Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марійки. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ґанку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:
— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…
Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. «Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий». Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!..
— Ге, чого це ви всі попримовкали?
Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.
— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.
— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.
— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти.
Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.
— Ну, то що?
— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.
— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.
Потому обізвався Микола, висів доти мовчки в кутку:
— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.
Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — у нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.
— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.
— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами попобігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?
— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.
Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.
— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро!
Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. «Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!»
Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.
— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.
Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.
— Уставайте, — сказав він, — будемо йти.
Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.
— Уставайте, кажу, я готов!
— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?
— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.
— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.
— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? І чи приставав?
— Така служба в мене, — сказав Злий Дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.
В лісника вже й піт на лобі вибився.
— Тяжко мені, — простогнав він. — І сидіти тяжко, і встати несила!
— Я в тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.
Лісник уже хапав спазматично повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.
— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.
— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.
— Пусти мене, — попросив у шевця.
— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.
— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!
— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!
Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився Злий Дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.
— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.
Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.
— Пусти мене! — простогнав лісник.
— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!
— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.
— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороці.
— В тебе, бачу, закляте місце є?
— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.
— Давай розійдемося по-мирному.
— Давай!
— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу.
Швець мовчав.
— Гроші мені поверни!
— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?
Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобі дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?
— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…
І раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені ґнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
