Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Але ж ми їдемо разом.

— їхали. А тепер я не хочу. Не хочу їхати. Не хочу на піт-стопі. Навіть на трибунах не хочу. Я хочу жити інакше. І не тому, що капризна, а тому що не можу більше так. Ти живеш у такому світі. Він тобі подобається. А я заморилася.

— «Ви живете у вигаданому світі», — несподівано для самого себе процитував я власного сина.

— Що?

— Це Богдан так мені сказав: «Бізнес. Гроші. Популярність. Ви живете у вигаданому світі».

— Так і сказав?

Я тільки повільно кліпнув очима.

— Значить, не я одна це бачу. Але у нас знову виходить розмова про тебе. А я нарешті вирішила поговорити про себе. І тому прошу відставки. Навіть не прошу, а просто йду.

— Куди? — спитав я, намагаючись упіймати погляд своєї заступниці, ба навіть вже колишньої заступниці.

— Нікуди. Вийду заміж. Народжу нарешті дитину.

— За кого вийдеш? Є кандидатури?

Вона трошки повагалась, а потім видихнула:

— Є.

— А-а! От у чім справа.

— Дурний! Ти ж знаєш, що я тебе люблю.

Мабуть, справжній чоловік на моєму місці мав поводитися не так, але я запитав:

— І хто ж він?

— Яка тобі різниця? — вона знову глянула в очі.

— Ну так. Для загальної освіти. Він хоч багатий?

— Все, як треба.

— Не гонщик?

Вона повела бровами, намагаючись зрозуміти:

— А-а. Ти про це… Ні. Не гонщик і навіть не глядач.

— Але ж ти — насправді теж гонщиця.

— Не знаю, — Сапула нетерпляче стукнула ногою. — Відпусти мене! Я більше не можу.

— А якщо все-таки не зможеш з ним, без гонок?

— Зможу, — сказала вона настільки буденно, що я відчув за цим якусь неймовірну впевненість.

Я мовчки дивився на неї, і вона довго витримувала цей погляд. Аж поки зітхнула:

— Сергійку, я вагітна.

— Та ну?

— Оце тобі й ну. І не від тебе.

— Ти впевнена?

Я знову спробував спіймати її погляд, але вона не підвела очі, а тільки кивнула.

— І коли це сталося? — запитав я і одразу пригадав останню сварку з приводу розділу майна. — А-а.

Вона посміхнулася, немовби прочитавши мої думки.

— А як же я? — запитав, відчуваючи, що остаточно втрачаю ґрунт пі д ногами.

— Візьмеш собі іншу. Молодшу.

— Де?

— Та будь-де. Почни з секретарки. І щоб обов’язково вела щоденник у журналі передачі справ.

Я відчув, що в грудях забракло повітря. Очі самі собою наповнилися вологою. Оцього тільки не вистачало — заплакати на плечі в коханки.

— Повір, я зробила все, щоб моя зрада мінімально відбилася на тобі, — сказала Катька.

Глибокий видих через ніс зазвичай тамує емоції. Допоміг він і цього разу.

— Та облиш.

— Це — правда.

З цими словами Сапула підвелась і повільно попрямувала до дверей.

Я бачив її краєм ока, не обертаючись. Почуте крутилося в голові і ніяк не хотіло вкладатись у рамки. Здається, в орлянку програв все-таки я, хоч монетку кидала Катька.

А вона тим часом зупинилася на порозі, теж не обернувшись.

— Вибач, що я так, — кинула через плече. — Потім окремо подзвоню, щоб попрощатися.

Останні слова прозвучали настільки несподівано, що я знову не знайшовся з відповіддю, тільки мовчки спостерігав, як моя заступниця у приймальні вдягає пальто, а потім зникає за вхідними дверима. Мимоволі глянувши у вікно, я побачив, як міцний лисун на стоянці відкриває перед нею дверцята сріблястого джипа. Здається, цей персонаж був колись мені рекомендований в якості власника страхової компанії. Тим часом лисун вмостився за кермом, і машина, стартувавши з прокрутами, стрімко вилетіла з тісного подвір’я.

Он воно як, виявляється.

А ще казала, що він — не гонщик.

Я ішов від метро Арсенальна вже звичним маршрутом — вниз до Хрещатика. За останні кілька днів я проходив тут стільки разів, скільки, мабуть, за все життя не спромігся — і вдень, і ввечері, і вночі, коли ще працює метрополітен, і рано-вранці, коли він тільки-тільки відкривається. Зараз навкруги юрмилися люди, вони займали обидва тротуари і навіть одну смугу проїжджої частини, але водії переносили це спокійно, хіба що, пригальмовуючи перед найбільш нахабними, сурмили у простір трискладовий пароль опозиції: «Фа-фа-фа!» — «Ю-щен-ко!» — «Фа-фа-фа!».

На антенах машин були пов’язані помаранчеві стрічки. На гілках дерев у Маріїнському парку були пов’язані помаранчеві стрічки, на головах та руках перехожих, на нашийниках собак, на балконах, перилах, дверях — скрізь, де тільки можна, виднілися ознаки нової помаранчевої моди. У вітринах крамниць манекени хизувалися помаранчевими светрами та рукавичками. Хлопці, пов’язані помаранчевими шарфами, несли в руках вудки з помаранчевими прапорами і написами «Так!». Слово «Так» виднілося повсюдно — надруковане на дощовиках, вишите на шапочках, намальоване на саморобних плакатах, немовби мантра таємної релігії, ознака належності до обраних, точніше, до тих, хто обирає.

Я приїздив сюди кожного разу і знову бачив те саме — стрічки, прапори, плакати, тільки їх з кожним днем ставало все більше. Немовби в місті вибухнула вантажівка з апельсинами. Я вертався до свого офісу і по телевізору знову бачив стрічки, шарфи, гасла. «Так — Одеса», «Так — Кременчук», «Так — Іванівка», «Так — Василівка», Львів, Новопетрівка, Донецьк, Крим, Ужгород.

Під ногами танула снігова каша, мороз кусався, як собака, але люди посміхалися одне одному, давали дорогу, підтримували, щоб не послизнутися. Я піймав себе на думці, що ніколи в житті не бачив стільки посмішок одночасно і ніколи не думав, що люди бувають такими гречними. Я дивився навкруги і не впізнавав людей — жодної п’яної пики, жодної агресії, жодного матюка. Невже я й справді в Україні? Чи це — чиясь вигадка?

Звідки вони усі взялися? І де були тиждень тому? Сиділи у засідці? На підпільній базі під керівництвом іноземних інструкторів навчалися бути людьми? А може, це я жив у іншій країні, якщо не роздивився усього цього навкруги?

Я вже кілька днів блукав Майданом, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Бачив ряди щитів на Банковій, за якими ховалися омонівці у шоломах, КрАЗи з піском на перехрестях і революціонерів, які недбало пересміювалися між собою, жартували, але неначе давньоримські легіонери плече до плеча змикали лаву й рішуче робили крок вперед при першому ж підозрілому поруху з боку міліціонерів. Чув відчайдушне скандування «Без провокацій», яким люди підбадьорювали себе у хвилини розгубленості перед невідомою загрозою — міліцейські автобуси чатували у кожному подвір’ї навкруги кучмівського лігва. Бачив службу, яку серед ночі правив у мегафон піп просто перед німими рядами щитів, і дівчат, які співали омонівцям пісень, а ті пританцьовували в такт чи то від холоду, чи від того, що частина з них теж була дівчатами, курсантками Харківської юридичної академії, а жінки люблять танцювати.

Годинами я блукав Хрещатиком, намагаючись з’ясувати таємні пружини того, що відбувається, зазирав людям в очі, щоб прочитати там щось, а вони просто усміхалися мені у відповідь.

Я був свідком того, як демонстранти кинулися голіруч зупиняти автобус з кримським ОМОНом, який вирішив виїхати з подвір’я, як плечами, руками, спинами чоловіки тримали багатотонну машину, не даючи їй рушити, аж поки якийсь не найбідніший революціонер загородив виїзд своїм звіроподібним джипом. І як пізніше кримські омонівці з переможеного автобуса ходили по бутерброди до харчопункту помаранчевих — бо, як з’ясувалося, Кучма не подбав про те, щоб його захисники мали що їсти.

Я теж живився бутербродами та пиріжками, пив чай та розчинну каву із пластикових склянок — зі столів, з яких годували революціонерів, з польових кухонь на Майдані, з рук пенсіонерів, що пригощали усіх охочих принесеним з дому.

Повз мене крокували колони львівських студентів, скандуючи «Ківалов — підрахуй!», «Кучму на нари — підемо на пари!» та «Ющенко — лідер! Янукович — підер!».

Я заходив до захопленої будівлі Київської мерії і спостерігав, як люди вповалку сплять на лискучому паркеті парадної зали, куняють у зсунутих у кутки кріслах, а на сцені за білим роялем молодий революціонер одним пальцем підбирає «Червону руту».