Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ти несправедливий, — сказала вона. — Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила з тобою скрізь, де ти хотів, і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.

— Ти ж казала, що тобі тут подобається.

— Подобалося, поки все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?

— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезинфекційні засоби в нас кінчилися. Мабуть, саме від цього омертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена. — Він подивився на жінку. — Хіба не досить?

— Я не про те.

— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.

— Я не про те.

— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною…

— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?

— Ні,— відказав він. — Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.

— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.

— Ні. Я не маю чого втрачати.

— Не пий, — сказала вона. — Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.

— От ти й роби, — сказав він. — А я стомився.

Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву, — він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг», — і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.

Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень, — того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом.

У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з'їжджали з великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.

Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадлєнер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження, Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir [63] . Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.

Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійськіх офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»

З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєро.

Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири… Нараз йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch [64] з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.

— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.

— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.

— Звідки мені знати?

— Ми завжди там спинялися.

— Ні. Не завжди.

— Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.

— Любов — це купа гною, — сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає.

— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона, — то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь?

— Атож, — відказав він. — Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.

— Замовч.

— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.

— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.

— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.

— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.

— Ой, Бога ради, не хвалися!

Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.

— Слухай-но, — сказав він. — Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.

Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.

— Ти дуже добрий до мене.

— Ти повія, — сказав він. — Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.

— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?

— Не хочу нічого залишати, — сказав він. — Нічого по собі не залишу.

Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер якнайдалі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.

вернуться

63

Sans voir — Не дивлячись, «на темну» (франц.).

вернуться

64

Kirsch — Вишнівка (нім.).

Перейти на страницу:

Хемингуэй Эрнест Миллер читать все книги автора по порядку

Хемингуэй Эрнест Миллер - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання отзывы

Отзывы читателей о книге Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання, автор: Хемингуэй Эрнест Миллер. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*