Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги регистрация TXT) 📗

— Чоловіче, я ж там скуплявся, — каже Джером. — Я скуплявся там безліч разів. Купував відеоігри, комп’ютерні компоненти, купив там під час розпродажів купу дисків з бійцівськими фільмами.

Під фотографією з «жуками» йде рядок: «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ». Ходжес тягнеться рукою понад плечем Джерома й клікає на тім рядку. Спливають три фотографії. На одній вузьколиця дівчина з брудно-білявим волоссям. Номер другий — опецькуватий парубок в окулярах Джона Леннона [303] та з серйозним виразом обличчя. Номер третій — загалом приємний парубок з акуратно причесаним каштановим волоссям і ввічливою посмішкою типу «скажи сир». Імена під фотографіями: ФРЕДДІ ЛІНКЛАТТЕР, ЕНТОНІ ФРОБІШЕР, БРЕЙДІ ХАРТСФІЛД.

— Що тепер? — питає Джером.

— Тепер ми вирушимо в поїздку. Мені тільки спершу треба дещо з собою захопити.

Ходжес іде до своєї спальні й набирає код маленького сейфа в стінній шафі. Усередині, разом із парою страхових полісів і кількома іншими фінансовими документами, лежить перев’язана гумовою стрічкою пачка заламінованих карток на кшталт тієї, яку він зараз носить у своєму портмоне. Міським копам щороку видають нові посвідчення, і кожного разу, отримуючи нову таку картку, стару він клав сюди. Ключова різниця полягає в тому, що на жодній зі старих нема остаточного червоного штампа ПЕНСІОНЕР. Він витягає ту, дія якої закінчилася у грудні 2008 року, виймає з портмоне своє останнє посвідчення і замінює його тим, яке щойно дістав з сейфа. Звісно, показувати його комусь — це черговий злочин, Закон штату 190.25, видавання себе за офіцера поліції, порушення класу А, що карається штрафом $ 25 000, п’ятьма роками в’язниці або тим і тим сукупно… але він уже далеко перейшов за ту межу, коли варто непокоїтися через такі речі.

Він засовує портмоне собі назад до задньої кишені, починає причиняти дверцята сейфа, але раптом передумує. Там є ще дещо, що може йому знадобитися: маленький плаский шкіряний футляр, схожий на ті, в яких люди, які часто літають, тримають свої паспорти. Він також колись належав його батькові.

Ходжес опускає його до тієї кишені, де вже лежить його Веселий Ляпанець.

— 5 —

Підчистивши залишки щетини в себе на черепі й начепивши свої нові окуляри з простим склом, Брейді простує до офісу «Мотелю 6» і платить за наступну ніч. Потім він повертається до себе в номер і розпаковує куплене ним у середу крісло-візок. Коштувало воно дорого. Але що за чорт. Гроші для нього більше не мають значення.

Він кладе начинену вибухівкою подушку ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА на сидіння крісла, потім робить прорізи в оббивці його спинки й ховає туди ще кілька брусків своєї саморобної пластикової вибухівки. Кожний брусок заздалегідь оснащений азидо-свинцевим капсулем-детонатором. Усі дроти він збирає докупи, закріплюючи їх металевим фіксатором. Їхні кінці очищені до голої міді й сьогодні по обіді він сплете їх в один спільний майстер-кабель.

Конкретним детонатором буде Річ Два.

Один по одному, приклеюючи їх хрест-навхрест тканинною липкою стрічкою, він приладновує до визначеного їм місця — під сидінням крісла-візка — заповнені підшипниковими кульками пакети «Беґґі». Завершивши з цим, він сидить на краю ліжка, похмуро дивлячись на результати свого рукоділля. Правду кажучи, Брейді не має жодного уявлення, чи вдасться йому провезти цю бомбу на колесах всередину аудиторії «Мінго»… але так само він не мав уявлення, чи вдасться йому втекти від Міського Центру після того, як зробить те, що він там тоді утнув. Тоді в нього вийшло; можливо, вийде й тепер також. Врешті-решт, цього разу йому не потрібно тікати, а це вже половина справи. Навіть якщо там щось запідозрять і спробують його схопити, фойє вже буде забите концертною публікою і його рахунок набагато перевищить вісім душ.

«Ґиґну ефектно, — думає Брейді. — Ґиґну ефектно, і ну тебе нахер, детективе Ходжес. Ну тебе нахер від щирого серця».

Він простягається на ліжку й думає, чи не помастурбувати. Мабуть, варто було б, поки в нього мається прутень, яким можна мастурбувати. Але він навіть не встигає розчепити на собі «Лівайси», як засинає.

На нічному столику поряд із ним стоїть обрамлена фотографія. З неї усміхається Френкі, на колінах у себе він тримає пожежну машинку Семмі.

— 6 —

Вже майже одинадцята ранку, коли Ходжес із Джеромом прибувають до торговельного центру «Березовий Пагорб». Повно вільного простору на тамтешньому паркінгу, і Джером займає своїм «ренглером» місце прямо навпроти «Дискаунт Електронікс», де у всіх вітринах красуються плакати з написом: «РОЗПРОДАЖ». Перед магазином на бордюрі сидить якась дівчина-підліток — коліна стулені, ступні врозтіч, — проникливо нахилившись над своїм «айПадом». Між пальців її лівої руки тліє сигарета. Тільки вже наблизившись, Ходжес помічає сивину в волоссі цієї юнки. Серце в нім обривається.

— Холлі? — гукає Джером.

І це тієї ж миті, як Ходжес промовляє:

— Що це ви збіса тут робите?

— Я майже не сумнівалася, що ви вирахуєте це місце, — каже вона, зачавлюючи свій недопалок і підводячись, — але вже була почала хвилюватися. Збиралася вам зателефонувати, якщо ви не з’явитесь тут до одинадцятої тридцяти. Я приймаю свої пігулки «Лексапро», містере Ходжес.

— Ви вже мені казали, і я радий це чути. А тепер дайте відповідь на моє запитання: що ви тут робите?

Губи в неї тремтять і, хоча спочатку вона спромоглася дивитися йому в очі, тепер погляд Холлі опускається їй на мокасини. Ходжес не дивується, що сприйняв її спершу за юначку, бо в багатьох аспектах вона й залишається підлітком, її зростання було припинено невпевненістю й постійними зусиллями підтримувати баланс на туго натягнутому емоційному канаті, по якому вона ходить усе своє життя.

— Ви розлючені на мене? Прошу, не треба лютуватися на мене.

— Ми не розлючені, — каже Джером. — Просто здивовані.

«Точніше вже сказати, шоковані», — думає собі Ходжес.

— Я весь ранок просиділа в своїй кімнаті, вивчала в інтернеті місцеву ай-ті-спільноту, але там, як ми й думали, сотні всяких-різних. Мама з дядьком Генрі поїхали з дому з кимсь побалакати. Про Джейні, я гадаю. Я здогадуюсь, що знову буде похорон, але я навіть думати не можу про те, що лежатиме в тій труні. Від цього я плачу й плачу.

Авжеж, великі сльози вже котяться їй по щоках. Джером обіймає її однією рукою. Вона дарує йому сором’язливий, вдячний погляд.

— Інколи мені важко думати, коли моя мати поряд. Це так, немов від неї надходить якесь завадне випромінювання мені в голову. Здогадуюсь, як це дико звучить.

— Не для мене, — каже Джером. — Я відчуваю те ж саме, коли поряд моя сестра. Особливо коли вона крутить музику того свого клятого бой-бенду.

— Я пішла знову до комп’ютера Олівії і подивилася її електронну пошту.

Джером ляскає себе по лобі:

— От лайно! Мені навіть у голову не спливло подивитися її електронне листування.

— Не хвилюйтесь, його там не знайшлося. Вона була зареєстрована на трьох ресурсах: «МакМейл», «Джімейл» і на «ЕйОу-Пекло» [304]… але всі три теки виявилися порожніми. Можливо, вона вичистила їх сама, але я так не думаю, тому що…

— Тому що на панелі екрана й на жорсткому диску залишилося повно всякого-різного, — завершує за неї Джером.

— Саме так, правильно. У її придбаннях з «айТьюнз» є «Міст через річку Квай» [305]. Я ніколи не дивилася цього фільму. Треба буде його переглянути, якщо нагодиться можливість.

Ходжес дивиться в бік «Дискаунт Електронікс». З цим сонцем, що яскраво відбивається у вітринах, неможливо сказати, чи стежить хтось звідти за ними. Він тут почувається надто відкритим, наче жук на камені.

— Давайте трохи прогуляємося, — каже він і веде їх у бік «Туфель Савой», «Барнс & Нобл» і крамнички «Радісні фрогурти Вайті» [306].