Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
А відновився він аж поміж єгипетських пірамід. Професійна орієнтація будь-якої людини не ставить у відповідальність націю, до якої вона належить. Бо фахова пристрасть то є більше, ніж етнічна формальна прописка. Сара посеред нащадків могутніх фараонів займалася тим самим, що й серед козаків. На тому краї Середземномор’я стала, після кедрівського вишколу, першокласною проституткою, що вже тоді високо цінувалося в завжди брудному та розпусному Каїрі. А далі кедрівчанка втрапила в епохальний скандал. Річ наче елементарна – весілля. Але – з ким? Історіографи назвуть її для годиться жертвою єврейських погромів в Україні в часи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького перед тим, як номінувати на роль законної дружини… нового месії.
Юдеї, як відомо, весь час шукають спасителя. В апокаліптичному 1666 році якийсь Саббатай Цеві проголосив себе новим Мойсеєм. Раввини вигнали його з Єрусалима, але він продовжував мандрувати посеред єврейської людності Оттоманської імперії й збирати навколо себе все більше і більше прихильників. З них він дібрав дванадцять учнів, які проповідували його месіанство вже й по всій Європі. У тій же Польщі, Литві й Галичині, на батьківщині його дружини Сари, влаштовували публічні походи на честь пророка Цеві. У юдаїзмі все більшого розмаху набувала нова течія – саббатизм. Протягом тисячоліть нової ери було чимало самозванців, які претендували на месіанські лаври Мойсея, але тільки Цеві був на цій ниві доволі успішним. Дійшло до того, що на теренах Оттоманської імперії турецькі євреї викинули з суботніх молитов ім’я султана і проголошували замість нього похвалу Саббатаю Цеві. Це переповнило чашу монаршого терпіння. Падишах наказав піймати його й арештувати, як бунтівника. Однак уже за ґратами «месії» вдавалося посилати імпульси своїм фанатичним послідовникам. Усе завершилося ультиматумом. Султан дав йому вибір – смерть або іслам. Саббатай не захотів умирати й вибрав останнє. Як правовірний мусульманин він мирно прожив доволі довге життя на персональну пенсію за послух, встановлену для нього особисто султаном.
У кімнаті вони залишилися двоє.
– Так вы считаете, молодой человек, что неоплазма способна спродуцировать энергию посильнее расчленения атома? Как вы додумались до этого? У вас что, здесь в селе есть лаборатория, теоретическая и практическая база для такого эпохального открытия?
Спочатку Андрій сприйняв його за слідчого, бо побутувала така версія, що радянський мучитель може мати зовнішній вигляд вчителя. Головорізи не обов’язково в шкурі пітекантропа. Саме так уявляв Андрій знайомство з цим інструментом Системи, яка його щупальцями мала продемонструвати йому всю свою планетарну міць.
– Ах да. Понимаю ваше замешательство. Позвольте представиться: Цукерман Вениамин Абрамович, член Академии наук СССР, директор Института ядерной физики. Моя скромная работа в поиске источников энергии оценена Нобелевской премией.
Схоже, цей нобелівський лауреат говорив правду. Андрію навіть у голову не прийшло здивуватися: чому він тут? У його селі? Так би подумав кожен, окрім того, кого сигнал під назвою «Геоплазма» виводив із земних координат і піднімав туди, де орудує невидима сила Розуму. Коли той, хто перебуває на його найвищих орбітах, чує зрозумілі позивні, він неначе виходить із земних реалій буття. Бо оруда Розуму не тут і не у тілі його носія, а у тому центрі управління, де перебуває ця первородна енергія.
– А нащо мені лабораторія? Ви ж маєте знати не гірше від мене, що до нових відкриттів учені не йдуть шляхом експериментів. Нові знання вони отримують звідти. Спитайте про це усіх ваших нобелівських лауреатів. Вони вам скажуть, що гріш ціна їхнім шуканням, якщо їм Усевишній в одну прекрасну мить не пошле яблуко на голову.
– Хотя ход ваших мыслей весьма и весьма крамольный, но не могу не признать, что с вами действительно окажутся солидарными все нобелевские лауреаты, и не только. Будь сейчас в вашем селе Птоломей, Ньютон и Эйнштейн, они бы подписались под вашими словами. Но я хочу вам сказать, что из этого следует.
– Радий послухати ваш академічний висновок.
– А следует из этой феноменальной природы мировой науки то, что грешно голову, на которую падает яблоко, прятать в песок.
– Правда ваша. Але хіба її сховаєш у піску, коли над нею висить каральний меч вашої імперії? Я знаю, що мені багато дано, але, напевно, така воля того, хто не схотів, щоб я не служив вашій імперії.
Розмова виходила цікава, але відчинилися двері й до кімнати ввійшов Кушнірук. Співбесідники зі своїх навколоземних орбіт умить повернулись на землю, на якій правив цей додаток до революційного нагана.
– Не помешал? Вы сказали, Вениамин Абрамович, что вам полчаса хватит для вступительной беседы.
– Боюсь, что мне оставшейся полжизни не хватит, чтобы обо всем переговорить с молодым человеком. Но я надеюсь, времени для этого у нас будет вдоволь. А вы зашли как раз вовремя. Мы, собственно, в разговоре как раз на вас и остановились, товарищ генерал. Но вернемся к делу. Вам, Андрей, должно быть известна судьба академика Королева Сергея Павловича. Моего друга и коллеги по работе. Вы непременно с ним встретитесь. Так вот, меч, как вы изволили выразиться, не только висел над его головой, но и упал на нее. Правда, слава Богу, эту умнейшую на планете голову не отрубил. Но покалечил изрядно: Сергей Павлович семь лет провел в сталинских лагерях. В советских лагерях. Но вернулся и послал советского человека в космос. А если бы он обиделся и не сделал этого? Кто бы от этого выиграл? Вы, должно быть, скажете, что проиграла бы Система, и поделом ей за ее издевательства над гением. Но это мелочь жизни. Главное то, что выиграло человечество. Выход человека в космос – вот главное. А при этом какая-то Система после этого триумфа человечества урвала себе несколько лепестков славы – это мелочи жизни.
– Біда у тому, що ця дрібнота, ця «мєлачь жизні» під назвою СРСР із Богом воює і перетворює людину на звіра. Хоча звір на таке не здатний, як яничари цього генерала.
– Ти, молокососе! Що собі дозволяєш? Ти гадаєш, із тобою хтось панькатися буде. Та ми тебе…
І тут дебелі м’язи кагебіста не встигли згрупуватися, як він звалився на землю. Від удару в голову, здавалося, розсипалися вусібіч по неотесаній підлозі кавалки тіла цього провідного члена Системи. Сталось елементарне: голові Комітету держбезпеки УРСР дав у морду школяр, батька якого він убив. Якби не наряд, що вскочив до кімнати на несамовите ревіння генерала, йому прийшов би кінець. До десятка спецназівців скрутили Андрія й притиснули до стіни. Звалити його на землю вони не змогли, як не силкувалися.
– Не трогать его! – ковтаючи зуби, процідив Кушнірук, що піднімався не без допомоги після майже смертельного нокауту. Спрацювала не так затьмарена свідомість, як вовчий інстинкт. Якщо з його голови, та ще й на очах цього маланця, впаде волосок, на волоску опиниться він сам.
– Пошли отсюда! – скомандував він своїм бузувірам. – Вениамин Абрамович, а пример с Сергеем Павловичем очень даже удачно вы привели.
Вони знову залишились удвох. До Андрія нарешті дійшло: він потрібен їм живим. Ну що ж. Не так уже й зле. Інтереси збігаються. Він теж потрібен собі живим. Цукерман був безмежно радий, що розмова увінчалася успіхом. Вони відпустили його додому, а завтра заберуть. І не як політв’язня, а як студента закритого фізтеху, куди ловці геніїв з Академії наук і КГБ звозили тямущий молодняк з усього Союзу. Клопоту з цим тамплієром матимеш досить, але на те він і геній, щоб мати крутий характер.
Цукерман повертався, як він уже звик, на рідне обійстя. На честь його приїзду зібралась уся родина. Паша вперше привіз із райцентру до села свою сім’ю – дружину та дворічну дочку. Радість помножувалась тим, що приїхав він до батьківської хати на новісінькій службовій машині, яку йому щойно виділили з обкому партії. Такої не було навіть у першого секретаря райкому партії, хазяїна району Тимофія Тимофійовича. Старші товариші з області саме нагородили комсомольського героя, справжнього войовничого атеїста, що проявив мужність у боротьбі з ідеологічним противником.
