Відродження - Кінг Стівен (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Чарлі раптом закинув голову назад, і з його горла полилися дивні звуки, наче він його полоскав. Він ледь-ледь підвівся навшпиньки, мовби хотів спромогтись на одне останнє, надзвичайне зусилля, і звільнитися від пальців почвари, яка намагалася прорватися з того божевільного нижнього світу, що (тепер я це точно знаю) так близько сусідить із нашим. Та от він укляк на коліна й упав уперед, притулившись лобом до ліжка. Збоку здавалося, що він молиться.

Відпустивши його, проява звернула свою невимовно мерзотну увагу на мене. Вона відкинула простирадло й силкувалася встати, а чорна комашина лапа так і сунула з розверстої пащі. До обличчя Моррі долучилася Петсі. Їхні лиця злилися в одне й кривилися в корчах.

Я підвівся, втискаючись спиною в стіну й відштовхуючись од підлоги ногами. Розпухле пульсуюче обличчя Мері Фей тим часом темніло, неначе вона душилася від почвари, яка сиділа всередині. Те єдине чорне око з гладенькою поверхнею дивилося незмигно, і в ньому, як я собі уявляв, відбивалося циклопічне місто та нескінченна валка мертвих, що йшли маршем до обрію.

Як я смикнув до себе верхню шухляду бюро, не пригадую, знаю лише, що револьвер вмить опинився у мене в руці. Мабуть, якби то був автоматичний пістолет на запобіжнику, я б так і стояв, тиснучи на нерухомий гачок, і чекав, поки проява встане, переповзе кімнату і вхопить мене. Та лапа затягла б мене через провалля рота в той інший світ, де я постав би перед невимовно жахливою карою тільки за те, що наважився промовити одне слово. Ні.

Але то був не автоматичний пістолет. То був револьвер. Я вистрілив п’ять разів, і чотири кулі влучили в потвору, що намагалася встати зі смертного ложа Мері Фей. Я маю підстави стверджувати, що знаю точно, скільки пострілів я зробив. Я чув грім револьвера, бачив у напівмороці спалахи полум’я з дула, відчував, як зброя підстрибує в мене в руці, однак заразом усе це відбувалося ніби з кимось іншим. Потвора незграбно махнула руками й упала горілиць. На сплавлених воєдино обличчях кричали роти, що злилися в один. Пам’ятаю, я подумав: «Джеймі, Матір кулями не вб’єш. Ні, тільки не її».

Але воно більше не рухалося. Стидовисько, що виповзло було з рота, обім’якло на подушці. Обличчя сина й дружини Джейкобза вже танули. Я затулив очі руками й закричав, і кричав довго. Кричав, аж поки не захрип. А коли опустив руки, то лапи вже не було. І Матері теж.

«Якщо вона взагалі була», — так і чую я вашу репліку, і ні в чому вас не звинувачую. Я б і сам у це не повірив, якби мене там не було. Але я був. І вони були — покійники. І вона теж.

Однак тепер на ліжку лежала сама Мері Фей, жінка, чий посмертний спокій порушили чотири кулі, випущені в тіло. Її волосся віялом розкинулося на подушці, нижня щелепа відвисла. Я бачив дві дірки від куль у нічній сорочці та ще дві нижче, в ковдрі, що тепер зібгалася на її стегнах. А ще бачив припалені сліди, що лишала по собі та страшна лапа, хоч від неї самої не лишилося й сліду.

Джейкобз дуже повільно сповзав на лівий бік. Я простягнув до нього руки, але рухався повільно й немов уві сні. Підхопити його мені не вдалося. Він боком, із зігнутими коліньми, гупнувся на підлогу. Очі в нього були широко розплющені, проте вже оскліли. А на обличчі застигла маска непередаваного жаху.

«Чарлі, у тебе вигляд людини, яку дуже сильно жахнуло електричним струмом», — подумав я. І розсміявся. О, як же я сміявся. Довелося схилитися й спертися долонями на коліна, щоб не впасти. Він вийшов майже безшумним, той сміх (криком я зірвав собі голос), але й непідробним водночас. Бо то було справді смішно. Ви ж розумієте, чи не так? Сильний удар електричним струмом! Шокуючий розвиток подій! Кумедія!

Та весь той час, поки сміявся (до конвульсій, до нудоти), я не відводив погляду від Мері Фей, побоюючись, що з її рота може знову вилізти поросла жмутами шерсті лапа й породить ті крикливі обличчя.

Зрештою я хитаючись вийшов із кімнати смерті й перетнув вітальню. На килимі лежало кілька поламаних гілок, закинутих вітром у двері, що їх Дженні Ноултон лишила відчиненими. Вони кістково хруснули під ногами, і я закричав би знову, якби не втомився так сильно. О, я смертельно втомився.

Купчасті грозові хмари гнало вітром на схід, і дорогою вони то тут, то там штрикали землю виделками блискавок. Невдовзі вулиці Брансвіка й Фріпорта мало затопити потоками води, а град тимчасово забив би зливовідвідники, проте між тими темними хмарами та місцем, де я стояв, на всю широчінь округу Андроскоґін розкинула свої яскраві барви веселка. Чи ж не було на небі веселок того дня, коли ми приїжджали сюди з Астрід?

«Бог дав Ною веселковий знак», — співали ми колись на четвергових зборах методистської молоді, а Петсі Джейкобз погойдувалася на банкетці, і хвостик у неї на потилиці хилитався з боку в бік. Веселка мала бути добрим знаком, вона означала, що гроза минула, але, дивлячись на цю, я відчув новий приплив жаху й огиди, бо вона нагадала мені про Г’ю Єйтса. Г’ю та його призматику. Г’ю, котрий теж бачив мурахоподобиськ.

В очах потемніло. Я зрозумів, що ще трохи — і зомлію. І це було добре. Може, коли я прийду до тями, розум витіснить із пам’яті жахливі спогади. Так було б навіть краще. Навіть божевілля здавалося кращим… тільки божевілля без Матері.

А найліпшою була смерть. Про це знав Роберт Райверд, і Кеті Морз теж. Отоді я й згадав про револьвер. Авжеж, у ньому збереглася куля для мене. Але виходу зі становища це не обіцяло. Може, я вважав би інакше, якби не чув, що Мати сказала Джейкобзу: «Ні смерті, ні світла, ні спочинку».

Лише Великі, сказала вона.

У Нуллі.

Коліна в мене підігнулися, я сповз по одвірку вниз і знепритомнів на порозі.

XIV. Залишкові явища

Усе це сталося три роки тому. Тепер я живу в Каїлуа, неподалік від свого брата Конрада. Це мальовниче прибережне містечко на Великому острові [178]. Помешкання моє — на Онеава-стрит, у районі, не такому вже й близькому до пляжу і ще дальшому від модних кварталів. Але квартира простора і (як на Гаваї принаймні) дешева. А ще вона близько до Куулеї-роуд, і це важливий чинник. На Куулеї-роуд розташовано Психіатричний центр Брендона Л. Мартіна, де провадить приватну практику мій психіатр.

Едвард Брейзвейт каже, що йому сорок один, але, як на мене, має вигляд на тридцять. Я відкрив для себе, що, коли тобі шістдесят один (а саме стільки мені виповниться цього серпня), кожен чоловік і кожна жінка віком від двадцяти п’яти до сорока п’яти здаються тридцятирічними. Досить-таки важко сприймати людину всерйоз, коли в неї такий вигляд, ніби вона щойно виборсалася з «жахливих двадцяти» [179] (мені принаймні важко), але з Брейзвейтом я докладаю для цього всіх зусиль, бо він зробив мені багато добра… хоча, мушу зізнатися, антидепресанти зробили більше. Я знаю, що багатьом вони не подобаються. Люди стверджують, що ці пігулки притупляють думки й почуття. І я можу засвідчити, що так і є.

Дякувати Богу, так воно і є.

З Едом нас звів Кон, що проміняв гітару на спорт, а спорт — на астрономію… хоч у волейболі він досі звір, та й на тенісному корті ще нівроку.

Я розповів доктору Брейзвейту все, що ви прочитали на цих сторінках. Нічого не приховуючи. Звісно, він мені не надто повірив — а хто при своєму розумі повірив би? — але яке ж це полегшення, виговоритися! А дещо в цій історії змусило його замислитися, бо це можна перевірити. Пастор Денні, наприклад. Навіть тепер пошук цього імені в «Гуглі» видасть майже мільйон результатів. Самі спробуйте, якщо мені не вірите. Були його зцілення істинними чи ні, залишається темою для суперечок, але те саме можна сказати й про Івана-Павла ІІ, який нібито зцілив французьку черницю від хвороби Паркінсона ще за життя, а жінку з Коста-Рики від аневризми — через шість років після своєї смерті. (Нічогенький такий фокус!) Те, що сталося з багатьма зціленими Чарлі, що вони заподіяли собі та іншим, — теж радше доконаний факт, ніж вигадки. Ед Брейзвейт вважає, що я вплів ці факти у свою оповідь, щоб додати їй правдоподібності. Так він мені, власне, і сказав наприкінці минулого року, коли процитував Юнґа: «Найцікавіші співрозмовники світу — у психіатричних лікарнях».