1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Це лише слова, — сказав Тамару. — А які є підстави довіряти вашій пропозиції?
— У всякому разі, я прошу передати її Аомаме-сан, — наполягав співрозмовник. — Ситуація така, що час не жде, а крім того, ми можемо зробити ще кілька поступок. Якщо ж вам треба конкретних підстав для довіри, то ми й над цим подумаємо. Ми завжди готові до розмови, якщо подзвоните.
— Ви не могли б трохи зрозуміліше пояснити? Навіщо вам вона потрібна? Власне що сталося, що ситуація настільки змінилася?
Трохи передихнувши, співрозмовник відповів:
— Нам і далі треба чути віщий голос. Для нас це — немов щедре джерело. Ми не повинні його втратити. От що наразі я можу вам зараз сказати.
— Отже, вам Аомаме потрібна для підтримки того джерела.
— Я не можу пояснити вам цього кількома словами. Скажу вам тільки, що вона має до цього відношення.
— А як щодо Еріко Фукади? Вам і вона потрібна?
— Еріко Фукада тепер нам особливо не потрібна. Нам байдуже, де вона й що робить. Свою місію вона закінчила.
— Яку місію?
— Все це дивна історія, — відповів співрозмовник після короткої паузи. — Вибачте, але зараз я не можу відкривати вам усіх обставин.
— Краще подумайте, в якому становищі ви опинилися, — сказав Тамару. — Зараз м'яч на нашій стороні. Ми можемо вам подзвонити, а ви нам — ні. Ви навіть не знаєте, хто ми такі. Хіба ні?
— Ваша правда. Ініціатива у ваших руках. Невідомо, хто ви такі. Але це не тема для телефонної розмови. Я й так уже забагато вам розказав. Більше, ніж мав на це право.
Тамару на хвилину замовк.
— Гаразд. Ми подумаємо над пропозицією. Нам також треба порадитися. Можливо, подзвонимо за кілька днів.
— Чекаємо вашого дзвінка, — відповів співрозмовник. — Але ще раз повторюю: переговори не зашкодять жодній стороні.
— А якщо ми знехтуємо вашою пропозицією?
— У такому разі нам доведеться робити по-своєму. Маємо досить сили. Можливо, мимоволі справа набере трохи грубого характеру й завдасть клопоту вашим людям. Ким би ви не були, вам не вдасться вийти з неї неушкодженими. Та й навряд чи такий поворот справи буде для обох сторін приємним.
— Можливо. Але ж для цього потрібен час. А як ви сказали, ситуація така, що він не жде.
Співрозмовник злегка відкашлявся.
— Може, потрібен, а може, й ні.
— Це стане зрозумілим у ході практичної дії.
— Саме так, — погодився співрозмовник. — А крім того, я хочу підкреслити ще один важливий пункт. Якщо використати вашу метафору, то м'яч справді може бути на вашій стороні. Але ви не знаєте основних правил гри.
— І це стане зрозумілим у ході практичної дії.
— Якщо вона не вдасться, то її наслідки будуть поганими.
— Для обох сторін, — сказав Тамару.
Запала коротка багатозначна мовчанка.
— То що будете робите з Усікавою-саном? — запитав Тамару.
— При першій нагоді заберемо його. Сьогодні вночі.
— Квартира не замкнена.
— Дякую, — сказав співрозмовник.
— До речі, ваші люди глибоко засмучені смертю Усікави-сана?
— Смерть будь-якої людини завжди викликає глибокий сум.
— За ним варто сумувати. Він був по-своєму здібною людиною.
— Але недостатньо, правда?
— Нема на світі людини, яка могла б вічно жити.
— Ви так думаєте? — запитав співрозмовник.
— Звичайно, — відповів Тамару. — Я так думаю. А ви — ні?
— Чекаю вашого дзвінка, — не відповідаючи на запитання, холодно сказав співрозмовник.
Тамару мовчки поклав слухавку. Подальша розмова була зайвою. В разі потреби він міг знову подзвонити. Вийшовши з телефонної кабіни, попрямував до припаркованого автомобіля — непримітної, темно-синьої старої моделі «Toyota-Corolla». Проїхавши хвилин п'ятнадцять, зупинився перед безлюдним парком і, пересвідчившись, що поблизу нема нікого, у бак для сміття кинув вініловий пакет, мотузку, гумове кільце й рукавички, якими користуються лікарі під час операції.
— Там завжди глибоко сумують з приводу смерті людини, — промимрив Тамару, запустивши мотор і прив'язуючись ременем безпеки. «Це найголовніше, — подумав він. — Треба належно сумувати за померлою людиною. Хоч би короткий час».
Розділ 26
(про Аомаме)
Дуже романтично
Після полудня, у вівторок, задзвонив телефон. Сидячи на маті для вправ з йоги, Аомаме широко розводила ноги й розтягувала клубово-поперекові м'язи. Її рухи, з вигляду прості, були жорсткими, і сорочка на ній просякла потом. Зупинивши вправу і витираючи обличчя рушником, Аомаме підняла слухавку.
— Фукускеголового вже нема в тому будинку, — сказав Тамару, як завжди без жодної передмови. І без «Алло, алло!».
— Уже нема?
— Не стало. Його переконали.
— Переконали, — повторила Аомаме. Напевне, якимось силовим способом Тамару прибрав Фукускеголового.
— А мешканець будинку на прізвище Кавана — Тенґо Кавана, якого ви шукаєте.
Світ навколо Аомаме то розширювався, то звужувався.
Як і її серце.
— Ви слухаєте? — спитав Тамару.
— Слухаю.
— Тільки зараз Тенґо Кавани немає дома. Вже кілька днів.
— З ним усе гаразд?
— Зараз його немає в Токіо, але, мабуть, з ним усе гаразд, фукускеголовий орендував квартиру на першому поверсі в будинку, в якому мешкав Тенґо Кавана, й чатував, коли ви прийдете на зустріч. Установив прихований фотоапарат і стежив за входом до будинку.
— Мене сфотографував?
— Тричі. Ввечері, коли ви були в капелюшку, глибоко насунутому на голову, в окулярах та шарфі, а тому дрібних рис обличчя на фотографіях не видно. Але, безперечно, це ви. Якби ще раз були туди пішли, то, можливо, мали б неприємності.
— Значить, те, що я поклалася на вас, — правильне рішення?
— Якщо взагалі в цьому разі можна говорити про правильне рішення.
— Як-не-як, я вже перестала турбуватися, — сказала Аомаме.
— Той чоловік більше не завдасть вам шкоди.
— Бо ви його переконали.
— Проблема вимагала розв'язання. Остаточного, — сказав Тамару. — Усі фотографії я забрав. Фукускеголовий ставив собі за мету дочекатися вашої появи, а Тенґо Кавана був тільки живою приманкою. А тому вони вже не мають підстав йому шкодити. Тож, напевне, з ним усе гаразд.
— От і добре, — сказала Аомаме.
— Тенґо Кавана викладає математику в підготовчій школі для вступників до університету, що розміщена в кварталі Йойоґі. Він начебто здібний учитель, але працює лише кілька днів на тиждень, а тому, напевне, заробляє небагато. Живе скромно, одинаком, у непоказному будинку.
Заплющивши очі, Аомаме відчула вухами, як б'ється її серце. Межа між світом і нею стерлася.
— Працюючи вчителем математики в підготовчій школі, він одночасно пише свій роман. На переписуванні «Повітряної личинки» в ролі автора-невидимки тільки підробляв. Але має власні літературні амбіції. Це непогано. Помірне честолюбство сприяє розвитку людини.
— Як ви про це дізналися?
— Його не було дома, а тому я проник в замкнену квартиру по-своєму. З усіх моїх ключів жоден не підійшов. Я розумів, що порушувати таємницю чужого приватного життя погано, але мусив провести деяке розслідування. Як для одинака, його квартира була акуратно прибрана. Газова плитка вичищена до блиску. Всередині холодильника панувала чистота й порядок, в його глибині не гнила капуста. Було видно, що він прасує одяг. Годився б у непогані компаньйони. Якби, звісно, я не був «голубим».
— І ще що ви дізналися?
— Я зателефонував до підготовчої школи й розпитав про розклад його лекцій. За словами жінки, яка взяла слухавку, пізно вночі, в неділю, в якійсь лікарні, що в префектурі Тіба, помер батько Тенґо Кавани. А тому він мусив поїхати з Токіо на похорон. Через це його занять у понеділок не буде. Коли й де відбудеться похорон, вона не знала. У всякому разі, схоже, що наступна лекція буде в четвер, коли він, можливо, повернеться до Токіо.
Звісно, Аомаме пам'ятала, що батько Тенґо працював збирачем абонентної плати «NHK». Щонеділі разом з батьком Тенґо проходив одним і тим же маршрутом. Вона кілька разів зустрічала його на вулицях Ітікави. Однак обличчя батька добре не пригадувала. Сам він був худорлявий, невисокого зросту, одягнений в уніформу збирача абонентної плати. І зовсім не скидався на Тенґо.
