Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Помітив, що Роман зиркає з-під крайчика вій, як Орися.

3 квітня.

Орися торкнулася пальчиком моєї гулі на лобі. Біль, як від уколу електричних дротиків. Вона не хоче бачити в мені принципіальної людини, а тільки жертву. Це болючіше, ніж уколи електричних дротиків.

Сьогодні, закопиливши губки, питала мене:

— Ти не любиш музики?

Я гаряче заперечив.

Тоді вона поставила друге запитання, що логічно випливало з першого:

— А чому ми з тобою ніколи в опері не буваємо?

— Тобі це потрібно? — спитав я, ледь переводячи віддих (моє убрання саме для опери!!).

— Так! — була самовпевнена, деспотична відповідь. — Всі мої товаришки бувають з нареченими в опері.

Я спітнів. Потім, прийшовши до себе, почав кричати. Кричати, як поганий актор на аматорській сцені. Голосно, але нітрохи не переконливо:

— Я ненавиджу опери! Ненавиджу отой перегляд мод! І тобі забороняю ходити туди і виставляти себе напоказ! Забороняю!

Моє дівчатко, замість збунтуватися проти моєї тиранії, заясніло, як фейєрверк на ялинці. Воно було щасливе тим, що я, як інші наречені, влаштував їй нарешті, правда, не зовсім добре виконану, але все ж таки бодай якусь сцену ревнощів.

З-під землі, а мушу роздобути пару злотяшків, бо щастя моє, як бачу, баламкає на дуже тоненькій ниточці.

Дата нечітка.

Мало не задушив ксьондза. Про саму подію згодом.

Без дати.

Було воно так. Лисий приніс звістку, що в юридичному деканаті дають допомогу у вигляді безтермінових позичок. Звістка ця дісталася до нас на «камчатку» під словом честі, абсолютно конспіративно. З «камчатки» делегували мене. Лисий (знайшов собі легку, але не зовсім рентабельну, побічну професію: підробляє тим, що пише іноді надгробні вірші) зредагував мені сльозну заяву, з якої виходило, що я сирота по розумово хворім учителі музики, а моя бідна мати, крім мене, має ще дев'ять обідранців на утриманні. Справа в тому, що декан юридичного факультету, всечесніший отець Цехонь, попри все інше, віртуозно грає на органі. Отже, така деталь з моєї біографії (що я сирота по збожеволілім учителі-музиканті, треба здогадуватися, що з пристрасті до музики) повинна була б провести до його серця.

Черга була невелика, так що я через дві з чимось години став перед обличчя всечеснішого. Я подав йому своє прохання.

— Пан що, русин?

Мій хлопський акцент відразу зрадив мене.

— Так, але бабка моя…

Всечесніший опустив побожно очі:

— Хай з богом спочиває. Дуже мені прикро, але я не можу дати вам допомогу.

— Але ж, отче декане, я уважаю, що я маю таке саме право…

— Ви помиляєтесь, молодче. Христос навчав, що не годиться брати хліб від дітей і кидати його між свині. Це алегорія, звичайно. Пан мнє розумі?

Тієї хвилини я нічого не розумів: шуміло в ухах, і я — якийсь нервовий шок! — на мить перестав бачити. Я осліп. Сліпий кинувся вперед і напомацки допався до грудей всечеснішого. Потім раптом як би мене освітило. Та чи ти, хлопче, здурів — через таку гниду до криміналу надовічно впакуватися? Я відскочив, кинувся у двері і зробив найбільшу дурницю, яку міг тільки встругнути: залишив своє прохання на столі в деканаті.

Квітень. Дата без значення.

Виключили з університету. Врятувала мене від тюрми, чи пак від судової відповідальності, тільки та обставина, що батько в мене був теж божевільним. «Кур'єр вечорни» широко описав напад озброєного увіста на відомого покровителя молоді, багатозаслуженого і т. д. і т. п. ксьондза Цехоня. На моє щастя, зовсім перекручено моє прізвище. Між братвою деяка дезорієнтація. Орися ні про що не здогадується. Це навіть дуже добре.

Неприємне.

Побачив, Орися входила в модну крамницю. Здуру вскочив за нею. Забув хлоп про полинялі обтріпані штани і нечисту сорочку!

Я підійшов до неї. Вона почервоніла. Було це не з надміру радості. Я вклонився по-версальськи і вийшов під здивований погляд крамаря.

Без дати. Поза часом і простором.

Мені сказали: той, в реверенді, плюнув тобі в обличчя. Сотням. Тисячам твоїх братів щодня бризкають харкотинням в обличчя. Чого ще чекати? На що надіятися? Мене притиснули до стінки і спитали: чи ти боягуз, чи негідник, чи людина честі? Чи ти знаєш, що найбільша з чеснот мужчини — це відвага?

Кінець квітня.

Вчора була у мене Орися. Колись я просто здурів на точці її відвідин у моїй цимбрі [144]. Був таким ідіотом, що насмілився погрожувати їй, але вона, розумніша за мене, не прийняла моїх погроз надто близько до серця… І не приходила. Передвчора сама запрошувала відвідати мене (може, тому, що знає, що я вже не студент, тобто не матиму ніколи диплома, і, за рецептом мамці, їй не загрожує жодна небезпека). Соромно признатися, але цей візит справив на мене слабке враження. Моє колись шалене бажання бачити її у своїй квартирі перегоріло само в собі, і тепер уже навіть її поява не може відживити його. Вона сама прийшла до мене. Чи це героїзм з її боку, чи співчуття до мене? За її словами, нам треба остаточно поговорити між собою. Навіщо говорити, коли результат розмови заздалегідь відомий? Все ж таки я нагнав з кімнати камратів, навів навіть трохи порядок по кутках. Купив вафель, але не стало відваги почастувати її ними. Сім на п'яту прийшла Орися. Принесла якісь бліді квіти, але не подумала про те, що в мене нема в що поставити їх. Видалася мені, не знаю чому, якоюсь дуже великою. Молочно-біла, апетитна, зрошена делікатним в запаху потом, в одну хвилину вона стала мені дико чужою. Укладені над чолом коси відслонювали золотисті кучерики на потилиці. Колись з ума зводили мене ці рафаелівські кучерики, а тепер дивився на них, як на мистецький твір перукаря.

Я думав собі:

«Ось перед тобою дівчина, яку ти колись любив і яка тебе любила. Може, навіть і сьогодні любить… І могла б любити на майбутнє, якби ти міг бути не тим, ким ти є. Але у твоїй ситуації (згадай Шевченка: «Тяжко впасти у кайдани, умирать в неволі…») не маєш права сягати на неї. Ти повинен тепер чесно уникати її, як прокажений. Якщо ти людина хоч трохи чесна, то ти повинен наговорити їй купу дурниць на себе і вбити тим усяку іскорку почуття, що тліє ще в серці цієї дівчини до тебе.

Дивись на це пишне, незграбне від своєї пишноти тіло. Воно звикло до щоденної купелі, до чистої м'якої постелі. Дивись на ці губи, з яких життям пульсують червоні тільця крові в них! Їх від дитинства відживлювано соком помаранчів і риб'ячим жиром для того, щоб забезпечити їм довгу молодість. І ти б простяг свої брудні руки по цей скарб? І куди б ти його заніс?

І що дав би ти цій дівчині? Ні хати, ні дитини, ні забезпеченого завтра, ні чистого серця ти їй дати не можеш. Навіть твоє життя перестало належати тобі. На нього простягає руки поліція… Жени її з своєї брудної печери, хай око твоє не плямить її, ти, морітурус [145]».

Орися намагалася примостити у склянці принесені квіти. Букетик раз у раз втрачав рівновагу. На шиї в неї виступила червона пляма у формі кленового листка. Я вів себе, як дурень. Ми сиділи одне проти одного і важко мовчали.

— Як ти змінився, — нарешті промовила вона.

— Так, — відповів я, набрав більше розуму і, не чекаючи слова від неї, спитав: — Може, провести тебе додому?

Розплакалася, як дитина. Всі вони плачуть. Потім я попрохав у неї пробачення, і ми поцілувалися, але поцілунок наш мав солоний посмак, як і її сльози.

2 травня.

Був мимовільним свідком робітничої демонстрації. Бачив жінку, наче живцем взяту з ілюстрації до «Жерміналя»: широко відкриті, палаючі очі і визивно пнуті наперед худі чоловічі груди. Суворе чорне волосся було недбало закручене на потилиці. Коли співала — губи зникали, у повітрі кричала тільки чорна яма. Страшне, але міцне враження.