найпринизливіша мить у його житті (й без того сповненого принизливих митей), в житті, через яке він дочасно постарів.

Нижче падати вже було нікуди.

Принаймні так він думав, заплющивши очі.

— Якщо ви зайдете, пані Ретбурн, я видам вам дюжину таблеток валіуму по п'ять міліграмів. Вас це влаштує?

— Цей чоловік нарешті почав думати головою! Господи, нарешті! — І вона повісила слухавку. І все. Ані тобі «дякую». Нічого, коли вона відвідає ту ходячу пряму кишку, яка величає себе її лікарем, то приповзе до нього, Каца, навкарачки й лизатиме йому носаки черевиків від «Гуччі», ладна буде мінет йому зробити, ладна буде…