Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
З роками вони прилітають рідше й рідше, та й зрозуміло: те вогнище вже погасло. Кожен мав вогнище, і всі вони згасають. Земля — це кладовище людських споминів.
За весільними подарунками їздили вони з Софією в Харків, летіли у легкій колясці й по дорозі обігнали Одарку з Охрімом, котрі волоклися на той же ярмарок волами на возі, везли крейду. На весіллі дзвеніли три пари музик, золотом заливалися сережки — дзвіночки у вухах молодої, а погляд її був сумовитий і задивлений кудись у далеч.
Чомусь йому ніколи не сняться ті дні, не сниться Софія під сонцем і він поруч неї. Вона була тоді така ніжна, мовби зіткана з весняного марева, і здавалося йому, залишиться такою навіки.
Поселилися вони в рубленій хаті на горі, ставочок на той час уже почав обростати осокою, а по схилу трепетали на вітрі листячком молоденькі яблуньки.
Софія кохала чоловіка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за ним поглядом удень. Одначе хіба могла вкружляти! Все частіше і частіше її коханий Іван сідав на коня й трави замітали за ним слід. Ті сліди вели в бік Дикого Поля. Боялася вона за нього, потерпала, коли був у дальній стороні й коли походжав по рідній Мерефі… Найменша неправда зворохоблювала його до дна, з ким він тільки не сварився та не брався за барки: з місцевим сотником і заїжджим отаманом, з харківським війтом і навіть з полковником. А з польськими старостами доходили порозуміння шаблями. Та земля як Москвою, так і Варшавою вважалася пограничною, то московські воєводи виселяли тамтешніх пасічників за Коломак, то польські старости перекидали московські острожки по Мжі, Мерчику, Британці. А то починали засилати з обох боків своїх поселенців, і ті оселялися в сусідніх слободах. Одначе важко було довго втриматися на тій землі. В поле їздили тільки гуртами, збройні, доводилося й переховуватися в байраках, і втікати в глибінь московських земель. Часто, коли в їхні краї прокрадався летючий татарський загін, Сірко мчав йому навстріч попереду козацької ватаги. Рубався з татарами і над Мжею, і над Оріллю, і над Сухим Торцем. Шаблі та кулі його не брали, й поширилася поміж ордою грізна слава про слободи над Мжею, а поміж самих слобожан — слава добра про козака Івана Сірка. І вже як збиралися козаки у ватаги для відсічі басурманам, самі просили його в отамани. Щербилася, притуплювалася широка, блискуча, дамаської криці Сіркова шабля на жовтих, твердих, як кістка, кизилових татарських палицях та турецьких шаблях і на тонких сигізмундівках та залізних келепах. З півдня татарва в’їдалася комашнею, з заходу чумою повзла шляхта. А коли над всією українською землею здійнялася блискуча, в самоцвітах булава Богдана Хмельницького, Сірко зі слобожанами пішов на поклик тієї булави. За її помахом відчайно кидався в найжорстокіші січі й останнім відступав з ратного поля після невдачі. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його імення разом з молитвою. Зрідка навідуючись у Мерефу, Сірко щоразу дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно — русі, як і батько. Схожі на нього, чепурні, доглянуті. Змиті голівки, барвисті стрічечки в комірах сорочок, навіть очкурики на штанцях — барвисті; шанобливі, зіркі — потаємна надія Сірка й України. Він садовив їх обох на свого пропахлого боями коня і вів коня напувати до ріки. Хлопці сиділи щасливі й горді, пишалися батьком і тяглися рученятами не до чепіг, а до руків’їв шабель. Либонь, винуватий сам — не навчав їх хазяйнувати. А коли йому було вчити? Петро — той мав кебету до столярського ремесла. І лаву зробить, і топорище витеше, навіть зробив власноруч дві борони. Його б трохи підохотити…
Обидва хлопці були сумирні й лагідні і хоч тяглися до шабель, а боялися крові. Якось, коли вже були підпарубчаками, приїхав він додому, й Софія заходилася лаштувати багату вечерю, треба було зарізати барана. Йому ніколи не випадало різникувати. А хлопці поховалися в саду. Довелося чекати, поки повернувся з поля Ничипір, підсусідок.
Петро любив доглядати сад. І був сором’язливий, як дівчина. А коли пробився над губою русявий вус, коли одягнув сиву шапку, вродливішого парубка Мерефа не знала. Дівчата паленіли від одного погляду на нього.
Коротка була їхня путь. Коротка й чесна. Во славу України. Безвісні, безвусі, лежать у козацьких могилах, і біла хвиляста тирса горнеться до їхніх могил. Він чомусь мало пам’ятав смерть першого сина. Просто навалилася на нього чорна ніч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам’ятає — хотілося плакати, але того не міг собі дозволити, бо поруч стояли козаки, яких мав вести в грядущі бої, і він до болю стискав зуби, аж з ясен потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний, вус русявий, а довкола коноплі столочені і пахнуть гірко — прегірко), від нього відступився світ. Він уже не думав про козаків, мабуть, і не збирався нікого вести за собою, його гойдало й гнуло до землі, і він бачив перед собою тільки страдницьке обличчя Сірчихи та бліде, що враз стало ніжним, майже дитинним, обличчя сина. І звідкілясь з червоно — сизої імли прийшли до нього Романові слова: «Тату, а оті зірки — то померлі? А що, колись і я засвічуся зірочкою?» Романові тоді було літ сім. Заліз на коліна до батька, який сидів на призьбі, й манюньою пучечкою показував на срібні світлячки над головою. «Колись засвітишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвічуся я, а вже потім ти». Сірко гадав, що сказав синові жорстоку правду, а вийшло, що обманув Романа, бо правда виявилася встократ жорстокішою. Три дні й три ночі не спав. Думав і думав, розумів, що може од того збожеволіти, й не міг одігнати від себе важкі думки. Якби він наспів на мить раніше, устиг би відвести від сина той шабельний удар. А він не встиг. І тепер думав чому. Йому боліли скроні, не міг узятися ні до якої роботи, тільки думав і думав. Не почував злості до ворогів, а лише якусь неохватну образу на життя та світ. І навіть… на Бога. Він не боявся його, він грішив перед ним непокорою і гірким осудом. Мало, що той насилав на його народ тучі ворогів, мало, що не освітив його путі жодною щасливою зорею, він ще карав тих, котрі хотіли оборонити себе і свою землю. Зненацька йому спало на думку, але так, наче це була не його власна думка, а думка якоїсь іншої людини, чужої й холодної: може, так і мусило статися, адже не збулося те, що він обіцяв синам, не прийшли туди, куди вів, й вони пережили б таке саме розчарування, що й він. Він розсердився на себе і гнівно зломив брову. На мить, на одну лише мить на плечі навалилася непомірна втома, гаряча ядуха стиснула груди, що він аж лапнув за них руками й розстебнув гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло перед очима, затуманило мозок. Шаблі, гетьмани, спалахи гаківниць, гучні литаври — все обернулося в одному колі, наче у велетенському барабані: й блиск булави, і хряскіт черепів, і закличні погуки. Для чого все, чим усе те збулося для рідної землі, що принесло? Витоптана земля, вигублені діти…
Сірко застогнав. Зненацька і тяжко, як не стогнав ще ніколи. Й мовби пробудився й вернувся до смутних своїх думок.
Єдине, що міг тепер сказати: по смерті Романа уже не жив майбутніми радощами, він уже ніколи не сміявся весело, завжди і всюди в глибинах пам’яті стримів гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька справа. Він не належав собі. Жив для товариства, для нього мав умерти. Умерти й воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.
Сірчиха посивіла з горя, і відворотним став їй увесь людський рід, не могла дивитися на людські парсуни, а лиш на парсуни богів. Чудно вона молилася: не словами святих молитов, а шепотіла щось своє, тільки їй зрозуміле. І боялася вона льоху, боялася хати, не спала ночами, блукала поза селом у травах і збирала, як маленька, квіточки. Софія й раніше (і те знав тільки він, її муж) часто впадала в пасію. Було, ходить, опустивши долу очі, а потім як затужить — затужить, і нічим її з того смутку не виб’єш — ні лайкою, ні жартівливою мовою, ні веселим бриньканням бандури. Багато разів Сірко приступався до неї, обіймав за плечі, заглядав під зелений очіпок у темні, журні очі: «Що тобі, скажи?» — «Нічого», — відказувала. Іноді зізнавалася, що мучать її якість передчуття.
