Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
— Як ти закінчила? —- спитала Марійка.
— А знаєш як? Ми, радянська молодь, і є, мовляв, та молода парость, до якої звертається Пушкін: «Здрастуй, плем’я незнане, молоде!» І, вступаючи в нове життя, ми клянемося «достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить». Ось у такому плані.
— А я взяла другу тему,— похвалилась Юля,— і найбільше сказала про образ самого Миколи Островського. Як ви думаєте, не ухилилась я від основного?
В цей час із класу вийшла Варя Лукашевич. Ще здалека вона усміхнулась подругам своєю ясною усмішкою, і Марійка з радістю зрозуміла, що Варя написала твір добре.
— Я ж казала тобі, Варюшо! — кинулась вона до подруги.— Все гаразд, правда? Ти задоволена?
— Мені просто пощастило,— збуджено розповідала Варя.— Тема про героїв моєї любимої книжки...
42
Уночі над містом пройшов дощ. Крізь сон Марійка чула, як шуміла в ринвах вода, як важкі краплини стукали у вікно.
Це був благодатний дощ першої половини червня, після якого ще густішим стає листя на липах і кленах, ще буйніше росте трава і починають наливатися соком перші ягоди.
Коли Марійка з Варею вийшли вранці на вулицю, тротуар вигравав срібними полисками, і кожна найменша калюжка парувала. З густих каштанових крон ще зривалися важкі краплини, зривалися часто, одна за одною, і здалека здавалося, що вся крона прикрашена кришталевими намистинами.
Все було вимите до глянцю — і плитки мостової, і лаковані машини, і небо над хаосом дахів. На розі вулиці продавали троянди, і на їхніх свіжих пелюстках теж тремтіли прозорі краплі.
У Марійки був той особливий, радісний і водночас тривожний настрій, передчуття ще невідомого щастя, коли дівчина дивиться на все навколишнє закоханими очима, і коли свою юність відчуваєш, як нестримний високий політ.
Уже третій день, як вийшов з лікарні Мечик, і сьогодні Марійка обов’язково повинна його побачити. Вона піде до нього зразу ж після екзамену. З хвилюванням думала про це наступне побачення. Таємною радістю було відчувати, як зріє в серці щось невидиме, безмірно хороше, тепле, як заповнює воно всю істоту, як рветься з грудей піснею, ласкою і породжує то ніжний смуток, то незрозуміле піднесення.
— Варюшо, давай купимо троянди!
Марійка підходить до столика і вибирає у відрі найкращі квіти. Одну троянду вона пришпилює собі до грудей, другу дає Варі.
— Варенько, ти сьогодні просто надзвичайна! В тебе закохаються всі наші хлопці!
Марійці хочеться обняти її й поцілувати — яка ж вона хороша, приваблива і ніжна! Варя з усмішкою поглядає на подругу — давно вже не було в Марійки такого настрою.
— Що в тебе сьогодні за неприродне захоплення?
Марійка голосно сміється:
— Чому — неприродне? По-моєму — зовсім людське, нормальне відчуття червневого ранку. Навіть наперекір набридлим екзаменам, яким, здається, не буде кінця!
— Мені вони ще більше набридли,— зітхає Варя.
— Шипи на троянді,— констатує Марійка з таким виглядом, що не можна зрозуміти, чи це стосується до екзаменів, чи до справжніх шипів.
— А як ти думаєш,— питає Варя,— хтось із наших користується шпаргалками?
— Чому ти раптом про це? Думаєш — усі святі? Базилевська, здається, не вилазить із шпаргалок. Та я сама якось хотіла принести шпаргалку на письмову з геометрії. Не віриш? Ха-ха, я в твоїй уяві в такому, знаєш, сяючому ореолі відмінниці! Правда ж? А про шпаргалку думала серйозно. На всякий випадок. І просто забула її захопити. Добре, що така задача трапилась, я її враз розкусила.
— А мені й не сказала!
— Я тебе оберігаю від поганих прикладів.
— Ні, я боюся,— призналась Варя.— Немає в мене сміливості. Впіймаєшся — умерти можна від сорому.
Їх наздогнала Ніна Коробейник.
— Дівчата, ура, ура, лишилось тільки два екзамени!
— Сьогоднішнього не будемо рахувати,— зауважила Марійка.
— Правильно, і тоді лишається всього один, останній!
— Ох,— зітхнула Варя,— і заздрю ж я вам, відмінницям!
— Ну, це просто нечесно, Варю,— гукнула Марійка.— У тебе ж — жодної трійки!
— А в тебе — жодної четвірки! Маленька різниця, Марійко.
— А я думаю,— сказала Ніна,— що екзамени ніколи не можуть виявити справжнього знання в учня. Троєчник може одержати раптом п’ятірку. Ну, так витягне випадково білет із знайомим матеріалом. А п’ятірочник може на екзамені розгубитись, схвилюватись, от і — трійка, якщо не двійка. Я переконана, що екзамен — просто анахронізм. При комунізмі, я певна, ніяких екзаменів не буде. Знайдуть якісь інші формі перевірки знань. Цим уже доведеться зайнятися нам. Ми збережемо нерви мільйонам юнаків і дівчат від екзаменаційної гарячки.
— Пофілософствуй і йди відповідати з історії,— засміялась Марійка.— От витягнеш сьогодні нещасливий білет — не подивляться, що ти Ніна Коробейник!
— Відповідаю тобі на це дуже мило: тіпун тобі на язик!
— Дякую.
Раптом Варя й Ніна побачили, що Марійка змінилась. Вона пильно в когось вдивлялася з неприхованим виразом тривоги.
Подруги глянули в той бік, куди дивилась Марійка. Біля шкільного ганку стояла жінка. Ніна й Варя не знали її. Марійка мимоволі прискорила кроки.
— Це — мати Мечика,— промовила вона.
Жінка пішла їй назустріч.
— Наталіє Федотівно,— скрикнула Марійка,— що сталося?
Жінка враз обняла її й залилася сльозами.
— З Мечиком нашим знову біда... Хоч ви прийдіть сьогодні, Марійко... Вас він, може, послухає... Там такий... увесь у бинтах...
З її уривчастих слів можна було тільки зрозуміти, що Мечик грав десь у карти, зчинив сварку, і його дуже побили.
«Мечик... Мечик...»
Марійка відчуває, як тремтять у неї губи. Вона немов опинилася за товстою стіною. Голоси членів екзаменаційної комісії і учнів, які відповідають на запитання, звучать глухо, немов з глибокого колодязя.
— Шепель! — чує Марійка чийсь далекий, знайомий і водночас такий незнайомий голос.
З-за парти біля столу виходить чиясь висока тінь. «Ага, Шепель... Так, Шепель...»
І знову все, як за глухою стіною...
Тим часом Ліда Шепель почала відповідати.
— Що там у вас? — спитав Юрій Юрійович.
— Тридцять третій білет,— сказала Шепель.— Підсумки першої п’ятирічки Сімнадцятий з’їзд партії.
І, поспішаючи, скоромовкою, наче боялась, що її зупинять, вона заторохтіла:
— Здійснення п’ятирічки в чотири роки вимагало високих темпів розвитку промисловості. У тисяча дев’ятсот тридцять першому році — третьому році п’ятирічки — було намічено збудувати понад тисячу нових підприємств. У промисловість і сільське господарство за цей рік було вкладено...
Вона передихнула, немов залпом випила склянку води, й знову, поспішаючи, ковтаючи слова, продовжувала:
— Третій рік п’ятирічки було названо «третім вирішальним». У цьому році було здано в експлуатацію Турксиб, завдовжки одна тисяча п’ятсот кілометрів, що пройшов по степах Казахстану, де недавно ходили тільки коні та верблюди.
Вона не помічала, як чомусь почали перезиратися члени комісії, як сивоволоса жінка, представник обласного відділу народної освіти, нахилилась до Тетяни Максимівни і щось їй шепнула.
Шепель продовжувала відповідати без жодної зупинки, немов викидала з уст довгу, рівну стрічку слів. Тетяна Максимівна зупинила її:
— Шепель, розкажіть нам своїми словами про міжнародне значення п’ятирічки.
Учениця замовкла, беззвучно поворушила губами і, несподівано для всіх, знову почала:
— Третій рік п’ятирічки було названо «третім вирішальним». У цьому році було здано в експлуатацію Турксиб, завдовжки одна тисяча п’ятсот кілометрів, що пройшов по степах Казахстану, де недавно ходили тільки коні та верблюди.
В класі пробіг ледве чутний шелест, і тієї ж хвилини ученицю зупинив Юрій Юрійович.
— Вас просили розповісти про міжнародне значення п’ятирічки. Своїми словами, розумієте?
Дівчина не помітила, як учитель підкреслив це — «своїми словами». Вона якусь мить мовчала, розгублено поглядаючи на комісію і, вхопившись раптом за нитку думок, знову заторохтіла...
