Празький цвинтар - Эко Умберто (читать лучшие читаемые книги TXT) 📗

Уже наступного дня Таксиль знайшов залу — це була зала Географічного товариства, але звільниться вона лише великоднього понеділка. Пам'ятаю, я зауважив:

— Отже, у нас ще майже місяць. Протягом цього часу на люди не показуйтесь, аби знову не розпускали пліток. А тим часом я помізкую, як залагодити справу з Діаною.

На мить Таксиль пожвавився, але губи у нього тремтіли, а разом з ними дрижали й вуса:

— Чи не хочете ви… усунути Діану? — спитав він.

— Які дурниці, — відказав я, — не забувайте, я ж священнослужитель. Я знову відвезу її туди, звідки привіз.

Подумавши про те, що може втратити Діану, він наче зблід, та страх перед масонською помстою переважив приязнь, яку він відчуває чи відчував до Діани. Окрім того, що негідник, він був ще й боягузом. Як би він повівся, коли б я сказав, що дійсно замірився позбутися Діани? Може, боячись масонів, погодився б. Не йому ж брати на себе гріх.

Великодній понеділок припав на 19 квітня. Отже, якщо я заспокоїв Таксиля, сказавши, що маємо ще місяць, значить, діло відбувалося десь 19 чи 20 березня. Сьогодні 16 квітня. Таким чином, поволі відтворюючи події останнього десятиліття, я дійшов до подій, які відбувалися менш як місяць тому. І якщо цей щоденник має зіслужити мені таку ж саму службу, як і вам, відкриваючи причини мого теперішнього забуття, — все намарне. Хіба що найістотніша подія сталася за останні чотири тижні.

Маю відчуття, ніби мені страшно пригадати решту.

17 квітня, на світанку

Поки Таксиль розлючено метушився по кімнатах чи впадав у неспокій, Діана зовсім не могла втямити, що коїться. У перерві між двома станами вона, витріщивши очі, спостерігала за нашими таємними збіговиськами й, здавалось, приходила до тями лише тоді, коли чиєсь ім'я чи якесь місце викликали млявий проблиск у її голові.

Вона чимраз дужче скидалася на якийсь овоч, і єдиний тваринний прояв, який лишився, — це її безугавна чуттєвість, яку вона без усілякої підстави направляла то на Таксиля, то на Батая, коли той ще був з нами, на абата Буллена і, звісно, хоч як я намагався не образити її, даючи привід, навіть на мене самого.

Діана ввійшла до нашої спільноти, коли їй було трішки за двадцять, та зараз вона мала вже за тридцять п'ять. Одначе з усе хтивішою усмішкою Таксиль казав, мовляв, що зрілішою вона стає, то більше в ній чарів, неначе жінка за тридцять ще може бути жаданою. Може, це її життєздатність, майже як у дерева, надавала їй неначе містичної привабливості.

Втім, я не надто знаюся на таких збоченнях. Боже мій, чому ж я зупиняюся на тілесних обрисах цієї жінки, коли вона має бути для нас лише безталанним знаряддям?

Я казав, що Діана не усвідомлювала, що відбувалося. Можливо, я помилявся: у березні, може, тому, що вона вже тривалий час не бачила ані Таксиля, ані Батая, її охопила тривога. З нею стався істеричний криз: за її словами, демон жорстоко її мучив, завдавав поранень, кусав, викручував ноги, бив по обличчю, — й вона показувала мені синюваті плями навколо очей. На долонях з'явилися відмітини, що скидалися на тавро. Хапаючи мене за поділ, ніби благаючи допомоги, вона питалася, чому пекельні сили так тортурять саме її, паладійку, яка так віддана Люциферу.

Я згадав про абата Буллена, який на бісівських штуках знався краще за мене. Власне, щойно я позвав його, Діана, схопивши його за руки, почала вся тремтіти. Він, поклавши їй руки на потилицю й ніжно до неї промовляючи, заспокоїв жінку, а потім плюнув їй у рота.

— Дівчинко моя, — мовив він, — але хто ж тобі сказав, що цим тортурам тебе піддає Люцифер, твій володар? Хіба не спадало тобі на думку, що це покара тобі за зневагу та за твою паладійську віру від твого ворога, чи то пак Єдиного Ворога, того Еона [312], що його християни називають Ісусом Христом, чи від так званих святих?

— Але ж, отче мій, — відповіла Діана спантеличено, — я стала паладійкою саме тому, що не вірю ні в яку владу того Христа, настільки не вірю, що навіть відмовилася проштрикувати кинджалом облатку, бо вважаю божевіллям вірити в те, що звичайний шматочок тіста є втіленням царевим.

— У цьому ти помиляєшся, дитино. Бачиш, як учиняють християни, визнаючи вищість Христову, але через те вони не вважають, що диявола не існує, навпаки, вони бояться його підступів, гніву, його спокус. Отак і ми маємо вчиняти: якщо ми віримо в існування нашого володаря Люцифера, то це тому, що усвідомлюємо, що ворог його Адонай, хоч би й звали його Христом, існує у подобі духа й проявляється у своїх злодійствах. А тому я переконую тебе потоптати образ ворога нашого у єдиний прийнятний спосіб.

— Який?

— На чорній месі. Неможливо отримати благословення володаря нашого Люцифера, якщо ти під час відправлення чорної меси не відмовишся від християнського Бога.

Здається, Буллен переконав Діану. Потім, намагаючись довести жінці, що сатанізм та люциферіанство, чи то пак паладизм, тотожні одне одному, мають одну й ту саму мету й приносять очищення, спитав, чи можна її забрати у прихисток усіх ревних сатаністів.

Думка про те, що треба випустити Діану з дому, мені була не до вподоби, та треба було дати їй трохи свіжого повітря.

Якось я заскочив абата Буллена під час відвертої розмови з Діаною. Він питав:

— Учора тобі сподобалось?

— Але що вчора трапилось?

Абат вів далі:

— Гаразд, уже завтра ввечері в оскверненій церкві району Пассі я маю відправити наступну месу. Чудовий час: 21 березня — день весняного рівнодення, цей день в окультизмі має чималу вагу. Але якщо ти захочеш прийти, я маю тебе підготувати духовно, негайно, на самоті.

Я вийшов, а Буллен пробув з нею більше години. Коли, врешті, він мене покликав, то повідомив, що назавтра Діана піде до церкви в Пассі, але він хоче, щоб я пішов разом з нею.

— Так-так, пане абате, — наполягала вона, й очі її світилися незвичним вогнем, а щоки палали, — погоджуйтесь, я благаю вас.

Мені б варто було відмовитись, але дуже вже мені було цікаво, та й видатися лицеміром в очах Буллена я не хотів.

Оце пишу й тремчу, рука бігає по аркушу сама по собі, бо я вже не згадую, я переживаю все знову, ніби переповідаю те, що відбувається саме зараз…

Було 21 квітня. Ви, капітане, розпочали свого щоденника 24 квітня розповіддю про те, що 22-го я втратив пам'ять. І якщо сталося дійсно щось жахливе, це мало трапитися саме 21-го.

Я силкуюся пригадати, але мені це коштує неабияких зусиль, гадаю, у мене гарячка, у мене горить чоло.

Забравши Діану з помешкання в Отьої, я даю візникові фіакра якусь адресу. Той дивиться на мене косим оком, ніби не йме віри такому клієнту, як оце я, і це незважаючи на мою священицьку сутану, втім, побачивши чималенькі чайові, від'їжджає, не випустивши ані пари з вуст. Віддаляючись від центру все далі й далі, екіпаж, проїжджаючи чимраз темнішими вуличками, звертає у передмістя, аж поки не опиняється в провулку, що тягнеться уздовж старих покинутих халупок, й у самісінькому завулку впирається у фасад напівзруйнованої каплички.

Ми виходимо, а візник ніби дуже поспішає забратися з цього місця, так поспішає, що коли я, заплативши за проїзд, почав шукати по кишенях, щоб додати йому ще якийсь франк, чоловік, прокричавши: «Не треба, пане абате, я й за це вдячний!», відмовився брати на чай, аби лишень якнайшвидше дременути геть.

— Мені холодно й страшно, — мовила Діана, притискаючись до мене. Я відсахнувся, хоча одночасно з тим я усвідомив, що вбрана вона якось дивно: на ній довга, аж з голови до п'ят, накидка з каптуром, у цій темряві її навіть можна було б сплутати з монахом, таким, які блукають монастирськими підземеллями у готичних романах, що набрали популярності на початку цього століття. Я ніколи не бачив цього вбрання, хоча, маю визнати, що мені жодного разу не спало на думку зазирнути у валізи, які вона привезла з собою із закладу лікаря дю Мор'єра.