Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗

Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

На крутому березі, просто на траві, вже було розстелено скатерті і поставлено закуски. Згадуючи піонерські походи, молодь пішла збирати хмиз. По лісі покотились дзвінкі перегуки, і тиша разом брязнула, зойкнула, розсипалась скляними осколками...

Вечеряли при світлі величезного вогнища, яке багровими бліками танцювало у воді. Було багато веселої метушні, жартів, пісень.

Саша Нестеренко, якому не пощастило сісти поруч з Марійкою ще в автобусі, зараз набрався сміливості, підійшов і сів за її спиною так близько, що Марійка чула його дихання, коли він старанно виводив:

Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів...

— Тобі що,— спитала Марійка,— незручно біля Олега Денисовича?

— Не зовсім. Біля тебе зручніше.

— А може, біля мене місце вже зайняте? — І в голосі її несподівано для неї самої прозвучало неприховане лукавство.

Саша враз розгубився:

— Пробач, я ж не знав...

Він хотів піти, та Марійка притримала його за руку:

— Та почекай! От скільки ми з тобою вчилися в одному класі, а якось не доводилось нам поговорити разом.

— Не було спільних інтересів,— зітхнув Нестеренко.— Ти ж в астрономи націлялась, а я, як вирішив, що піду по медичній лінії, так і до кінця десятирічки...

— Ну, спільні інтереси в нас були,— сказала Марійка,— а тільки...

— Тільки ти не звертала на мене належної уваги...

Марійка знову засміялась:

— Належної уваги! Ось як! До речі, які ти «сторонні» книжки читав під час уроків?

— Я ж не тільки під час уроків. Я завжди читаю, книги брав аж у двох бібліотеках. Остання, яку я прочитав,— «Обрыв» Гончарова. Це вже вдруге. З медицини теж читаю, «Хірургію», наприклад. Страшна книжка, і така, знаєш... Як це сказати?

— Феноменальна?

— От, от,— зрадів Саша, не помічаючи Марійчиної іронії.— Тягне до себе. А ти яку останню книжку прочитала?

Юля Жукова підкинула у вогнище хмизу. Полум’я на хвилину притихло, вдарило густим димом, крізь нього пробивались золоті гадючки, і враз загоготало, рвонулося вгору, вибухнуло іскрами. Хмиз затріскотів, вогонь раз у раз мінявся — він то вигравав червоними, немов зловісними язиками, то враз ставав ясно-жовтим, то вихрився синіми кучерями.

Освітлена миготливим полум’ям, на березі стала Варя Лукашевич. Далеко над заснулою рікою обізвався її голос:

Віють вітри, віють буйні.
Аж дерева гнуться...

Здавалось, що це співає сама засмучена Наталка Полтавка, яка прийшла з відрами до криниці...

Вже давно густий присмерк обняв і річку, і берег. Давно вже темрява блукала під крислатими дубами. Тільки іноді під крутим берегом цмокала сонна риба або, може, сом, нічний мандрівник, виплив з ями на полювання. Здалека, з сусіднього колгоспу, долітали звуки радіо. Присмерк і відстань робили їх м’якими й ніжними. Наче розбуджена піснею Варі, на протилежному березі обізвалась якась пташка і затихла.

Всі кілька хвилин мовчали під враженням пісні.

Юрій Юрійович сів перед вогнищем навпочіпки і почав ворушити в ньому дрючком. Високо полетіли іскри.

— Отже...— промовив він.— Так на чому ми зупинились? Таким чином, у нас сьогодні останній вечір. Останній вечір...— Голос у нього здригнувся.— У вас, юні друзі, скінчився важливий етап у житті. Скінчились шкільні роки, а разом з ними й ваше дитинство. Йшла людина на гору, десять років ішла. Вийшла на вершину, зупинилась і ахнула: який простір навкруги, які краєвиди, які вабливі дороги!

Тим часом частина молоді розійшлася хто куди. Степан Якович привіз вудку і зібрався кудись під ліс порибалити.

— Та що ви надумали? — зупинив його Олег Денисович.— Я хоч і не рибалка, а знаю, що вночі риба не клює. Треба ж їй і поспати.

— А сом? — чомусь урочисто промовив Степан Якович.— Про сома забули? Сом — нічний богатир! А вони тут, у Дінці, є, є... Я й шматочок м’яса захопив...

Хлопці й дівчата блукали над рікою, хтось пішов на Козачу гору.

— Ходімо й ми на Козачу! — запропонувала Юля.

Віктор, якому хотілось побути з Юлею вдвох, охоче згодився. За чверть години вони вже стояли, взявшись за руки, на вершині гори, по коліна в густій траві.

Далеко внизу Віктор і Юля побачили своє вогнище. Воно здавалось у темряві яскравою свічкою. На його тлі рухались чорні постаті.

— То як же, Вітю,— спитала Юля,— ти вирішив остаточно?

— Остаточно. Ти не гнівайся, Юленько. Я вже був у відділі кадрів. Тиждень ще погуляю, відпочину, а тоді — на завод.

— Ну, а я через два дні — в Каховку.

Юля повернулась до Віктора.

— Я тобі хочу сказати, Вітю, коли б ти вирішив інакше... ну коли б ти відмовився від своєї мрії, від заводу, я б перестала тебе поважати.

— Хоча б це було й заради тебе?

— Хоча б і заради мене. Вітюсь, нічого не зміниться? Правда? Я вчитимусь в університеті, ти працюватимеш на заводі. В одному ж місті.

— Я поступлю на заочний, Юлю.

Вони посідали на траву.

— Ось і минуло десять років,— сказала Юля.— Я пам’ятаю, як поступала в перший клас. Це було в Казахстані. Є така станція Бертис, два кілометри від Балхаша. Я хочу, щоб ти уявив, Вітюсь: степ, якому немає краю, вдалині де-не-де кам’янисті сопки, голі-голісінькі, в кущиках пожовклого полиню. І раптом серед цього рудого простору — блакитне озеро, по ньому пливе пароплав. Я б зараз охоче поїхала туди ще раз. А тоді... Розумієш — сорок другий рік, тато працював у залізничному депо, і депо евакуювали на Карагандинську залізницю, в Бертис. Поселок серед степу, а поруч — казахський аул. Я ходила з мамою вимінювати в казахів на чай пшеницю. Нам давали на пайок такий пресований чай у плитках. У мене була подружка Ажар, казашка. Ти не слухаєш? Це тобі не цікаво? А мені зараз приємно згадати.

— Слухаю, слухаю, Юлю. Розповідай, мені все цікаво. Я уявляю тебе дівчинкою...

Зовсім недалеко прозвучав сміх і почулись голоси. Потім хтось злякано гукнув:

— Ой, хто тут?

Юля впізнала Марійчин голос. Марійка була з Нестеренком, а з ними Варя Лукашевич і Вова.

— О великий аллах! — вигукнув Вова.— Куди ми потрапили? П’ятеро медалістів і між ними єдиний я, грішний і безмедальний!

— Нічого, Вовочко,— втішила Юля,— медаль розвинула б у тебе пиху, а так ти, скромний живописець, намалюєш за літо хорошу картину, ну, приміром, «Вручення медалей моїм товаришам».

— Ой Юліє, ти така жорстока! — сказав Вова. Він підійшов до самого краю і, піднявши руку, з пафосом продекламував:

...Один на вершині стою я...

— Що ти робиш! — гукнула Варя і злякано відтягла його від урвища.— Кісток не збереш!

Ніч була темна й задушлива. Ні зірок, ні місяця. Десь за лісом зрідка і ліниво моргала блискавиця. Було вже далеко за північ. Здавалося, що темрява стає густою і волохатою, як вовна. Навіть далека блискавка востаннє моргнула і зникла. Внизу тільки вгадувалась неясна смуга — там звивалась ріка.

Вогнище на березі почало пригасати. Воно ще світилось, як велетенське око, та вже не було в ньому ні буйства, ні сили.

І в ту мить, коли темрява й тиша з’єднались, здається, в одну глуху й моторошну стіну, Варя знову заспівала пісню. Спочатку тихо, півголосом, а далі все голосніше. Всі почали підспівувати.

Біля вогнища, мабуть, почули спів. Звідти долинуло: «Га-га-га-а!»

Віктор склав рупором долоні, щосили гукнув:

— А-го-ов!

У відповідь війнув розбуджений вітрець, зашелестіла трава, зашуміли спросоння дуби, і вогнище на березі розжеврілось, спалахнуло і знову шугонуло вгору. Золоті іскри роєм полетіли в темне нічне небо.

...Низько над обрієм, немов прорвавшись крізь пелену хмар, блиснула яскрава зірка. Вітрець налітав поривами, і з кожною хвилиною свіжішало. Дуби на горі шуміли тепер, не стихаючи. Далеко внизу заклубочилось щось сиве, і Марійка закричала:

Перейти на страницу:

Донченко Олесь читать все книги автора по порядку

Донченко Олесь - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Золота медаль отзывы

Отзывы читателей о книге Золота медаль, автор: Донченко Олесь. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*