Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Що за сором! Що за падіння!
Ніхто з Ілаковичів, а всяке траплялося в нашому роді, не виставляв себе на позорище людське!
Правда, торгівля сама по собі непогана річ, толкувала Клавда, іноді більше доставляє емоцій, ніж рулетка, але щоб власноручно відважувати коші з буряками чи сливами — фе! Для чого тоді агенти? Тільки дурень боїться посередників! Еге ж, дурень або поганий організатор, що, власне, одне і те. Агенти — це палички до цимбалів. Пальці керують мелодією, але вибивають її зі струн палички.
Тітка Клавда, очевидно, забула про те, що вона наївна особа, яку кожен використовує. Вона з захопленням стала розмотувати перед Нелею мережі торговельних спекуляцій, в яких агенти грають роль, подібну до стовпчиків при жіночій роботі, що її охрещено іспанською назвою «толедо». Вони зв'язують кінчики ниток, якими держиться вся основа. На тітку Клавду напав один з притаманних їй приступів монологування. Неля залишила її не прощаючись, чого, зрештою, Клавда навіть не помітила.
Орися побачила Нелю, коли та, незвикла до коней, боязко продиралась поміж фірами до місця, де розклалася Орися з своїм добром. Неля з великою прикрістю помітила, як Орися, зауваживши її, похапцем кинула оберемок сіна на якісь посуди чи кошики. Розгубленість, що відбивалася на Орисинім обличчі, тільки підтвердила Нелині підозри.
Неля з делікатності старалася не бачити ні випорожнених, ні повних під оберемками сіна кошиків на фірі. Воліла відразу приступити до справи.
— Орисю, я хотіла з тобою про дещо поговорити. Чи не можна, щоб фіра поїхала, а ти заночувала і вранці повернулася у Вільхівці?
Знову Неля не могла не помітити, як Орисині очі шугнули в бік кошиків під сіном.
— Це неможливо. По-перше, я взяла з собою ключі, а хлопом передати їх додому не можу, сама ж розумієш! По-друге, завтра має прийти купець по індики, і я мушу бути при цьому. А що ти хочеш мені сказати? — спитала так неохоче, що Неля визнала це за нечемність з боку жінки Славка.
— Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу без свідків. Про щось, що стосується твого минулого…
— Ах, минулого! — відразу пожвавішала Орися. Здавалося, що важке сповзло в ту хвилину з плечей, і вона знову стала життєрадісною, запопадливою молодичкою.
Неля трималася однією рукою за люшню і дивилась на далеку вежу ратуші.
Це була та дівчина, яку колись так любив Маркіян! Що мала думати про його моральну вартість?
— Ти знаєш що? — защебетала Орися. — Ти, як хочеш, прийди до мене десь так, скажімо, за півтори-дві години. Тоді я вже зможу відійти від воза, і поговоримо.
— Добре, — погодилася Неля, хоч, власне, чого ще могла сподіватися від цієї перекупки?
Неля прагнула тепер лише одного: забрати в Орисі матеріальні скарби, як фотокарточки чи листи, решту того, що у свій час подарував Орисі Маркіян. Забрати і в якийсь спосіб зробити те своєю духовною власністю. Кожне слово. Кожний біль. Кожний порив, подарований чи кинутий до стоп цій економці.
Коли пізніше опинилися за фірами і кінським смородом, не знали, з чого почати розмову. Нелю збило з пантелику те, що Орися ні з сього ні з того начеб знов почала нетерпеливитися.
Можна було подумати, що вона ті дві години не тільки випорожнювала коші, але й піддавала критиці своє минуле і правдоподібно знайшла в ньому щось, що могло її хвилювати. Орися з трудом одягала шкіряні рукавички і зараз же з таким самим зусиллям стягала їх, щоб знову спробувати запхати в них напучнявілі від холоду пальці. Неля відчула в серці страх. Був це особливий, якийсь нечесний страх. Неля боялася, що в дружині Славка під впливом їх розмови може знову проснутися Маркіянова любка, мрійлива дівчина, з косами за плечима, а тоді ринуть у пропасть і Ілаковичі, і їх маєтки, і Неля з ними, і тільки тамті двоє будуть існувати один для одного на всьому світі. Відкинувши всякі підготування, Неля сказала притишено, але з акцентом:
— Маркіяна Івашкова чекає кара смерті.
Неля чує у скронях прискорений ритм крові. Не дивиться на Орисю, але відчуває присутність її навіть у повітрі, що відділяє їх одну від одної. Нелі здається, що минає багато часу, заки вона чує твердий, без всякого забарвлення Орисин голос:
— Не цікавлюся політикою, не маю часу читати газети.
— Але ж тут ідеться про Маркіяна, — не витримує Неля. Орися повертає до неї своє велике нерухоме обличчя:
— Маркіян Івашків не існує для мене, так як і я сама для себе не існую. Чого тобі ще треба? Чому ти прийшла до мене з цими справами? Чи, може, думаєш, що я тільки одна і була в його житті?
— Ти не говори зі мною таким тоном, Орисю. Я прийшла просити тебе, чи ти не могла б мене… чи ти не була б така добра… розповісти мені що-небудь про Маркіяна.
Орися приглядається до Нелі вульгарним, мстивим оком.
— Тобі? З якої речі я маю розповідати тобі історії з мого життя? А навіть якби справді між ним і мною було що-небудь, то що це може тебе обходити? Нікому нема діла до того, що між нами було!
Біла вузька смуга перетинає Орисі ліву щоку. Неля відчуває, як знову приплив страху заливає їй серце, боїться невістки Ілаковичів. Тепер уже не дивується, що ця жінка, як каже Клавда, обвела довкола пальця всіх Ілаковичів.
Нелі дуже хочеться, щоб ця тверда жінка трохи пом'якшала. Вона бере несміло, але з виразним натяком на залагоду, Орисю під лікоть.
— Ти не став мені у докір, що я запитала тебе про ці справи. Я вважала це деякою мірою за свій обов'язок. Я гадаю… що тепер… я — одна доля з ним!
Орися рвучко повернулася до Нелі і зі зведеними бровами напружено стала розглядати золоту брошку на кашне у Нелі.
— Але чому якраз ти? — І в цьому питанні вмістилася вся загадка, якої, як видно, не могла розв'язати Орися.
Неля, минувши питання Орисі, почала в душі повторювати думки, що їх колись висловила була перед сестрою Макарією: загальнолюдські цінності страшенно впали в ціні. Девальвація монети потягла за собою інші девальвації. Вірність, мужність, громадська відвага, чесність, чисте кохання — яка тепер вага цим цінностям? У дев'яноста випадках зустрічаємо майстерні фальсифікати замість справжнього продукту людського духу і серця. Хіба не так, хіба сьогодні не висміюють відверто дівчат, які зберігають дівоцтво своїм нареченим до дня вінчання? Хіба сьогодні вірить хто-небудь у кохання, яке вимагає самопожертви? Хіба громадська відвага, мужність у чоловіків не вважаються доказом недоброго розуму? Хіба чесність не ототожнюється з поняттям глупоти? Хіба сьогодні дівчина бачить щось інше в подружжі, як забезпечення куснем хліба і заспокоєння міщанських амбіцій? Хіба не смішне сьогодні саме звучання слова «щастя»?
Це були основні думки Нелі, які вона передала Орисі трохи простішими, дохідливішими словами.
— Мені здається, — закінчила вона, — що через те, що багатьом здається чистим божевіллям безкорисливе кохання, я повинна довести, що такі речі ще не вмерли на цій землі. А крім того… треба чимсь жити… чимсь горіти навіть… Я оце прислухаюся до щастя нашої Катрусі. Я не хочу, щоб моє щастя могло закінчитися таким акордом. До того ж, — вона засоромилася, наче про ці речі не треба було говорити вголос, — хтось з нас перший мусить переступити ту межу, що її змалечку накреслив нам наш стан чи становище татка, як хочеш. Треба нарешті вийти з цього зачарованого кола.
Про свою тугу за надзвичайним Неля навіть не згадувала. Вважала, що ці справи, коли виявити їх комусь, втратили б свій блиск, як деякі метали при зустрічі з повітрям. Орися знову мучилась над рукавичками, які чомусь за всяку ціну хотіла всадити на пальці.
Тепер Орисина мова змінилася. Вона пом'якшала у своєму звучанні й бриніла щирістю, що нагадувала спізнений жаль:
— Я не мала дома тієї самостійності, яку тепер маєш ти по смерті татка. Дома мене заїдали за Маркіяна. І найстрашніше — це те, що правда була все-таки за ними. Він був не для мене. Мої як почали змальовувати життя, що чекало мене за ним, то мені самій відпала охота думати про спільне майбутнє. Але й це не було причиною, чому я зірвала з ним. Я не знаю — хто перший зірвав. Коли промовляння до розуму не дуже допомагали, мої вхопилися іншого способу. Почали висміювати Маркіяна. Ти знаєш — він селянська дитина, і вони не раз, особливо родина мого дядька, про це я пізніше дізналася, маневрували так, щоб залишити його в себе на обіді чи вечері, робили з нього персону грата на вечорах, наказували покоївці розносити страви від нього, щоб мати потім досить матеріалів для насмішок і злосливої критики. Але часом мені здавалося, що я зможу це витримати — їм на зло. Так мені здавалося. Я навіть не знаю, чи це кохання було. Знаю тільки, що він іноді був мені потрібний, як повітря, а й він теж — сам признавався мені в тому — шукав якогось очищення гріхів в мені.
