Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Аристарх повертався до хати зачудований і втихомирений, та чомусь і стривожений, майже певен був, що цей жаб'ячий концерт під супровід скрипки Сильвестр Маківка влаштував цієї ночі неспроста. Але на ранок Аристарх нічого такого не виявив у Зелених Млинах, з чим міг би зв'язати появу скрипаля на озері. «Дивацтво генія і тільки», — заспокоївся Аристарх, змащуючи ресорки для поїздки до Глинська.
Журба вставав рано, ледь перша зоря займалась над Зеленими Млинами, зазирав до клуні, чи не розвішано там на бантині нову шкуру, й залежно від того або йшов дорогою, примічаючи свіжий слід воза, або ж, якщо злодіїв не було, біг стежиною, яку він сам і протоптав через бурякову плантацію. Поспішав на колгоспне дворище, де вже метався, галасував Аристарх Липський. Потім, відправивши всіх, кого належало, на працю, Липський відкашлювався, хапався за груди, жаліючись Журбі: «Змелють вони мене, ці Зелені Млини, на смерть змелють. Якби мені такий золотий характер, Журбо, як у тебе». Потім заходив до молочарні, випивав там кварту молока, розпареного в котлі для сепаратора, закладав коня до ресорок, на яких їздив колись Гордина, і на весь день подавався в поле до людей, яких з таким боєм виряджав туди. Там був до них добрий, тихий, ба навіть лагідний і до наступного світанку залишався про них найкращої думки. Журба ж був однаковим і вранці, і в полудень, і позахід сонця, коли лемки поверталися з поля на возах, співаючи своїх чудових пісень, занесених сюди іще пращурами з Карпат. На одному з тих возів повертався і Журба, витягуючи в тих хорах найвищі коліна — гору. Мальва любила слухати ті вечорові пісні, готуючи для Журби куліш посеред подвір'я на двох цеглинах у випаленому шпориші. Димок від багаття щовечора поводив себе інакше, то вився вгору, на сушу, то низько стелився над землею, на дощ чи на вітер. Журба йшов через буряки, голодний, але й щасливий. Сьогодні Липський, бачачи, що він ледь ноги волочить, виписав йому кілограм ячних круп і кілограм м'яса з прирізаного вола, який упав на ноги від старості, та пляшку олії для в'юнів. На тому можна іще протриматись тиждень, а далі вже поспіють черешні, зав'яжуться ранні картоплі, перші стручки вижене горох, і ніхто не може заборонити агрономові забрести в горох, на саму середину поля, і влаштувати собі там зелену трапезу, щось на зразок дипломатичної стоячки, тільки не в залі, а посеред поля. Ну, а головна надія на в'юнів. Щонеділі Журба з Мальвою беруть кошика, йдуть на руду. Журба знімає верхні штани і залишається у спідніх, проти п'явок (п'явок майже нема, але ж вигадає собі чоловік причину при потребі), Мальва ж не боїться п'явок, підлікується високо, так що Журбі видно усі її знади, навіть коли Мальва стоїть по пояс у воді (на торфовищах зранку вода прозора–прозора). Десь до обіду мають відерце в'юнів, із найдрібніших варять юшку (тут кажуть юху), крупніших смажать, коли є олія (після Парнасенків залишилась гарна чавунна сковорода), ну а решту Журба нанизує на шворочку і в'ялить під стріхою, на причілку, де менше сонця. Взимку з ними чудовий борщ (пісний борщ із в'юнами), але все якось так складається, що низочки в'юнів під стріхою зникають. Після такої рибалки й обіду виносять найбільшого кожуха, розстеляють під терном вовною догори (одна пола біла, друга чорна, і вже якось так склалося, що Мальві припадає біла половина) і сплять, як після купелі. Вірніше, спить Журба, а Мальва ніяк не звикне заснути надворі. То бабка пролетить над самим вухом, золота, наче щойно вилетіла з рудої Журбиної голови, то горобці зведуться у терні, хоч битись і ні за що, тернини ще зовсім зелені, кольору листя, то поїзд вихопиться з безвісті й довго–довго йде через Зелені Млини. Звідси, від Парнасенків, залізниці не видно, а чути лише поїзди, коли ті заходять у Лемківщину й виходять. Мальва любить дослухатися до поїздів і думати в цей час про своє, про свої далекі й близькі мандрівки. А ще можна отак собі розглядати сонного Журбу, коли крапельки поту сходять на його кирпатому носі, лічити золотаві волосинки у віях, так мало їх там, що вони наче наклеєні і товстіші, ніж у всіх людей. Брови у Журби ростуть високо, зламуються, на переніссі заростають густо — його брови нагадують кажана в час польоту, і колір, либонь, такий. Чуб рудий до золотого, кучерявиться, коли його довго не стригти, і м'який–м'який, як шовк. Груди широкі, також зарослі, і ті зарості на грудях шорсткіші, може, тому, що не бачать сонця. Стара Зінгерка розплакалась, коли Мальва вперше привела Журбу до хати й сказала: «Мамо, благословіте нас, це мій чоловік, Федя Журба». — «Ой божечку, ото такий рудий? Присій–бо, не буду благословляти». — «Хіба ж він винен, мамо?» — розсміялася Мальва, щоб бодай трохи пом'якшити мамину одвертість, і заходилась хвалити його душу. Все життя Мальва мріяла про чорнявих, та що вдієш супроти долі. Мальва мала з ким порівняти його і як чоловіка, але душі такої, певне, не було ні в кого. Вона знайшла в Журбі втихомирення своє, той притулок для душі, на який могла сподіватись, живучи без любові й навіть без прагнення розбудити її. Журба міг лише здогадуватись про це, але він ніколи й не вимагав любові. Іще Фабіян казав, що клятвоприношення ведуть до клятвопорушень. Журба мав про любов свої поняття і вірив не в чиюсь любов до нього, а в свою. Коли він прокидався у терні і бачив Мальву поруч, заглиблену поглядом у небо, журкувату, а може, навіть сумну, то щиро радів, що вона тут, на цьому висілку, поруч нього і, може, заради нього. Хіба це не більше, аніж високі слова про любов, яких він наслухався за свої сорок років, щоразу маючи з них саму оману. «Прокидаюсь і не вірю, що ти є». — «А я все дивилась на тебе й ніяк не збагну, який у мене чоловік — гарний чи поганий?» — «Який уже є, Мальво». Голубив її, а десь там, за горбами, Зелені Млини лаштуються на гульки вечірні, лемки злітаються на велосипедах, виписаних з Австрії іще за Гордини, скоро оркестр зіграє біля колбуду марш, зазивний і завше незвичний, а тут Мальва, і небо, і якась птаха, чи не сорокопуд, неодмінно нагадає про себе а чи про свою самотність. Потім одягаються, начищаються і йдуть до колбуду, йдуть тією самою стежкою, якою Журба ходить на роботу, — через буряки. Журба йде озутий, а Мальва свої лодочки несе в руці. Взувається на рові, помивши ноги в росі.
Перед клубом уже кілька велосипедів, зіпертих на стіну. То лемки посилають менших у розвідку: чи буде тиврівське пиво й чи буде агроном з агрономшею. Потім ключами тягнуть до клубу лемки. Збір триває годину або й дві. Останнім появляється директор школи, красень і франт, гордість лемків. Справді, красивий як бог, у френчі й галіфе, у білій високій кепці, скрип чобіт із прононсом, і голос, ніби зітканий з оксамиту, також із прононсом. «Лель Лелькович, Лель Лелькович, Лель Лелькович!» — ніби струм біжить по лемках.
Він прибув сюди з Лемківщини сім чи вісім років тому, на сто п'ятдесят років пізніше від усіх. Їм здається, що він повернув їм те, що вони почали тут поволі втрачати. Навіть Кирило Лукич, учитель, через лінійку якого пройшло кілька поколінь, жив тепер у відсвітах його слави. І при тому всьому він дозволяв собі запросто приходити на пиво і почуватись у клубі зовсім звичайним. «Ах, який красень!» — «А який голос, кумо…» — «А одіж яка!» — «Ще б пак, ще б пак!..» Мальві він видався аж зайве вродливим як для мужчини. Зайшовши з сіней, де торгували пивом, до клубу, він зняв свою білу високу кепку, від чого понизів дещо, порозкладав на столику шахи. Якесь дівча з буфету ту ж хвилю принесло їм дві гальби пива. «Ось так вони живуть», — сказав Журба, коли оркестр заграв вальс по нотах і до кола вступили перші пари вже літніх лемків. Кирило Лукич поважно слухав, сидячи обіч у кріслі, а правив оркестром його виученик, кривий на ногу скрипаль Сильвестр Маківка, також великий математик і бухгалтер колгоспу. Це він учора умовив Липського виписати Журбі, окрім круп та м'яса, ще й пляшку олії для в'юнів. Маківці за п'ятдесят, він неодружений, живе біля старшої сестри, хата їхня по той бік залізниці на Малій стороні. Щонеділі сестра тут, приходить послухати скрипку свого геніального брата. Колись Маківка дружив із моїм батьком, бо ніхто не вдатний був, окрім батька, ба навіть глинські кравці, пошити йому такі штани, які б скрадали каліцтво Маківки. Одна холоша завше була на кілька дюймів коротша й набагато ширша від другої, але того ніхто б не міг помітити, тоді як зараз те впадало в око й було ніби дисонансом до божественних згуків Штрауса, що їх видобував зі скрипки смичок Сильвестра. На зріст Маківка був невеличкий, його ніс нагадував гарно вимиту картоплину в лушпинні, рот його грав ніби на всіх трубах зразу, а сам він був весь такий рухливий, як і його пальці — коротенькі цурупалки, зіткані з нервів. Кирило Лукич сидів у кріслі капельмейстера і пишався, що виховав із Маківки такого великого музиканта. Сестра Маківки Георгіна в цей час тихо плакала серед лемківен, що зайняли стільці попід стінами, створюючи своєрідне коло для танців. Від їхнього ока ніхто нічого не міг приховати. Лель Лелькович і Липський цідили знамените тиврівське пиво поволеньки, смакували, знаючи, що по другій гальбі їм не дотечеться, у пиві був хліб, а хліб розподіляли тут за принципом вищої справедливості.
