Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором туди ж, м'яли під черешнями овес і обривали ягоди.
Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.
— Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?
— Іди, доню… Але чекай…
Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на зухо.
— Добре! — кивнула дівчинка головою.
І вони обоє побігли. Володька дуже кортіло побалакати з «австріячкою». Він ще ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Вона, напевно, знає тих мадярів, що ріжуть, вішають…
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягід, як звичайно… Він рвав їх до кишені з наміром віддати дівчині, яка взяла фартушок, щоб «нарвати мамі». А вже скоро стемніє. Багато не нарве. Треба ж їй допомогти…
При цьому він її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягнені, як говорять… Далі про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп… Класи… Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадів. От це так. У Австрії й по-руськи… Дивно… Видно, по цілому світі «руський язик» первий… А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні… А чи знає вона «Дедушка Федот», — стіхотворенія таке… «Пісмєцо от унука получіл Федот»…? Ні? А «Стрекоза і муравєй»? Це басня Крилова… Або Пушкіна «Люблю тєбя, Петра творенье»? Також ні?. Ну, а що ж вона знає?
Яке розчарування. Вона знає: «мова рідня, слово ріднє»… Це Вороб…
— Ха-ха-ха! Як, як? Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув… — То це ж не по-рускі!.. Де ж це по-рускі? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по — «настоящому»…
Зрозуміла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росії, там десь, отуди… Хм… Росія… То вона, мабуть, зовсім і не знає, що то Росія…
— Ти кажеш, Росія… Не Росія, а Росія… Ох, то государство… Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі.
— Там «наш» перший… — Ніколай Александровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори — також порядний цар… І аж третій «ваш»… Але старий… Борода така смішна… Як він зветься?..
— Цісар Франц-Иосиф…
— Хм… Як дивно… Цісар… Хм… «Мова рідня, слово ріднє»!.. Хм… А хто то, кажеш, написав?..
— Такий поет Воробкевич… Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко…
— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув… Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.
— Ой, ні… — пробувала сперечатись дівчина… — То, може, російські… Я не знаю… Може, то московські… А звідки я знаю… Я в Росії не вчилася… Я знаю наші, руські, або українські…
Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.
— На, — каже. — Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.
Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.
— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші… Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід… Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету…
— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад. — Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.
— Ну, то я не візьму ягід… Не візьму. Мама казали… — Вона хотіла силоміць втхнути йому гроші.
— Ні, ні, ні! — аж кричить хлопець і почав тікати. — Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.
— Ні! Це три копійки…
— Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.
— О, варті. Тут багато.
— І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше. Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так…
— Все одно, не візьму! їй-бо! ні! Не можу! — аж кричить він засапавшись.
— Ну добре, — зупинилась дівчина. — Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего?
Володько не розумів одразу, в чім річ.
— З цього, — каже він.
— Ну так он ті гроші. Дивись! — і кинула їх у пашню. — Завтра найдеш! — крикнула і швидко, швидко побігла.
— Ах, ти! — вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. Додому не йшли разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.
— Мамо.
— Ну, чого тобі?
— Та дівчина закинула у наш овес три копійки.
— А то ж нащо?..
— А випало їй… Хотіла… Тримала в руці, якось махнула і випало… Мамо!
— Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.
— То ж у них, може, більше й не було.
— Чого?
— А тих грошей.
— Ах, хлопче… Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу…
— Я хочу. Дайте мені три копійки… Я віддам їй, а завтра найду…
Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум'я б'є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.
Насті робиться чомусь дуже приємно… Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.
Іншим разом вона, напевно, кричала б на нього за «такі витребеньки». Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав'язані кілька срібних і мідяних монет — її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.
На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.
— Тітко, — каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву… Втома брала її і завазала у сон.
— Що тобі, сину? — підняла аоволі розчухрану голову.
— Ваша дівтана… Ми були… Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов… Ось візьміть їх… — І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.
Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:
— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів… Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя «хрукта» буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж… Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то… Добре росте. А по наших запустах, — ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш… А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся…
