Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Фюрер перестав нарешті просторікувати й взявся за пояснювальну записку. Читаючи її, він захоплено длубався у вусі кінчиком олівця, гмукав схвально, а часом дзвінко цвікав зубом, як завжди, коли робота була йому приємна. Зробивши багато слушних і дуже корисних зауважень, які свідчили про серйозне знання предмета й навіть здібності до якогось новаторства в цій дуже стародавній галузі ведення війни, він поставив на проекті створення нової сітки диверсійних закладів свій підпис, схожий на слід від удару прутом.
Адмірал Канаріс полегшено зітхнув. І цю ж мить Гітлер несподівано одірвався від паперів і заявив урочисто:
— Я маю вас порадувати, адмірале. Вчорашня моя недуга виявилася несерйозною. Сьогодні я чудово випорожнився.
— Я безмежно щасливий, мій фюрер! — щиро вигукнув Канаріс, сяючи своєю знаменитою усмішкою.
Він справді був щасливий з цієї обставини, бо, коли б не вона, хто зна, чим би кінчилась сьогоднішня його доповідь. І щоб привернути до себе Гітлера ще більше, доповів йому, що, за інформацією Лансдорфа, в експериментальному таборі в'язні задушили чотирьох агентів. А якийсь унтер-офіцер абверу сповістив Лансдорфа, що ці агенти були б особливо цінні як диверсанти і він хотів зарахувати їх у школу, та адміністрація табору вирішила краще віддати їх в'язням, аніж запропонувати службі абверу. І фюрер прихильно згодився притягнути до відповідальності керівництво експериментального табору, пообіцяв, що накаже гестапо зробити це, щоб надалі ніхто не ставав на заваді високій місії абверу, не заважав підготовці тотальної агентурної атаки на Сході.
— Хайль Гітлер! — вигукнув Канаріс.
— Хайль! — немовби салютуючи самому собі, відповів фюрер. Він вимовив привітання машинально, бо його тьмяний, стомлений погляд був звернений у цю мить на власний, яскраво намальований найкращими фарбами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» парадний портрет, піднесений 20 квітня — на день його народження. Власникам цього концерну він також завдячував своєю величчю, як і концерн «ІГ Фарбеніндустрі» був зобов'язаний Гітлерові гігантськими надприбутками, невичерпна золота лавина яких зростала з кожним новим воєнним роком.
Фюрер твердо обіцяв арміям вермахту, які діють на Східному фронті, що різдво вони зустрінуть у Москві. І сам він теж був не від того, щоб справити різдво у скореній російській столиці. В усякому разі, генерал-квартирмейстер армії «Центр» припне на цей випадок в обозі другого ешелону сервіз з ініціалами фюрера.
Падав мокрий сніг і танув. Сірий Берлін волого блищав. У сірих каналах білими грудками плавали качки і чайки. Вони були зовсім ручні. Добрі перехожі кидали їм крихти хліба. До будинку гестапо одна по одній підкочували машини, з них, зчепивши руки на потилицях, виходили люди — такі самі німці, як і ті, хто їх привіз. Вони піднімалися сходами й вистроювалися вздовж коридора, уткнувшись обличчями в холодні, вкриті олійною фарбою стіни.
Після допитів деякі з цих людей, заляпуючи кахляну підлогу кров'ю, самі добиралися до камер, але більшість не могли йти, і їх одвозили на ношах з велосипедними колесами. В гестапо, як на військовому заводі, працювали цілодобово — в три зміни…
У місті було добропристойно, тихо, і мокрий сніг, що ліниво падав із сірого неба, не міг вибілити його вулиць. Сніг падав і танув, розпливаючись холодними слизькими калюжами, і в них масними плямами відбивалися вогні цього гонористого міста, збудованого з сірого каменю.
31
Варшавську школу німецьких розвідників, як і деякі її філіали, було організовано в жовтні 1941 року. Вона безпосередньо підлягала діючому на Східному фронті розвідувально-диверсійному органові, що умовно називався «штабом Валі». Дислокувалася школа за 21 кілометр на схід од Варшави, поблизу населеного пункту Ромбертова і залізничної станції Мілосни, в містечку Сулеюовеку, на вулиці Падеревського. Там розмістився також один з філіалів «штабу Валі» і його могутня радіостанція.
Лансдорф оселився в одній з кімнат «штабу Валі» з можливим для цього казарменого приміщення комфортом. Підлогу й тахту встеляли пухнасті килими, крізь скляні дверцята шафи виднілися строкаті корінці англійських і французьких книг, по кутках стояли два торшери, і все це, особливо квіти повсюди, робило кімнату затишною. Доповідаючи, Вайс привітно дивився в сухе Лансдорфове обличчя, але не бачив ні тонких, міцно стулених губ, ні тонкого носа, ні запалих, синюватих після бриття щік, ні круглого лоба з великими залисинами: він тільки пильно стежив, як мінявся вираз вирячкуватих, по-старечому злинялих, але ще з живим блиском очей свого начальника.
Лансдорф лежав на тахті, підклавши руку під голову, і не змінив пози, коли ввійшов Вайс. Він був у піжамі й англійського походження теплому халаті з верблюдячої шерсті. На ногах хутряні шведські пантофлі. Верхнє світло було погашене, і яскрава лампа торшера освітлювала тільки Вайсове обличчя. І Вайс розумів, що не випадково стілець, на який запропонував йому сісти Лансдорф, стояв під торшером, і хоч різке світло било в очі, він і не подумав переставити стілець.
«Прийом досить-таки дубовий для такого маститого розвідника, як Лансдорф», — відзначив Вайс.
Такі самі примітивні були вираз нудьги і байдужості, з якими Лансдорф, здавалося б, неуважно слухав Вайса, і іронічні зауваження по ходу його доповіді: єфрейтор, як виявилося, був надто наївний у своєму захопленні діяльністю капітана Дітріха, його розумом і прожектами. Проте він не перебивав Вайса, коли той приписував Дітріхові деякі міркування, щоб з'ясувати реакцію Лансдорфа на них.
І він казав, що капітан Дітріх проявив тонку й глибоку спостережливість і цілком має рацію, вважаючи, що російські військовополонені, легко погодившись стати зрадниками, так само легко можуть зрадити й Німеччину. І їхнє боягузтво, і ницість — не дуже надійна запорука, навряд чи можна сформувати з цих військовополонених здатних на все агентів. Орієнтуватися тільки на таких людей — значить обрати найлегший шлях. Та легкий шлях не завжди дає бажані результати.
— Що ж ти пропонуєш? — перебив Лансдорф своїм невиразним рівним голосом.
— Я? Нічого. Я просто кажу про те, що мені довелося чути.
Вимовивши ці слова, Йоганн напружено думав, як краще запевнити Лансдорфа, що, крім людей, рекомендованих гестапо, абверівці самі повинні добирати в розвідувально-диверсійні школи найбільш підхожих військовополонених. За цієї умови Йоганнові буде значно легше відшукати й влаштувати в школу потрібних йому людей, щоб почати небезпечну, але таку необхідну зараз його Батьківщині роботу: відвертати злочинства агентів абверу й рятувати тих, хто готовий до боротьби, хто здатний на подвиг.
І, намацуючи грунт, він докинув трохи невизначено:
— Капітан Дітріх висловлював припущення, що, побоюючись відплати інших в'язнів, деякі тільки із самозахисту цураються контактів з нами. І це не що інше як специфічна форма маскування, а для такого маскування потрібні розум, витримка, терплячість — саме ті якості, що вимагаються від агента.
Лансдорф жваво підвів голову, пильно глянув на Вайса, процідив крізь зуби:
— Це, мабуть, оригінально. В усякому разі, не шаблонно… — І замислився. Та зразу ж, щоб не показати, що ця думка його зацікавила, стомлено прикрив білі повіки, поскаржився: — Ця нестійка погода — то заморозки, то відлига — розслабляє мене. В моєму віці люди стають чутливі до всяких змін. — І він мерзлякувато стенув плечима й млосно відкинувся на подушки. Та на душі в нього було тривожно, неспокійно.
Днями він сам допитував полоненого радянського офіцера, майже свого ровесника. Полонений був сухорлявий, підтягнутий чоловік з твердим, спокійним лицем. Привертав увагу пронизливий погляд його трохи збляклих сірих очей у зморшкуватих повіках. Офіцера привезли до Лансдорфа з госпіталю, де йому спішно наклали шви на рани тільки для того, щоб зробити його транспортабельним. Переливання крові і введення у вену тонізуючих засобів на короткий час додали полоненому фізичних сил, яких у нього вже майже не лишилося: життя його згасало, він був украй слабий. І проте ціною неймовірного нервового напруження він проявив дивовижну силу волі, — аж не вірилося, що тільки добу тому ця людина лежала на хірургічному столі.
