Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
То він зі своїми людьми недосипляє ночей, як божевільний, кидає собою на всі боки, ран не боїться, життя не щадить, а вони, бач, вигідно до царя на прощу чимчикують.
— Ах чорти б… — не втерпів і закляв по-козацьки. Кипіло в нім… — А то куди? — зверещав, стаючи серед дороги. Валка захиталася, стала.
— Куди? — повторив Мручко.
Замість відповіді бренькнули шаблі і кламцнули курки. Мручкові люди, побачивши здалеку, що їх сотник у якусь нову пригоду попав, прискорювали ходи і поспівали йому в допомогу. З усіх боків окружували валку.
Перевага була по стороні Мручка. Але він не скористав з того. Навпаки, свідомість тієї переваги ніби зимною водою облила його.
— Ховай шаблі! — гукнув. — Не марнуй куль! Крові братньої не будем проливати!
Старшина, що провадив валку, підскочив конем до Мручка.
— Дайте дорогу, пане сотнику. Бачите, генеральних старшин веземо.
— Генеральних старшин? А то ж куди? Їм місце в генеральній раді.
— Не нашої голови діло питатися куди. Приказ, і годі.
Мручко зніяковів. Дійсно, прикази дається на те, щоб їх сповнити. Військо, яке не сповнює приказів своїх старшин, це не військо, а збіговище зазброєних людей, не оборона краю, а його небезпека. Мручко розумів це краще, ніж хто другий. Слухав своїх зверхників і вимагав послуху від підвладних. А отеє зрушив головну й найсильнішу підвалину військового устрою, допустився того, що вважав найбільшим нашим лихом.
Старий чоловік поступив, як нерозважний хлопець. Лихий був на себе.
— Але ж бо такий момент, такий момент! — виправдував себе перед власною совістю. — Ворог у сили росте, а наші з табору втікають. Як же ж їх не спиняти, хоч би й ціною послуху військового?
— Товаришу! — озвався. — Я тебе не вирую. Але невже ж ти знаєш, куди вони їдуть, отсі твої старшини?
Козак видивився на Мручка.
— Куди ж би, — спитав, — як не до полків?
— До царя! — гукнув йому у відповідь Мручко, аж там-той разом з конем підскочив. — До царя! — повторив. — Щоб жебрати ласки в нього, докладати на своїх, видавати наші тайни і зраджувати наші слабі місця.
Тепер тамтой зніяковів і піднесену шаблю спустив.
— До царя, сотнику, то я не піду, — відповів по хвилині вагання. — Гетьманові присягав — не зраджу його, — і повернув конем, а за ним стали повертати і його люди та уставлятися боком здовж дороги. На дорозі лишилися тільки сани, запряжені шестірнею гарних породистих коней, не з будь-якої стайні. Фореси, що сиділи на них, озиралися то на буду, то на Мручка. Хиталися, не знаючи, що їм робити. Запримітив це Мручко.
— Ви сидіть! — промовив. — Худобина за своїх хазяїв не відповідає. Ще чотирьох козаків поїде з вами для всякої безпеки. — Але тих чотирьох не знайшлося. Треба їх було вибрати і приказати, щоб їхали з саньми.
Годилися нерадо.
— Рушайте! — гукнув Мручко.
— Стій! — почулося нараз із буди. Захиталася шестірня, коні затупцювали.
— Стій! — роздалося вдруге.
Сани заскрипіли і стали. Дверці відчинилися, і блисло двоє сердитих очей.
— А ту що? Напад на гладкій дорозі?
— Не гладка, а крива ваша дорога, панове, — відповів, під'їжджаючи до саней, Мручко.
— Ти хто такий будеш? — згірдливо спитало його двоє голосів нараз.
— Хто буду не знаю, а поки що я сотник, сотник Мручко, Коли чували.
— Бунтарю! Як ти смієш ворохобити наших людей і нападати на поїзд полкових та генеральних старшин? Ми тебе на паль!
— Терпіливості, панове, терпіливості! Ще не відомо для кого цей паль застружать скорше. І цар не всякого на фотелю саджає.
— Не твоєї дурної голови діло!
— Може, вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша.
— До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин?
— Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а — зрадники!
Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув.
— Лиши, товаришу, лиши! — почулося з буди. — Бачиш, п'яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно. Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути.
Мручко з коня зіскочив і приступив до буди.
— Дайте, най гляну, з ким маю честь.
І здивувався.
— Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадники! Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас!
— Мовчи!
— Ах, щоб про вас ваші нащадки мовчали, щоб імена ваші задеревіли так, як тепер не оден з козаків, що життя своє за вашу трусливість покладає, їдьте, але так, щоб вас ніхто не бачив, коней пожалуйте, щоби їм сорому не було, що таких панів везуть!
— Хами!
— Панове! Ну, їдьте, їдьте! А щоб остання трусість виїхала від нас разом з вами. Щасливої вам дороги до царського чобота, до його кривавої руки. Скажіть цареві, що біля гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, — самі хами! — Двоє рук даром силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше, бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю.
— Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю!
Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо.
— Вйо!
XVI
Білий ранок. Вікна, ніби хтось плитки леду у рамці пов-правляв. Піч гаряча, аж лускає, а на стінах іней. Вода в умивальниці замерзла.
А за тими вікнами і стінами що?..
— Розказуй, дівчино! — звертається Ганна Обидовська до Одарки. — Розказуй!
Очі її цікавістю палають. Сидить біля ікони, під лампадкою, яка озарює її веселе обличчя.
— Під печею не стій! Ти продрохла, це недобре.
Важко уявити собі більший контраст, як вона і Одарка. Ганна Обидовська, як маєвий поранок, Одарка, як літня душна ніч, повна невисловимої жаги і невтихомиреного бажання. Труди і тривоги, які перебула, покинувши бес-печну Веклину хату в Гірках, не зменшили її краси. Ще принаднішою стала, більш загадочною, таємною. Обидозсь-ка з насолодою дивиться на тую незвичайну красу. Зависті не почуває. Чує в ній те, чим і сама переповнена вщерть, — кохання… Але інше воно, як у неї. Стихійне, неприборкане, як степовий кінь, що не знає ніякого стриму…
Хіба того завидує її Ганна…
Може, й вона була колись такою? Може, й була, так мати, ієромонах, що вчив єрмолоя і партесного співу, благообразна тітка, мов ікона в храмі, шанобливі гості в хаті багатого Василя Леонтійовича Кочубея, всі вони приборкали молоде, палке серце, навчили його лукавити й брехати. Пощо, нащо? Невже ж ми двічі живемо на світі? Невже ж не краще робити так, як отся дівчина, що слухає голосу серця, і за тим, якого покохала, на край світу полине, не питаючися, на який кінець?… Обидовська в Одарці свою молодість бачить…
— Розказуй.
Одарка вдячна гетьмановій своячці, що приютила її у своїй квартирі, бо в городі так важко нині знайти який теплий куток. Не хотіла б відмовити добрій пані, що не гордує селюшкою та ще вихресткою, але її так важко, так дуже важко розказувати. Аж самій слухати ніяково. Те, що останніми днями пережила, таке не подібне до правди. Прямо вигадлива казка якась, а не дійсність.
— І що він, цей московський офіцер? — підштовхувала її словами Обидовська.
— Ах, цей! Цур йому! Тінею снувався за мною. Гадала, налякається опириці і вже більше не гляне на мене. Еге ж, налякається такий! — і засміялася, але так, що Обидовська шарпнула її за рукав.
— Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка?
Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися.
