Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

Уже труну поставили на линви, а пана Заглобу важко було від неї одірвати, наче ховали його брата чи батька. Та нарешті Скшетуський із Володийовським його відтягли. Князь наблизився і взяв пригорщ землі; ксьондз почав читати: «Anima eius», [84] зашурхотіли линви, посипалася на труну земля — із рук, із шоломів…

Невдовзі над останками пана Лонг; на Підбип’яти виріс високий горбок, який місяць освітив блідим сумним сяйвом.

Троє приятелів поверталися з міста на майдан, із якого безнастанно долинав відгомін пострілів. Ішли мовчки, бо жоден із них не хотів озватися першим; інші ж гурти рицарів, навпаки, гомоніли між собою про покійника, віддаючи йому гідну похвалу.

— По честі влаштували похорон, — зауважив якийся офіцер, проходячи повз Скшетуського, — у самого пана писаря Сераковського ліпший не був.

— Він його заслужив, — відповів другий офіцер. — Хто б іще узявся пробитись до короля?

— А я чув, — додав третій, — що серед вишневечан було кілька охочих, але такий страшний приклад, певно, у всіх відбив охоту.

— Та це ж неможливо! Там і змія не проповзе.

— Справді-бо! Це було б чистісіньке безумство!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Та враз Володийовський спитав:

— Ти чув, Яне?

— Чув, — відповів Скшетуський. — Сьогодні моя черга.

— Яне! — поважно мовив Володийовський. — Ми давно знаємо один одного, і тобі відомо, що я останнім відмовлюся од ризику. Та одне діло ризик і геть інше — звичайнісіньке самогубство.

— І це кажеш ти, Міхале?

— Я, бо приятель тобі.

— І я тобі приятель: дай же мені слово рицаря, що не підеш третім, коли я загину.

— О! І не проси! — вигукнув Володийовський.

— От бачиш, Міхале! Як же ти можеш вимагати від мене того, чого б сам не вчинив? Нехай же буде на це воля Божа!

— Тоді дозволь мені піти з тобою.

— Князь забороняє, не я. А ти жовнір і мусиш слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, бо й справді передусім був жовніром, тож почав тільки швидко ворушити вусиками при місячному сяйві й нарешті сказав:

— Ніч надто ясна — не йди сьогодні.

— І я волів би, щоб була темніша, — відповів Скшетуський, — але зволікати неможливо. Погода, як бачиш, установилася надовго, а тут порох кінчається, харчі теж. Жовніри вже на майдані усе перекопали списами, корінців шукаючи — у декого аж ясна гниють від капості, яку вони їдять. Сьогодні ж піду, зараз, я уже й із князем попрощався.

— Ти, бачу, робиш це з відчаю.

Скшетуський сумно всміхнувся.

— Хай тобі язик поприщить, Міхале! Певно, що моє життя для мене не зовсім розкіш, але з доброї волі я смерті не шукатиму, бо це і гріх, і, зрештою, річ не в тому, щоб загинути, а щоб вийти із табору, дійти до короля і врятувати усіх нас.

Володийовському враз так закортіло розказати Скшетуському все про князівну, він уже майже рота розтулив, але подумав собі: «Від такої новини у нього може запаморочитися у голові, і тим легше його схоплять» — і прикусив язика, натомість спитавши:

— Якою дорогою підеш?

— Я сказав князеві, що піду через ставок, а далі річкою, аж поки далеченько від табору одійду. Князь відповів, що ця дорога найкраща за інші.

— Нічого, бачу, не врадиш, — зітхнув Володийовський. — Один раз людині вмерти призначено, і ліпше вже на браному полі, аніж у ліжку. Бог тобі на поміч! Бог тобі на поміч, Яне! Якщо не побачимось на цьому світі, зустрінемось на тому, але ти завжди будеш у мене в серці.

— Як і ти в мене. Бог тобі відборгує за все добре. Слухай, Міхале: якщо я загину, вони, може, мене не виставлять на розглядини, як пана Лонгіна, — надто дорого їм це коштувало, — але якийся спосіб похвалитися знайдуть: тоді нехай старий Зацвіліховський поїде до Хмельницького по моє тіло — не хочеться, аби мене по їхньому табору собаки тягали.

— Будь певен, — відповів Володийовський.

Пан Заглоба, котрий спочатку напівпритомно слухав розмову, збагнув нарешті, про що йдеться, але не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відмовляти, тільки почав глухо стогнати:

— Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже! Боже!

— Довірся провидінню, — мовив Володийовський.

— Пане Яне!.. — почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, тільки опустив свою сиву зажурену голову рицареві на груди і так притулився до нього, як безпомічне немовля.

Через годину Скшетуський зайшов у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, але Скшетуський умить зник з очей, бо під берегом ставок густо заріс ситником, очеретом і осокою. Далі, де очерет рідшав, росло безліч глечиків жовтих, рдесту й латаття. Це плетиво широкого й вузького листя, слизьких стебел, зміїстих скруток, у яких заплутувалися ноги, а іноді й до половини тіло, страшенно заважало рухатися вперед, але принаймні ховало рицаря від очей сторожі.

Перепливти через освітлену середину годі було й думати, бо кожен темний предмет легко можна було помітити. Тому Скшетуський вирішив обійти ставок попід берегом аж до болітця на другому боці, через яке протікала річка, впадаючи у ставок. Найімовірніше, там стояли козацькі або татарські дозори, але зате ріс цілий ліс очерету, лише з країв вирізаного на курені для черні. Діставшись болітця, можна буде далі йти у заростях очерету навіть по дну, якщо багно не виявиться надто глибоким.

Однак і цей шлях був страшним. Під цією сонною водою, яка під берегом була по щиколотки, таїлося баговиння завглибшки в лікоть і більше. За кожним кроком Скшетуського на поверхню спливала безліч бульбашок, лускіт яких добре можна було почути серед тиші. Опріч того, попри всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі, і, добігши до вільного від очерету простору, заломлювали на собі місячне світло. Якби зараз пустився дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і не довше як за півгодини дістався б до болота, але в небі не було жодної хмаринки. Цілі потоки зеленавого світла лилися на став, перетворюючи листя глечиків жовтих у срібні щити, а пера тростини у срібні китиці. Вітру не було; на щастя, гуркіт пострілів заглушав лускіт бульбашок. Завваживши це, Скшетуський рухався тільки тоді, коли постріли в окопах і ровах жвавішали.

Але ця тиха й погожа ніч створювала ще одну трудність. Рої комарів, підіймаючись із очерету, клубочилися в рицаря над головою, сідали на обличчя, на очі, боляче жалячи, дзумаючи й правлячи у нього над вухом свою жалобну вечерню. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не сподівався на його простоту, але усього не міг передбачити. Особливо не чекав того, що його почнуть брати страхи. Усяка водойма, хай навіть найліпше знана, уночі стає водночас таємничою і страшною, від чого мимоволі починаєш думати: а що ж криється у ній на дні?

Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою за звичайну і відгонила трупним запахом: у ній гнили сотні козаків і татар. Щоправда, обидві сторони витягали трупи, та скільки їх іще могло бути серед очерету, рдесту і густого стрілолисту звичайного? Скшетуського обіймали холодні хвилі, але піт заливав йому чоло. Що, коли якісь слизькі руки обхоплять його зненацька або чиїсь зелені очі глянуть раптом із-під латаття? Довгі стебла образків болотних обіймали його за коліна, а в нього волосся ставало дротом: чи не утопленик це часом стиснув його у своїх обіймах, аби ніколи не випустити? «Єзус-Мар’я!.. Єзус-Мар’я!» — шепотів він без упину, просуваючись уперед. Іноді він підіймав очі вгору і, побачивши місяць, зорі й спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Бог є!» — повторював він півголосом, аби самому себе почути. Іноді він дивився на берег, і йому здавалося, що звичайну Божу землю він бачить із якогось проклятого потойбічного світу — світу боліт, чорних глибин, блідих місячних відблисків, духів, трупів і непрозірної ночі, — і такий його огортав смуток, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.