Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
У повітрі над ними вибухали ракети, посипаючи схили гори, на яку виходило вікно, дощем із каміння та металу. В небі ангели билися з ангелами, а відьми — з відьмами: лунали бойові кличі їхніх кланів, і сипався дощ стріл. Діти побачили, як галівесп'янин верхи на бабці пірнув униз, аби напасти на летючу машину, пілот котрої був людиною. Поки бабка зависла над кабіною, її наїзник зістрибнув та встромив шпори глибоко в шию льотчика. Комаха відразу підхопила галівесп'янина на виблискуючу спину, а літальний апарат полетів прямо на скелі біля підніжжя фортеці.
— Розчини вікно ширше, — промовив Лі Скоресбі. — Випускай нас!
— Зачекай, Лі, — сказав Джон Пері. — Подивись он туди — відбувається щось незвичайне.
Віл прорізав ще одне маленьке віконце, що виходило туди, куди вказав його батько, і стало видно, що хід битви зазнає змін. Сторона, що нападала, почала відступати: група бойових машин зупинилася та під прикриттям вогню з боку сусідів розвернулася й рушила назад. Ескадрилья летючих машин, котра поступово набувала переваги в запеклому бою з гіроптерами лорда Ізраеля, описала в небі коло та полетіла на захід. Наземні сили царства — колони інфантерії, загони, озброєні вогнеметами, гарматами, що розпорошували отруту, та іншими, незнайомими дітям видами зброї — почали виходити з бою та відтягуватися назад.
— У чому річ? — здивовано запитав Лі. — Чому вони залишають поле битви?
Причина цього дійсно була незрозумілою: сили лорда Ізраеля поступалися чисельністю загонам ворога, їхня зброя була не такою потужною, і багато солдатів його армії вже вибули з лав.
Тут Віл помітив серед духів ворушіння — вони вказували на якийсь рух у повітрі.
— Примари! — вигукнув Джон Пері. — Ось вам і причина відступу.
Цього разу Віл і Ліра таки побачили цих створінь, котрі, наче мерехтлива завіса чи хмари летючого пуху, летіли вниз. Але стежити за ними оком було дуже важко — особливо Після того, як вони досягли поверхні землі.
— Що вони роблять? — спитала Ліра.
— Наближаються до он тих піхотинців…
І Віл, і Ліра добре знали, що станеться далі, і вони разом закричали:
— Біжіть! Тікайте!
Деякі з солдатів, почувши десь поруч дитячі голоси, здивовано озирнулися. Інші, побачивши, що до них наближаються лиховісні примарні форми, підвели гвинтівки та почали стріляти, проте це, певна річ, не дало жодного ефекту. А потім примари знайшли свою першу жертву.
Це був солдат із Ліриного світу, африканець. Його деймон, довгоногий коричневий кіт із чорними цяточками, вищирив зуби та приготувався стрибнути.
Духи побачили, як солдат безстрашно навів на примару Гвинтівку, не бажаючи відступати ні на дюйм, однак його деймон уже опинився в павутинні невидимої сітки та безпомічно завив. Чоловік випустив зброю з рук і кинувся йому на допомогу, вигукуючи його ім'я, але зупинився й у нападі нудоти опустився на землю.
— Ну що ж, Віле, випускай нас, — промовив Джон Пері. — Ми здатні битися з цими штуками.
Тож Віл розширив прохід і на чолі армії духів вибіг на поле бою. І тоді почалася найдивовижніша з бачених людьми битв.
Духи розтеклися по землі, майже непомітні у світлі дня, та кинулися на так само невидимих примар, хапаючи та розриваючи їх. Подробиць Віл із Лірою не бачили, однак солдати вже не застигали кам'яними статуями — вочевидь, примарам було не до людей!
Усі живі істоти з армії лорда Ізраеля лише здивовано крутили головами: їхні очі також не сприймали перипетій примарної битви. Стиснувши в руці ніж і пам'ятаючи, що раніше примари тікали від нього, Віл рушив уперед. Слідом за ним рухалася Ліра, шкодуючи, що в неї, на відміну від хлопця, немає ніякої зброї — зате ніщо не відволікало її від спостереження за всім полем битви. Їй здавалося, що час від часу вона помічала в повітрі біля себе маслянисто виблискуючу примару, і тоді її охоплював дрож небезпеки.
Дівчинка опинилася на невеликій пригорі, порослій глодом. Звідси вони з леді Салмакією, котра сиділа в неї на плечі, могли охопити оком широкий простір, перетворений воюючими сторонами на пустелю.
Прямо в них над головами стояло сонце. Попереду, біля самого горизонту на заході, висіла купа вируючих блискучих хмар, перемежованих розколинами темряви. Ближче до них, на рівнині неподалік, застигли в очікуванні сили ворога: блискучі бойові машини, колони піхоти під різнокольоровими прапорами…
За спиною та ліворуч від дівчинки каскадом здіймалися нерівні пагорби, що вели до підніжжя фортеці. Близька буря забарвлювала їх у лиховісний блідо-сірий колір, а за ними, на чорних базальтових мурах, видно було метушіння крихітних фігурок — це готувалися до продовження бою солдати лорда Ізраеля.
Цієї миті Ліра вперше відчула той супроводжуваний непереборним страхом легкий напад нудоти, котрий безпомилково вказував на дотик примари.
Вона відразу здогадалася, в чому річ, хоча ніколи ще не відчувала нічого схожого. І це вказало їй на дві речі: по-перше, вона, мабуть, стала дорослою, і отже, уразливою для примар; по-друте, Пантелеймон мусить бути десь поблизу.
— Віле! Віле! — крикнула вона.
Хлопець почув її та повернувся, його права рука стискувала ніж, а очі виблискували.
Але вже відкривши рота, щоб сказати щось, він схопився за серце та зігнувся в поясі, і Ліра зрозуміла, що з ним сталося те саме, що з нею.
— Пантелеймоне! — вигукнула дівчинка та піднялася навшпиньки, щоб озирнутися довкола.
Віл тим часом боровся з нападом нудоти. За декілька секунд це відчуття минулося — здається, їхні деймони втекли від примар. Але їх ніде не було видно, а повітря дзвеніло пострілами, криками болю й жаху, віддаленим «йоук-йоук-йоук» скельної погані, що кружляла високо в небі, свистінням і глухими ударами стріл… Незабаром до цих звуків приєднався ще один: це здіймався ураганний вітер.
Спочатку Ліра відчула його порив на своїх щоках, потім побачила, як зігнулася трава, а вже потім почула свистіння вітру в кущах глоду. Небо попереду дихало бурею: все біле в ньому кудись зникло, ставши сірчано-жовтими, темно-зеленими та свинцево-чорними грозовими хмарами, що клубочилися, поступово затягуючи половину горизонту.
Позаду все ще світило сонце, тож кожний гайок та кожне окреме дерево між дівчинкою та бурею жваво сяяло в сонячних променях, наче кожною гілочкою та кожним листком кидаючи виклик темряві, що насувалася із заходу.
А двоє вже не дітей усе шли вперед. Тепер вони бачили примар досить чітко, щоб пильнувати та стежити за їх наближеннм. Вітер бив їм в обличчя та ворушив Лірі волосся, і, здалося, він мав би віднести примар геть, але лихі створіння чомусь зовсім не звертали на бурління повітря уваги, переміщуючись в усіх напрямках. Хлопець і дівчина, тримались за руки, пробиралися між мертвими та пораненими. Ліра кликала свого деймона, а Віл напружувався усім єством, щоб відчути присутність свого.
Десь зовсім поруч небо розколола блискавка, і за декілька секунд в їхні вуха тисячотонним молотом ударив грім.
Ліра затулила вуха руками, а Віл під тиском гуркоту аж спіткнувся. Вони схопилися одне за одного та подивилися на небо, аби побачити видовище, яке ніколи не доводилося бачити жодній людині в мільйонах світів.
Зі сходу над мурами фортеці суцільним потоком летіли відьми з клану Рути Скаді, Райни Міті та півдесятка інших, і кожна з них несла з собою палаючий факел зі смолистої сосни, зануреної в бітум. Вони вилітали з-під останнього клаптика чистого неба та поринали просто в осердя бурі.
Люди на землі почули ревіння та тріск полум'я, що пожирало летючі вуглеводні. У верхніх шарах повітря ще й досі висіло декілька майже невидимих примар, і якісь відьми налетіли на них, аби зойкнути та вогняним метеором упасти на землю, проте більшість переливчастих створінь уже знизилися, і відьми, наче річка вогню, продовжили свій політ до центру шторму.
Назустріч їм від Затьмареної Гори вже піднімалася армада ангелів, озброєних списами та мечами. Гнані попутним вітром, вони швидше від стріл полетіли вперед, але відьми не схибили — перші з них злетіли вгору та кинулися на лави ангелів, розмахуючи палаючими факелами. Крила ангелів почало охоплювати полум'я, у повітрі знявся крик, і їхні лави розсипалися.
