Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Вона могла тільки зробити так, як зробила. Відчинила торбинку і, не показуючи Зоні листа, сказала трохи нервовим, хоч мовби й веселим тоном:

— Я прийшла… я прийшла… панно Зоню, сваритися з вами за те, що ви… заводите роман з моїм чоловіком…

Леся дивилася при тому просто на Зоню і тому не могла не помітити, як та на якусь мить змінилася на обличчі. Звичайно, могла Зоня, така амбітна і самолюбна, образитися на саме підозріння на її адресу. Може, і вхопилася б Леся цієї можливості, якби у грі очей тої, в перемінному, швидкому, як думка, намаганні прибрати то сувору, то знову байдужу маску обличчя, у короткій, тільки для інтересованих очей вловленій розгубленості Зоні не побачила страху, що блиснув і згас.

Коли Зоня підвела на Лесю погляд, вже досить спокійний і досить нахабний, то зустрілася з поважним, блідим обличчям Чуйгукової.

«Боже мій, — гризла своє серце Леся, — щось є… щось є… Але коли вона заперечить усе, то я не зможу їй нічого довести, бо в моїх руках немає нічогісінько, крім цього брудного клаптика паперу».

Треба було тепер міцно, спокійно поводитись. Треба було тримати на припоні всю увагу.

Це Леся добре розуміла, але страх, що прошумів по її жилах, збурив кров і перед хвилиною неможливе зробив дійсним, знесилив зовсім Лесю.

Не були це ревнощі. Навіть не біль зраненого серця. Був це перш за все голий, божевільний, смертоносний страх перед самою можливістю чогось, що стало вже дійсністю.

Леся була вже впевнена, що анонім говорить правду, хоч поки що не мала ні одного справжнього доказу зради Василя.

І в міру того, як зростала і зміцнювалася ця жахлива впевненість, зростав у Лесинім серці протест проти неможливого.

Якби в цій хвилині сама Зоня стала доводити Лесі провину Василя, то вона, Леся, з усіх сил заперечувала б її словам, як огидному наклепові.

Та Зоня мовчала, а конче треба було скінчити якось із цією справою.

— Я хотіла б почути ваше слово, — голос Лесі ломився, і здавалося, що вона ось-ось заплаче.

Може, тому і зміряла її Зоня холодним, недобрим поглядом:

— Я не маю нічого вам сказати. Спитайте свого чоловіка.

Зоня посміхнулася вульгарно, перекривленою губою, а Леся відчула дивний, незнайомий холод на поверхні тіла. Холод той ішов від ніг.

«Може, я божеволію?» — майнула думка, і Леся зблідла. Встала, начебто хотіла переконатися, чи спроможна ще керувати своєю волею, але зараз же сіла.

Розгублена, розглядалася по кімнаті. Підсвідомо шукала свідків Василевого перебування тут.

Несподівано почула в собі нову, легку думку. Власне кажучи, що це все може займати її? Хіба така справа може стосуватися до її чоловіка?

Раз існує ця справа, значить, нема в неї більше чоловіка. Опустила повіки і вчула новий біль у серці. Новий і такий немилосердно дошкульний. Сказав раз її батько: «Не любити — справа серця. Зраджувати — справа честі».

…Василь теж міг перестати любити її. Могла, вульгарно висловлюючись, набриднути йому. Але міг, не тільки міг, а повинен був («справа честі») в якийсь спосіб дати їй пізнати, що його ставлення до неї змінилося. О боже, десять способів було на те, щоб повести себе як людина честі. Власне, як людина честі, а не як злодій, підлий єзуїт, що прилюдно світить богові свічку, а присмерками викрадається завулками до місця гріха.

Як же міг він так майстерно, так обдумано обманювати її? Він, саме він, що навіть пліток на цю тему не терпів. Такий далекий від того роду справ і такий, здавалося, чистий.

Леся Чуйгукова встала:

— Добре, в такому разі я розмовлятиму із своїм чоловіком…

Вона попрямувала до дверей, коли Зоня із силою, що не віщувала нічого доброго, схопила Лесю за плечі і знову посадила в крісло.

— Якщо хочете… і маєте відвагу почути правду, то ми з вами теж можемо розмовляти. Про що вам ідеться? Це правда! Правда! — повторила піднесеним голосом, бо видалося їй, що Леся не почула добре.

Леся справляла враження не зовсім нормальної людини. Вона дивилася на Зоню без усякого виразу. Кліпала нервово очима, ковтаючи сльози.

Можна було сподіватись, що вона крикне вголос або кинеться на Зоню. Зоні хотілося привести її в нормальний стан, і вона почала навмисно байдужим голосом:

— Що ж ви з себе вдаєте тут наївненьку дівчинку! Ви ж доросла людина! Що ж то, ви вперше від мене чуєте, що чоловіки зраджують своїх жінок з іншими? Вас ревнощі мучать?

Леся заперечила головою.

— Що ж ви таку драму затіяли з цього? Було й нема! Розумієте, було й нема. Якщо ви впевнені, що ваш чоловік вперше зрадив вас, то скажу вам… для вас, може, воно й краще, що, власне, зі мною посковзнулася вашому чоловікові нога… Так, пані меценасова, так! Не слід робити таких перестрашених очей… Я бодай не матиму жодних претензій до вашого чоловіка…

Леся зробила заперечливий, нервовий рух головою. Зоню розсердив він.

— Ех, ви! То ви воліли б, щоб це трапилося з вашим чоловіком… десь на парубоцькій гулянці, як це люблять улаштовувати собі ваші чоловіки під час вашої відсутності… як з вашою Ксенькою?

Сльози набігли Лесі на очі. Вона поквапно витерла їх ріжком хустки.

— Ви тільки плакати вмієте, — з презирством, скрививши губу, кинула їй Зоня. — Я питаюся вас, чому вся вина має падати тільки на мене? Чому ви не маєте бути співвинні в цьому?

Леся зробила рух губами, що його можна було пояснити собі, як запитливе «я?».

— Ви, пані меценасова! Ви! Бо вашого чоловіка я зовсім не враховую. Він тільки мужчина. Облишимо його. Але чому ви не маєте бути співвинною? Я вас питаю, власне, яким правом ви, як жінка, були такі… певні себе? Коли меценас закохався у вас і женився з вами, то ви могли його захопити такою, якою були ви тоді, але від того часу змінилися поняття, ба навіть смак на жінку… Прийшли, так, пані меценасова, так, інші типи жінок до моди і до голосу, а ви надалі залишились у старому стилі. Чому були ви такі вперті і так конвульсивно трималися старого світу з його трьома «К», коли я — мусите визнати, що так було, — коли я… не знаючи, яким способом вказати вам на небезпеку… спочатку… сама хотіла витягнути вас у ширший світ, поза стіни вашого дому… Ви… заслонилися ширмою нібито великого вашого поважання чоловіка й стали зовсім не цікавитися його справами, мовляв, куди нам до них… Неправда, не вірю цьому, щоб сам ваш чоловік бажав собі, щоб ви не цікавилися його професіональними клопотами… Ви були господарна, ощадлива, вирозуміла [146], добра дружина й добра мама. Це все правда. Але правда й те, що він не знайшов у вас друга, товариша. Говорилося про те, що ви створюєте йому домашню, приємну атмосферу, в якій він повинен відпочивати, тобто не ділитися з вами справами, які його турбують. А йому, власне, треба було такої атмосфери, такого відпочинку, який дозволив би йому розкривати свою душу, але ви — зразкова дружина — не здогадувалися цього. — Зоня запалила папіросу, машинально простягаючи і Лесі коробку з папіросами. — А, правда, ви не курите. Ми часто мусили після судових справ залишатися удвох з вашим чоловіком у канцелярії, щоб покінчити негайні роботи. Ви ніколи не поцікавились оцим нашим сам на сам. Ви не хотіли зрозуміти, що почуття так само старіють, як тіло… Не зрозумійте мене фальшиво. Ваш чоловік любить вас, але чому ви не подумали про те, що… нагода робить злодія? Ви вважали, що ваш чоловік не може знизитись до… дружби з друкаркою? Чому ви думаєте, що ініціатива… вийшла від мене? Невже ви справді так мало знаєте свого чоловіка, Лесю? Обставини самі лізли нам у руки, а ви допомагали їм. А щодо мене, то я мала в цьому свій розрахунок.

— Розрахунок? — зойкнула Леся, налякана самим звуком цього поняття. — Який же тут міг бути розрахунок?

Зоня скривилася зневажливо.

— У всякому разі, не те, щоб розлучити меценаса з вами. Можете мені вірити.

Леся звела на неї вогкі, рожево-сині очі з таким здивуванням, що Зоня аж підсміхнулася. Заслонивши усмішку димом, вона продовжувала: