Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Ні.

— Тебе підставляють під удар. А ти дозволяєш себе підставити. Наче останній йолоп.

— Важливою є справа, — сказав після тривалої мовчанки Рейневан, а голос його був урочистий, як у єпископа на день Тіла Господнього.

— Що?

— Найважливішою є наша справа, — повторив він, а його голос був твердий, як могильний камінь. — Коли йдеться про добро справи, індивіди значення не мають. Якщо завдяки цьому велика справа Чаші має просунутися на крок до перемоги, якщо це має бути камінь у фундамент нашого остаточного тріумфу… То я готовий пожертвувати собою.

— Давно вже, — сказав мамун, який, як виявилося, зовсім не спав, — давно вже я не чув нічого настільки ж дурного.

Мешканці села Мечники понуро дивилися на трьох їздців, які похитувалися в сідлах. Той, котрий співав, акомпануючи собі на лютні, носив червону шапку з рогами, з-під неї визирало сиве і неохайне волосся. Одним із його супутників був симпатичний молодик, другим — несимпатичний карлик в тісному каптурі. Карлик був, як виглядало, найбільш п’яним з усіх трьох. Він мало не падав з коня, ревів басом, свистів на пальцях, чіплявся до дівчат. Мужики мали розлючені міни, але не підходили, бійки не починали. Той, що був у червоній шапці, мав на поясі корд і виглядав серйозно. Несимпатичний карлик поплескував по підвішеній на луці сідла несимпатичній палиці, товстіший кінець якої був солідно обкутий залізом і мав залізного-таки шпичака. Мужики не могли знати, що ця палка — це славетний фламандський гудендаг, зброя, з якою французькі лицарі дуже дошкульно колись познайомилися під Куртре, під Роозебеке, під Касселем та в інших битвах і сутичках. Але мужикам було досить і самого вигляду.

— Не так голосно, панове, — гикнув симпатичний молодик. — Не так голосно. Треба пам’ятати про засади конспірації.

— Конспірації-срації, - прокоментував нетверезим басом карлик у каптурі. - Їдьмо! Гей, Раабе! І де ж той твій начебто знаменитий трактир? Їдемо та й їдемо, а в горлі пересихає!

— Ще якусь гону, — захитався в сідлі сивий у рогатій шапці. — Ще гону… Або зо дві гони… У дорогу! Піджени-но коня, Рейнмаре з Беляви!

— Тибальде… Nomina sunt odiosa [190]… Конспірація…

— Ет!

Карлик у каптурі протяжно зригнув.

— У дорогу! — заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. — У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?

Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.

Коли настала пора, яку називають intempesta [191], а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору “Під дзвінком” підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.

Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.

“П’яні в дим”, - жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. “Тим краще, — відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. — Я чую тільки два голоси.”

Перший якийсь час прислухався. “Трубадур і карлик, — просигналив він. — Наша взяла. П’янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!”

Вони обережно піднялися сходами. Тепер вони виразно чули голоси співрозмовників, а головно один голос, не надто виразний монолог басом. З кімнатки поруч долинало розмірене і голосне хропіння. У руках вбраних у чорне чоловіків з’явилася зброя. Перший видобув лицарську мізерикордію. Другий швидким рухом розкрив наваху — складаний ніж з вузьким і гострим як бритва клинком, улюблену зброю андалузьких циган.

За поданим знаком вони увірвалися в кімнатку, обидва тигрячими стрибками скочили на лежанку, причавили і придушили периною людину, яка там спала. Обидва одночасно встромили ножі. Обидва одночасно зрозуміли, що їх обдурено.

Але було вже пізно.

Перший дістав гудендагом у потилицю і звалився, як дерево під сокирою лісоруба. Другого повалив удар точеної ніжки стола, завданий не знати звідки. Обидва впали, але все ще були притомні, звивалися на підлозі, як черв’яки, дряпали дошки. Доти, доки удари гудендага не повибивали цього з їхніх голів.

— Обережно, Малевольт, — почули вони, перш ніж провалилися в ніщо. — Не повбивай їх.

— Нема чого боятися! Ще тільки разочок лупну, і фертик.

Один зі зв’язаних мав волосся світле, як солома, такі самі брови і вії, таку саму щетину на широкому і виступаючому підборідді. Другий, старший, сильно лисів. Жоден не озвався ні словом, не видав ні звуку. Вони сиділи, зв’язані, спершись спиною на стіну, і тупо дивилися прямо перед собою. Їхні обличчя були мертві, застиглі, без сліду емоції. Вони мусили би бути хоч трохи здивовані, ошелешені — от хоч би й тим, що, попри звуки п’янки, жоден з їхніх переможців не є нетверезим. Тим, що звуки долинали з місця, в якому нікого не було, тим, що на них чекали, що вони потрапили в детально обдуману й налаштовану пастку. Вони мали би бути здивовані. Може, й були. Але не виявляли цього. Тільки часом мигтіння свічки змушувало їхні мертві очі оживати. Але це була тільки ілюзія.

Рейневан сидів на лежанці, дивився і мовчав. Мамун ховався в кутку, спираючись на гудендаг. Тибальд Раабе бавився навахою, розкриваючи і закриваючи її.

— Я тебе знаю, — голіард перший порушив затяжну мовчанку, показавши ножем на лисіючого. — Тебе звати Якуб Ольбрам. Ти орендуєш у генриківських цистерціанців млин під Лагевниками. Цікаво, тебе всі вважали стукачем, який доносить абатові. Це що було — прикриття? Бо, як бачу, ти не тільки доносити вмієш. Перед потаємним убивством також не зупиняєшся.

Лисіючий індивід не відреагував. Він навіть не подивився на того, хто говорить, здавалося, взагалі не почув його слів. Тибальд Раабе з тріском розкрив наваху і залишив її розкритою.

— Тут неподалік є озерце, обернувся він до Рейневана. — Там па дні намулу на сажень. Ніхто ніколи їх не знайде.

— Про свою місію можеш забути, — серйозно додав він. — Ти знайшов Фогельзанг. От тільки це вже не Фогельзанг. Це шайка злодюг, готових убивати, захищаючи свою злодійську здобич. Не розумієш? Групі було передано величезні кошти. Величезні гроші на організацію сіток і диверсійних груп, на підготування “спеціальних операцій”. Вони ці гроші присвоїли, розтратили їх. Вони знають, що на них чекає, коли це розкриється, а Флютик їх знайде, тому так уникали контакту. Тепер впали в паніку, стали небезпечними. Це вони, ніхто інший, вчинили замах на тебе в Цепловодах. Тому раджу: ніякого жалю. Камінь на шию — і в ставок.

На обличчях обох зв’язаних не з’явилася навіть тінь емоції, у мертвих очах не показався навіть слід життя. Рейневан встав, вийняв з руки голіарда наваху.