Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Максиму Славінському 12 серпня виповнилося 77 років, зрозуміло, що він часто говорив про смерть. Він бажав «померти по-людському вільною людиною і бути похованим там, де шанують культ покійників», він боявся, що його закопають «як нікому невідомого в'язня, якого зробили ворогом народу» [97, с. 324]. Цим скромним мріям не судилося здійснитися.
6 вересня 1945 року слідство нарешті завершили. Прохода якраз перебував у в'язничній лікарні (майже місяць, від 10 серпня) з приводу аліментарної дистрофії. Тут він зустрівся з греко-католицьким єпископом Киром-Григорієм Хомишиним зі Станіславщини. З ліжка священик уже не вставав і невдовзі, наприкінці вересня, відійшов у кращі світи. Перед самою смертю вурки пограбували його, лаючи матірно Богородицю.
Нарешті старший слідчий УПБ НКВД УССР Арістов сотворив постанову про пред'явлення обвинувачення В. Х. Проході. «…Являясь с 1915 г. активным украинским националистом… — глибокодумно водив пером лейтенант, — неоднократно участвовал в боях против частей Красной армии… Находясь в эмиграции, не прекращал свою контрреволюционную националистическую борьбу в демократических национальных формированиях, направленную на отторжение Украины от Советского Союза» [25, арк. 97].
Того ж дня Арістов урочисто оголосив обвинувачення Василеві Проході. Той вину визнав, бо справді боровся проти Красної армії за свободу і незалежність своєї Батьківщини… Крім іншого, пильний Арістов знайшов, що Василь Прохода проводив роботу, «направленную на отторжение Украины от СССР и создание на ее территории государства профашистского типа». В зв'язку з цим лейтенант держбезпеки постановив додатково до ст. 54-2 УК УРСР висунути ще й звинувачення за статтею 54–13 УК УРСР [25, арк. 104, 104 зв., 106].
Досі Прохода підписував у протоколах правду, тепер, збайдужілий від виснаження, підписував не читаючи. Про помилування він не просив — лейтенант Арістов казенною мовою зазначав, що Василь Прохода «никаких ходатайств перед следствием не возбуждает». 17 вересня в «обвинительном заключении по делу № 1665» лейтенант Арістов запропонував засудити Василя Проходу на 10 років виправно-трудових таборів [25, арк. 119, 142]. Хоч у приватних розмовах казав, що якби його воля, то відпустив би давно…
Та сталася несподіванка. 28 вересня прокурор відділу нагляду за органами міліції прокуратури УРСР, молодший радник юстиції Яковлєв, розглянувши справу зі звинувачення Проходи за ст. ст. 54-2 і 54–13 УК УРСР, знайшов, що «матеріалами слідства не зібрано даних, які підтверджують, що Прохода обіймав відповідальні чи секретні (агентурні) посади у контрреволюційних урядах в період громадянської війни, а тільки доведено, що він служив у козацькій дивізії гетьмана Скоропадського на посаді ад'ютанта полку». Крім цього, зазначав молодший радник юстиції Яковлєв, постановою ВЦВК СРСР, що видана на честь 10-ліття Жовтневої революції, злочини, які передбачені ст. 54–13 УК УРСР, амністовані і для того, щоб за них віддати під суд, необхідно звертатися з клопотанням до Президії Верховної Ради про незастосування амністії, «але звертатися з таким поданням у цій справі немає підстав». У зв'язку з цим молодший радник юстиції Яковлєв, «керуючись ст. 223 УПК УРСР, постановив кримінальне переслідування стосовно обвинуваченого Проходи Василя Хомича за ст. 54–13 УК УРСР припинити» [25, арк. 128]. Це рішення затвердив в. о. прокурора УРСР, державний радник юстиції 3-го класу С. Шугуров.
Микола Ґалаґан
Постанова про припинення кримінального переслідування за ст. 54–13 УК УРСР не означала, що Проходу випустять на волю. Адже була ще ст. 54-2. 28 вересня 1945 року справу кубанця відіслали на розгляд Особливої наради НКВД СССР — щоб перекваліфікувати звинувачення.
Минув жовтень, настав листопад, а на розбиті шибки в камері в'язничне начальство не звертало уваги. Було холодно. Старечий організм Максима Славінського не витримав. У тяжкому стані його перевели до лікарні. «Там він і помер, не маючи близької душі біля себе. Де його закопали й хто закопав, невідомо… Так безславно відходили зі сцени української національно-культурної чинности старі діячі, якими мали б пишатись усі шануючі свою національну гідність українці. Але сталося навпаки…» [97, с. 337].
У грудні Прохода настільки заслаб, що його знову помістили у лікарню. Тут він сподівався зустріти Максима Славінського, з яким хотілося згадати щасливі роки, проведені в господарській академії. Але виявилося, що 23 листопада професор відійшов у засвіти. У в'язничній лікарні Василеві довелося лежати поруч з Миколою Ґалаґаном, до якого особливої симпатії не мав.
А Ґалаґан був людиною небуденною і теж, як і Прохода, за своє життя не раз прислужився Україні. Народився він 24 вересня 1882 року в с. Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер Броварський район Київської області). Революційну діяльність почав 1902 року в Київському університеті як член Української студентської громади. Наступного року вступив до Революційної української партії. Працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади РУП.
«Революційної практики» учив його Петро Канівець. Від нього Микола дізнався, як носити прокламації, літературу, друкарський шрифт (щоб їх не вилучили), як уникати переслідування шпигунів. Та, попри конспірацію, Ґалаґана 4 лютого 1904 року все ж арештували і запроторили до Лук'янівської в'язниці. Тоді на знак протесту проти утисків тюремної адміністрації, яка скасувала існуючі досі привілеї для «політичних», Микола з товаришами оголосили голодування.
Сидіти було навіть цікаво, адже в Лук'янівці зібралися відомі революціонери, високоосвічені люди. Змістовні бесіди переростали в диспути. Можна було слухати реферати та читати газети, які нелегально передавалися в'язням: «Іскру» та «Революційну Росію».
Офіційно Миколу звинувачували в належності до РУП та у зв'язках із закордоном. Ґалаґану стелилася вже дорога на Північ, але якраз тоді в царя народився «наслєднік». З тієї нагоди вийшов маніфест, яким зменшувались терміни покарання. Отож після 8 місяців перебування в Лук'янівці Миколу випустили на волю.
Ґалаґан відновив навчання в університеті, а разом з тим і партійну діяльність. Як організатор Української соціал-демократичної спілки він працював у Чернігівській, Київській і Полтавській губерніях. Мав пістолет. Неодноразово потрапляв у складні ситуації, в тому числі й перестрілки. Невдовзі його обрали членом Головного комітету спілки і призначили технічним секретарем УСДС.
Та жандарми не дрімали. Після низки ударів вони розгромили провід УСДП. Ґалаґан залишився чи не єдиним активним членом керівництва. Але і його провокатори та шпигуни облягали з усіх боків. Спілка була приречена.
Самого Миколу взяли під пильний жандармський нагляд. На початку 1908 року він мусив передати зв'язки іншим членам спілки, щоб після арешту, якого він весь час очікував, не перервалися зносини з осередками у провінції. Шкода була віддавати свою «спадщину»: 63 печатки різних урядових установ (міських та поліцейських управлінь, волосних правлінь, печатки про реєстрацію в поліції і т. ін.) та відповідні копії оригінальних підписів осіб, які візували документи. Був у Ґалаґана й значний запас незаповнених російських та австро-угорських паспортів. Взагалі за час роботи він навчився витравлювати на папері чорнило і відбитки печаток, фіксувати вимитий папір — так, що на ньому знову можна було писати чорнилом. Він умів робити зі старих паспортів нові, видані вже на інше ім'я. Микола володів усіма тонкощами паспортної системи Росії, добре знав, коли видається рожева, коли зелена, а коли й сіра паспортна книжечка, яка підкладка в ній має бути. Немало по Російській імперії жило людей з паспортами, виготовленими требухівським козаком, — під час перевірок поліцейські оцінювали їх як справжні [21, с. 165].
Шкода Миколі було розлучатись із таким набутком. Та що зробиш?!
