Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
– О, що ви, що ви, – Богун мало не зареготав, але примусив себе відповідати в манері Нечая. – 3 вашим кухарем ніхто не зрівняється. Усе ж таки бенкет мені сподобався, особливо заключна його частина.
– Пшепрашам! – ляпнув перше, що прийшло йому до голови Обдертий, але одразу ж зрозумів, що польською не зможе зліпити й двох слів, і замовк.
– Так, не сперечаюсь, усе було дуже пристойно. Мені лише здається, що я даремно не випив на прощання кубок того чудового меду. Доведеться як-небудь завітати до старого, просто так, без запрошення. Ви ж знаєте, мій друже, він мені завжди радий.
– О, це так. Я навіть чув, що ви доводитесь родичем пану Конєцпольському.
– Ну, то є не зовсім вірно… Хоча його прабабця доводилася моєму двоюрідному діду по батьківській лінії… це тому, що володів Смоленськом та Карасунбазаром…
– А! Так-так, пам'ятаю! Мені багато оповідали про цього гідного мужа.
– Ну то ось вона доводилася йому… Кульчицький! – прикрикнув Нечай на поручника, – чому так довго?
– Мені прикро, – ніяково промимрив той, – але… пробачте, я чую сурму. Це наказ посилити пильність. Тому… Не гнівайтесь, панове, я вимушений виконувати свої обов'язки.
– О! Цей благородний хлопчик мені починає подобатись, як на ваш погляд, пане Богунєвський? – запитав Данило у Богуна, продовжуючи гру.
– Цілком з вами згоден! – з дурнуватим пафосом відповів Іван. – Служіння батьківщині до останнього подиху, хіба це не прекрасно?
Кульчицький починав нервувати – десь з боку замку чувся стукіт копит.
– Я прошу вас подати свої універсали, панове.
– Звичайно, звичайно! Пане Богунєвський, ви маєте при собі універсали, писані на ваше ім'я?
Іван розгублено похитав головою:
– О, мені вкрай прикро! Я залишив їх на збереження пану Конєцпольському.
– Що ж нам робити? – заглянув Данило в очі Кульчицькому.
– Панове! – у голосі поручника задзвенів метал. – Я буду вимушений затримати вас, якщо не матиму на руках універсал на право переїзду за межі міста в нічний час! Як ваше прізвище? – подивився він на Нечая.
Той у відповідь широко посміхнувся:
– Не хвилюйтесь, поручнику! Від хвилювання погіршується травлення, що вкрай погано для такого суворого вартового, як ви! – він витяг пістолет, одночасно охоплюючи шию Кульчицького вільною рукою. – У мене тут ось є чудовий універсал, писаний на прізвище Пістолєвський!
Розкривши від несподіванки рота, Кульчицький поглянув у отвір пістолетного дула перед очима, і він здався йому цієї миті не меншим від гарматного жерла. Збоку клацнуло раз, потім вдруге – це звів собачку свого пістоля Богун, а за ним Ганна, яка відкинула полу киреї, за котрою ховалася, і видобула із сідельної кобури важку для її тендітних рук зброю.
– Ну що, Кульчицький, відкриєш ворота, чи, може, бажаєш зробити останній подих на королівській службі вже зараз? – насмішкувато запитав Нечай у поляка українською мовою.
– Пшепрашам! – ще раз повторив Савка Обдертий і штурхнув вартового, який порався біля підйомного механізму мосту. Потім підхопив важкого бердиша, що його впустив жовнір, і щосили рубонув його погано загостреним лезом по канату, який, повільно розмотуючись, не давав ланцюгам заплутатись, неспішно опускаючи місток. Тієї ж миті колоди мосту з глухим гуркотом впали на камінь протилежного боку рову. Жовніри швидко прочинили браму…
Коли розгублених жовнірів біля розчинених настіж воріт проминали десятеро закованих у броню вершників, у далечині, приховані ранковими сутінками, коні втікачів мчали геть від шляху, забираючи до темної стрічки дубового гаю на обрії.
V
– Але, чорт забирай, я не розумію, в чому справа! – немолодий вже ротмістр притримав коня і повернувся до свого супутника – пещеного шляхтича з гладенько виголеним обличчям. На шляхтичеві, окрім блискучих лат, наплічників, поручів і поножів, був одягнений мідний шолом, що захищав не тільки голову, а й перенісся, шию і підборіддя. – Поясніть мені, в чому справа, адже в замку, коли було віддано наказ вирушати в погоню, ніхто не взяв на себе турботу цього зробити. З ким ми маємо справу в особах цих трьох триклятих утікачів?
– То вас не стосується, пане Тицевський! – відрізав той. – Нехай вас краще турбує недбалість ваших підлеглих, котрі проґавили непроханих гостей, коли ті проникли в палац, дозволивши їм зробити свою чорну справу і, крім того, випустили за межі міста.
– Моїх підлеглих буде покарано, пане Ястржемський, – схилив голову ротмістр, тамуючи роздратування. – Але чи не доречніше зараз увести мене у суть справ?
– Ні!
До них наблизився комонний жовнір у більш дешевих обладунках, ніж ті, що мали на собі шляхтичі. Покірно мовчав, доки його не помітять.
– Доповідай, – крізь зуби кинув ротмістр.
– Слід чіткий і прямий. Вони навіть не намагаються нас заплутати, їдуть широкою риссю.
– На рани Боскі! – вибухнув Ястржемський. – Але це обурливо! Я чую такі нісенітниці від ранку, хоча повинен бачити тих, кого ми переслідуємо скутими по руках і ногах вже кілька годин тому!
– Заспокойтеся, мостивий пане. Мої драгуни роблять усе від них залежне. Чи не ваше бажання взяти участь у переслідуванні злочинців особисто змусило нас втратити дорогоцінні хвилини на початку погоні?
Ястржемський промовчав. Натомість підігнав коня і скоро був на сотню кроків попереду. Драгун, очікуючи подальших розпоряджень, деякий час їхав поряд з Тицевським.
– Пся крев! – вилаявся ротмістр. – Навіть хорту відома його ціль, коли він жене зайця під час полювання! Що ж то за птиці?
– Відомо, ваша милість, – оскалився драгун, – наречену в пана Ястржемського вкрали, от він і лютує.
– Що? – очманіло глипнув Тицевський на драгуна.
Той поспішливо заховав посмішку.
– Він сватати панну Ганну приїхав. А вона в нього з-під носа з якимось козаком і випурхнула. Німці на воротах її бачили. Вона попереду того лотра в сідлі сиділа.
– Неймовірно! – почухав потилицю ротмістр. – Скривдити племінницю гетьмана – це все одно, що скривдити самого пана гетьмана. Як він насмілився?!
– Може, її і скривдили, – хитрувато знизав плечима драгун, – але ті самі німці мовили, що вона зовсім не виглядала безпомічною, коли наводила свій пістоль на поручника Кульчицького.
Тицевський кілька хвилин мовчав, збираючи до купи думки, які роїлися в його голові, немов розтривожений бджолиний рій. Тепер, після кількох глузливих фраз підлеглого, він нарешті зміг осягнути те, що відбулося минулої ночі в палаці коронного гетьмана. Але не полегшення принесла така інформованість сивоголовому ротмістру, о ні! На свою біду він, перебуваючи на посаді начальника замкової варти, опинився в центрі зовсім не бажаних для себе подій. Адже у шляхетних колах Бару вже кілька місяців тільки й було мови, що про майбутнє весілля племінниці Конєцпольського і якогось значного посадовця з Варшави. Говорили навіть, що той користується особливою прихильністю короля. Як зазвичай водиться, у місті знали й про те, що отримає Конєцпольський внаслідок цього шлюбу. А то, не багато і не мало, нові можливості лобіювати потрібні йому питання в сеймі, не говорячи вже про золото і безліч землі. У Тицевського похололо всередині – він добре знав, на що спроможний коронний гетьман у нападах нестримного гніву. А на чию ж голову впаде той праведний гнів? Цілком вірно – на безталанну голову начальника замкової сторожі, користуючись злочинною недбалістю котрого непрохані гості насмілилися змішати карти у грі ясновельможних!
– Уперед, ледарі! – скаженіючи, вперіщив ротмістр коня батогом. – Не відставати! Якщо ми не наздоженемо цих лотрів, я, клянуся Богом, примушу кожного пожалкувати про те, що він народився на цей грішний світ!
Кілька жовнірів, які до цього тюпали попереду, нещадно підігнали стомлених коней острогами і ударами батогів. Добре годовані й доглянуті коні, немов стріли, випущені з лука, кинулися вперед, долаючи відстань швидким чвалом. Дякувати ротмістру Тицевському і коронному гетьману, чию волю вони зараз виконували, дороги можна було не вибирати, тож з-під кінських копит летіли великі грудки вологого масного чорнозему, коли вони розривали чорними рубцями слідів жовтіючі хліба на нивах подільських хліборобів, з гучним хрускотом збивали високі стовбури соняшників, змішували з багном городину в тих місцях, де такі дії дозволяли бодай на хвилину скоротити відстань до ненависних козаків.
