Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.
Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.
— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…
— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.
Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ привична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було непривично і страшно.
— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.
— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.
— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.
— Панове! Коли вже пішло на латину, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.
— Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, — ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!
— А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.
— А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.
— О! Це справді.
— Пан ображається, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?
— Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.
Між" іншим, дуже всіх вразив факт цілком іншого поводження Довбуша з сім'єю пана Карпінського. Хтось там буркнув навіть про якісь коншахти з опришками, але його зразу офукнули — занадто високо стояла репутація пана Андрія в повіті.
Шляхта кричала, ґвалтувала. Проекти, один одного див ніші, сипалися як із мішка, виникали щохвилини й щохвилини ж гасли, мов іскри на повітрі.
— Панове! Стривайте!.. Всі наші проекти ні до чого, бо опришків уже тут нема. Вони, очевидно, будуть так налітати несподівано, вихоплювати, кого їм подобається, а кого подобається — будуть зоставляти… гм… Вся біда в тому, що ми не знаємо, в які періоди вони соблаговолять нас навіщати. Воістину — не вісте ні дня, ні часу, в онь же Довбуш приїдет.
— Взагалі не думаю, щоби ми самотужки могли учинити щось солідне. Тут потрібна поміч держави.
— Треба послати військо в гори, щоб воно впень винищило опришків.
— Гетьманові коронному довести до відома. Він і єдино він міг би щось тут ізробити.
— Се ж його край. Він навіть повинен.
Рада в раду, і на тім стало, що треба повідомити пана гетьмана коронного, показати йому во очію, 'що робиться, скласти реєстра всім нападам Довбуша на шляхетські двори, особливо замаркувати вбивство і спалення Злотніцького — словом, нарисувати картину шляхетських нещасть так, аби зворушити серце гетьмана.
На делегатів вибрано умисно приятелів покійного Злотніцького — пана ротмістра Фількевича й старосту козинського — Михайла Ястшембського, щоб вони з приятельства яскравіше описали подію.
Делегати поїхали.
І вони, і шляхта, що їх посилала, були певні, що варт їм, делегатам, появитися перед ясновельможним паном гетьманом, як він, не маючи нічого ліпшого до чиніння, обома руками почне працювати на користь справи підгірської шляхти.
Вони не знали, делегати, що в Швеції влада партії «шапок» давно вже впала, а верх узяла партія «шляп» — войовнича французька, яка зразу ж привела до ратифікації шведсько-французького союзу. Вони не знали, депутати, що тоді ж і Ночп пішов… Душею тайної комісії при шведському парламенті став майор, що ходив ще на Україну воювати й попав у московський полон під Полтавою. Його зараз же направлено було до Босфору, аби заключити альянс із султаном. По дорозі заїхав… до Польщі й балакав з Потоцьким про спільний напад на Росію.
Пан гетьман коронний — то була маленька фігура, але з великими претензіями. Лобом був він неширокий, але та обставина, що він міг уважати себе найбагатшим паном в усій Речі Посполитій — ця обставина робила його дуже розумним. Весь вік він вертівся в колі високої політики, але розумівся на ній не дуже, і часто попадав в оплакане положення — як ось і тепер.
Побалакавши з шведом, Потоцький і собі виправив посла до Стамбула. Ним був подстолій литовський пан Гуровський, довірена особа. Пан Гуровський мав обіцяти, що гетьман зв'яже в Польщі конфедерацію і вдарить на Росію, аби лише Порта запевнила диверсію в п'ятдесят тисяч татарів.
Великий візир — ним був тоді Магомет-паша — неначе згоджувався. Пан гетьман зрадів і почав збирати шляхту на конфедерацію, а війська стягати на Поділля. А щоб усипити короля, вислав йому вірнопідданчого листа.
На ївний то був крок. Похоже на страусове ховання голови в пісок. Август — а хоч, ліпше сказати, ті, хто при нім, — відразу розгадали маневр пана гетьмана, і від імені короля було вистилізовано до пана гетьмана уїдливого листа:
«Нам відомі,— писав король, — усі ваші коншахти, як рівно й те, що ви стягаєте війська під Пйотровин та Сулеїв, як рівно й те, що ви готовите конфедерацію. Знає вже Польща нещасливі наслідки всіх отих конфедерацій, за котрі й досі мститься Бог, а чесні люди терплять всякі обиди».
А підканцлер Малаховський і собі вислав листа, пишучи між іншим, що він «не вірить, аби ясновельможний пан гетьман фундувався на протекції інших монархів, але все ж подає до рефлексії, що чужі монархи, виробивши свій інтерес, забувають звичайно про всяких своїх колишніх прихильників, а панові гетьманові в Польщі жити і вмирати треба…»
А Потоцький тим часом працював. На випадок повалення короля треба було мати другого в запасі. Нав'язалися зносини з неудачником екс-королем Станіславом Лещинським, що сидів оце на еміграції в Люневілі (на правах зятя короля Франції) і чекав, чи не обернеться як-небудь колесо фортуни й чи не надумаються панове поляки знову обрати королем пана Лещинського.
А тут, до речі, пропозиція пана гетьмана. Екс-король з радістю ухопився обома руками. А партія Потоцьких раділа, бо була певна, що за винесення на трон Аещинського здобуде повну поміч Франції. Стільки надій — і нічому тому не судилося здійснитися.
Франція використала всю ту суєту для своїх белградських трактатів, посла вбито в Сілезії при поверненні назад і папери його забрано (се Мюнхен постарався — вислав спеціальних наємних убивць). Папери… виявили всі коншахти Потоцького — і вийшов один величезний скандал.
Але королівська власть настільки була… сильною, що нічим не могла укарати не лише гетьмана, а й зв'язаних із ним конфедератів. Навпаки. Усім їм добре було заплачено, аби вони скоріше ліквідували справу: примас Шембек узяв зверх три тисячі дукатів, пан гетьман великий литовський Вишневецький задовольнився вісьмастами і т. д.
Та що! Сама дружина пана гетьмана коронного пані гетьманова Потоцька дістала тисячу триста дукатів, а її матінка, маршалкова, велика коронна пані Мнішекова — тисячу п'ятсот…
Результат весь був той, що Август побачив, як то легко зіпхнути його з польського трону… Цей раз, правда, не удалося, то, може, вдасться на наступний.
Треба було щось робити — і Август почав оглядатися за більш твердою короною. Міг рахувати на дві: чеську — бо був найближчим чоловічим кандидатом, або цісарську, австрійську. Але…
Але ще Леопольд І у 1703 році установив, що в разі безпотомної смерті Иосифа й Карла корону наслідують дочки старшого сина. Иосиф помер, зоставивши дочку Марію. Але ж бо Карл, ставши королем, змінив у 1713 році акт татуся в тім напрямі, що по його, Карловій, смерті наслідує престол дочка Карла, а не Марія, дочка Иосифа.
