Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Але чому ж ви не сказали зразу про це? — безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.
На столику стояла бляшанка з-під сардин і лежали шматки чорного хліба, а на підлозі — пляшки з черепом на ярлику, що виднівся крізь зелене скло. Декілька пошматованих газет «Трибуна» та плетені кошики на поличках робили враження, що в купе їдуть звичайні пасажири.
Візитом Лец-Отаманова зацікавився в першу чергу пасажир із круглою головою, що звисала з канапи. Він направив на сотника щілинки своїх очей і, не міняючи пози, запитав:
— Ви щось хотіли, пане коменданте?
— Дозвольте…
— А пані чого там буде стояти? — пробурчав другий роздратований голос. — Кличте її сюди та не стовбичте перед носом.
Голова, схожа на гарбуз, ткнулась униз і на диво тоненьким голоском лагідно проговорила:
— Тодосю, пане Тодосю, та почекайте. От темперамент, а читаєш — такий ліричний, як вареники в маслі. Вибачте, пане, як вас?
— Сотник! — відповів випрямляючись Лец-Отаманів.
— Ну, то й Богдан Хмельницький був сотник. А це наш славнозвісний, ви, може, і не догадуєтеся…
— О, прорвало на біду Загнибіду, — знову буркнув пасажир з нижньої канапи.
— Чуєте? І зразу тобі в риму. Талант! Хоч би й не відав, що це, можна сказати, гордість України, а серед цілого б ярмарку пізнав. А ви що хотіли, голубчику?
Сотник недовірливо глянув на нижню канапу, на торочки з холош і, ще вище підіймаючи голову, спитав:
— На Знам'янці відстав один старшина. До вас не сів?
— Не було. До нас нікому не можна.
Лец-Отаманів зирнув на пані, яка прислухалась до розмови з коридора.
— А що це за вагон?
— Е-е, голубчику, це не просто собі вагон, а, можна сказати, доля, еге, доля України. Це, голубчику, мі-і-сі-я. Дипломатична місія до французів в Одесу.
Лец-Отаманів мимохіть утяг голову в плечі.
— Місія, — ще раз сказав той же дипломат і зажував губами, над якими висіла пара схожих на обтріпані віники вусів. — От поїзд стоїть, а ви знаєте, голубчику, що зараз від нашої подорожі, можна сказати, залежить усе. Та ви сідайте.
— А де ж дама ваша? — промимрив з кутка все той же надтріснутий, хрипкий голос.
— Просіть, просіть. А хто вона така? Бо, знаєте, — тут державні справи. Щось ляпнеш, а воно, може, секретне, чи пак таємниче, по-нашому.
— Це моя… — відповів давлячись сотник уже голосом, який навіть самому йому видавався приниженим, — вона щира українка.
— О, так прошу, просимо, — заметушився дипломат на верхній канапі.
Лец-Отаманів виглянув до коридора й проговорив:
— Ніно Георгіївно, зайдіть.
Ніна Георгіївна охоче переступила поріг. З її появою два дипломати, що мовчки сиділи на канапі, сонливо кивнули головами і неохоче посунулись, але коли вона звела на них свої блакитні очі з довгими віями, дипломати поспішно підвелися:
— Просимо!
— Просимо, пані!
Ще більшу метушливість виявив дипломат, що сидів на верхній канапі. Він незграбним рухом опустив ноги і, хутко зажувавши губами, ніби гикнув:
— Ой, той, пардон. Ви, пані, трошки сядьте в профіль, доки я… Знайомтесь. Ото наш, прошу, відверніться ще трошки… наш відомий професор і міністр, пан…
— Потуга, — подаючи руку, сам назвав себе смуглявий пасажир із блискучими очима. Він мав сухе обличчя і золоті окуляри на довгому носі.
Другий дипломат був із плескатим, невиразним обличчям і весь сірий, як і його костюм.
— Пан редактор нашої центральної газети, — рекомендував, упоравшись із туалетом, дипломат і грузько стрибнув на підлогу. — Познайомились? А я, голубчики мої, якщо хочете знати, кооператор Загнибіда. Як казав один поет: біда, коли заговорить Загнибіда. Настоящий хахол. Моє вам шанування. А що ж це наш славетний Тодось… Пане Тодосю.
— Зліз уже? — промимрив той же голос. — Господи, коли ти нарешті укоротиш йому віку.
— От темперамент! Вибачайте, панове, це — наша знаменитість.
— Загнибіда, не застуй мені сонця. Сядь!
Кооператор по-ведмежому присів на краєчок канапи і все так же запобігливо договорив:
— Це він про вас, пані. «Не застуй сонця». А! Це ж, панове, наш бард революції, наш славетний пан Тодось.
— Ви, може, підведетеся, Микито Опанасовичу. Знаєте, етикет, пані може подумати, що ми якісь мужлани.
Ніна Георгіївна, почувши сердитий голос із кутка, зніяковіла і хотіла вже повернути назад, але коли Загнибіда запобігливо заметушився перед канапою, поважно повторюючи прізвище відомого поета, вона розгублено опустилась на канапу і втупила свої очі в темний куток з такою цікавістю, ніби звідти мало з'явитися сонце. Те ж саме відчував і Лец-Отаманів. З паном Тодосем він зустрівся вперше, але його образами, його лірикою, його журбою жив уже з перших шкільних років. Ніна Георгіївна, як пані, могла чекати, що з нею пан Тодось сам заговорить, як мужчина, але Лец-Отаманові на це нічого було сподіватись. Він сам мусить не тільки повести, а й запам'ятати розмову, щоб її потім передавали із роду в рід і його нащадки. А може, пощастить ще й довідатися, що зараз творить поет, і бути першим вісником для інших. Лец-Отаманів думав, з чого почати, аж доки кооператор Загнибіда не просунув свою голову в куток і щось шепнув до пана Тодося.
— Тільки, будь ласка, не дихай на мене, я й так п'яний, — проговорив із кутка Тодось, соваючи ногами. — Перепрошаю, панове!
За цим із темної смуги на світло висунулося заспане, волохате, з розкуйовдженою бородою й зачіскою кругле обличчя. Старенький його піджак на зім'ятій сорочці, як і штани, був одного кольору й вигляду з його нечесаною головою і зім'ятим обличчям. Лупаючи заспаними червоними очима, Тодось обвів купе, зупинився на мить на обличчі пані, брови заворушились, потім черкнув поглядом по сотнику й втупився у вікно:
— Дме?
— Так, завірюха страшенна, — раптом втративши голос, ледве відповів Лец-Отаманів, але вигляд Тодося збентежив його. Він навіть подумав, що їх дурять з нудьги.
— А чого ви стоїте? — все ще лупаючи сонними очима у вікно, буркнув Тодось.
— Вибачте, може, ми заважаємо? — запитав уже більш вільно Лец-Отаманів.
— Поїзд чого стоїть?
— Пробачте, паровоз зіпсувався.
Тодось скривився, але, мабуть, не з причини зупинки.
— Там зосталося що-небудь? — спитав уже в кооператора.
У цей момент вагон здригнувся, всі нагло клюнули носами і колеса пронизливо завищали під підлогою. Лец-Отаманів і Ніна Георгіївна зірвалися з місця і разом вибігли до коридора.
— Вибачте, ми до свого вагона.
— Чекайте-но, ви ж не встигнете, а пані й зовсім загубиться в снігу, — проговорив професор.
Ніна Георгіївна збентежилася:
— Там речі мої, я навіть не встигла замкнути чемодан. Побіжимо, прошу вас.
Але поїзд смикнувся, зарипів і покотився прискореним ходом.
— Ну куди вам по такому снігу, — сказав Лец-Отаманів, — а за речі не турбуйтеся. До купе ніхто не зайде.
Вибачте, — проговорив він уже до дипломатів, — до першої станції будемо у вас.
— А, будь ласка, хоч і до Одеси.
5
Ніна Георгіївна все ще не могла заспокоїтися, нервово м'яла хусточку в руках і слухала вже неуважно. Загнибіда тупо дивився в темне вікно й чухав потилицю:
— Одеса, ой, Одеса. Біда нам буде, пане Тодосю, з вашим темпераментом. Ви хоч завтра перепочиньте від чарки, а то французи — хай вони зашморгнуться — дуже вже тендітні.
