Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Дими багать вони побачили ще за годину шляху від річки. А тоді через поля, хутори та степи донісся шум, поки що нерозбірливий, наче шурхотіння віддаленого моря, але дедалі гучніший з кожною верствою шляху. Коли вони нарешті побачили каламутні води Мандеру, що виблискували на сонці, то змогли розібрати голоси людей, брязкіт криці, іржання коней. Але ані шум, ані дим не підготували їх до видовища, яке являло з себе саме військо.
Повітря було пронизане блідим серпанком диму від тисяч куховарських вогнищ. Самі лише конов’язі тягнулися на багато верст вдалину. Тільки на держална для корогв та прапорців, напевне, зрубали цілий ліс. На траві обабіч трояндового гостинця стояли величезні обложні пристрої: метавки всяких видів для кидання стріл, колод та каміння, стінолами на колесах заввишки з вершника на коні. Під сонцем палали червоним полум’ям сталеві вістря піхотних ратищ, наче їх вже змочили ворожою кров’ю. Шатра лицарів та вельможних панів виростали з трави, наче великі шовкові гриби. Вона бачила вояків зі списами, вояків з мечами, вояків у сталевих мисюрках та кольчужних сорочках, осяйні посмішки табірних дівок, сайдакерів, що ладнали стріли, обозників на возах, погоничів зі стадами свиней, молоденьких джур, що гасали туди-сюди зі звістками та цидулками, зброєносців за гострінням зброї, лицарів за виїздом кобил, машталірів за приборкуванням норовливих бойових огирів.
— Страшно дивитися, скільки їх тут, — зазначив пан Вендел Мандерлі, поки вони перетинали стародавній кам’яний міст, від якого Лихомостя отримало свою назву.
— І не кажіть, — погодилася Кетлін.
Здавалося, трохи не все лицарство півдня з’явилося на заклик Ренлі. Усюди вкидалася в око золота троянда Вирію: нашита справа на грудях вояків та пахолків, змальована на зелених шовкових прапорцях, що ляпали й тріпотіли на кінцях списів, або на щитах, вивішених ззовні шатрів синів, братів, дядьків та всяких родичів дому Тирел. Також Кетлін помітила лиса у квітах дому Флорент, зелені й червоні яблука Фосовеїв, крокуючого мисливця князя Тарлі, дубове листя Дубосердів, журавля панів Журавів, хмару чорно-жовтогарячих метеликів Мулендорів.
На тому березі Мандера підняло свої прапори штормове панство — значкові самого Ренлі, присяжні лицарі дому Баратеон та дідицтва Штормоламу. Кетлін упізнала солов’їв Бриса Карона, пташині пера Пенроза, морську черепаху князя Естермонта, зелену на зеленому. Та на кожен відомий їй щит припадав десяток невідомих; вони належали дрібним панам, що присягали значковим князям, а ще заплотним лицарям та охочекомонним, які набігли натовпом на заклик Ренлі Баратеона, щоб зробити його королем насправді, а не за самим тільки іменем.
Власний прапор Ренлі майорів високо над усіма іншими. З верхівки найвищого гуляй-городу в таборі — велетенського дубового одоробла на колесах, вкритого сирими шкурами — стриміла найбільша військова корогва, бачена Кетлін. Її полотнища вистачило б, щоб накрити трапезну палату в якомусь замку. На блискучому мерехтливому золоті, гордовито ставши дибки, витанцьовував увінчаний короною чорний олень Баратеонів.
— Мосьпані, чи ви чуєте отой гармидер? — спитав Галіс Молен, підганяючи коня ближче. — Що воно таке?
Кетлін дослухалася. Кричать люди, іржуть коні, брязкає криця, а ще…
— Натовп до когось гукає, — вимовила вона.
Вони рушили вгору пологим схилом до рядка яскраво забарвлених шатрів на горбку. Коли почет проминув шатра, то натовп став густіший, галас — гучніший. А тоді вона побачила.
Унизу, попід мурами невеличкого замку з каміння та колод чинився лицарський бугурт.
Поле було вичищене од усього зайвого. Помости, перешкоди для кінного бою, огорожі — все прибрали геть. Навколо зібрався натовп на багато сотень, а може й тисяч люду. З виду землі — пошматованої копитами, перемішаної в багно, всіяної шматками обладунків та поламаними списами — здавалося, що бойовище чиниться тут вже з день. Але зараз воно певно доходило кінця. Верхи лишилося не більше як два десятки лицарів; вони кидалися один на одного, завдаючи різноманітних ударів, а глядачі та збиті на землю бійці голосно бадьорили їх на всю міць горлянок. Просто на її очах двоє огирів у повній броні зіткнулися один з одним і покотилися землею одним клубком сталі та плоті.
— Та це ж турнір, — оголосив Галіс Молен. Він не полишив своєї старої звички казати вголос очевидне.
— Ти ба, чудово! — гукнув пан Вендел Мандерлі, коли лицар у смугастому, наче веселка, корзні вивернувся у сідлі, аби завдати зворотнього удару сокирою на довгому держаку, від чого переслідувач лицаря втратив потрощеного щита і захитався у стременах.
Натовп, що стовбичив попереду, зробив дальше просування неможливим.
— Пані Старк, — мовив пан Колен, — якщо ваші люди матимуть ласку почекати тут, я тим часом зазнайомлю вас із королем.
— Як скажете.
Вона віддала наказ, хоча мусила підвищити голос, щоб її почули за ревищем турніру. Пан Колен поволі пустив коня крізь натовп; Кетлін пробиралася слідом. Люди знову заревли, коли рудобородий вояк без шолома, з грифоном на щиті, впав від руки величенького лицаря у блакитній броні. Лицарія останнього уся з ніг до голови мала такий собі відтінок кобальтової сині — ба навіть телепень без гостряків, яким він так грізно вимахував. Ладри коня несли на собі герб з сонцями та місяцями у чвертях і належали домові Тарф.
— Лихо боже! Рудого Ронета звалили! — вилаявся якийсь чолов’яга.
— Та Лорас зараз отеє блакитне… — відповів був його супутник, але ревище потопило решту його слів.
Впав новий вершник, ще й потрапив під пораненого коня. Обоє заверещали з болю, а зброєносці ринули на поміч.
«Навіжені», подумала Кетлін. «З кожного боку повно ворогів, половина держави палає у вогні, а Ренлі тут грається у війну, наче хлопчак своїм першим дерев’яним мечем.»
Пани та панії на почесному помості так само поринули у пристрасті бугурту, як і прості вояки на землі. Кетлін помітила багатьох їй відомих: її батько часто вів справи з південним панством, і вельми немало їх перебувало гостями у Водоплині. Першим вона впізнала князя Матіса Рябина, ще огряднішого і червонішого лицем, ніж колись, із розлогим золотим деревом свого дому на грудях білого жупана. Під ним сиділа пані Дубосерд, крихітна й тендітна, а ошую від неї — князь Рандил Тарлі з Рогошпиля, обіручний меч Серцеруб котрого стояв притулений до спинки крісла. Інших вона знала тільки за знаками домів, а когось не знала зовсім.
Посеред панства, з молодою королевою обабіч себе, споглядаючи та сміючись, сидів привид у золотій короні.
«Не диво, що панство збіглося до нього з такою охотою», подумала вона, «це ж другий Роберт у тій самій подобі». Ренлі був гарний на вроду, як колись Роберт, довгий руками й ногами, широкий плечима, з тим самим вугільно-чорним волоссям, прямим та пишним, з тими самими синіми очима, так само швидкий на посмішку. Тонкий вінець на чолі гарно йому пасував. То було кільце з золотих троянд виняткової роботи, а спереду підіймалася голова оленя темно-зеленого нефриту, прикрашена золотими очима та золотими рогами.
Вінчаний олень, вигаптуваний золотим шиттям, прикрашав і груди зеленого оксамитового каптана короля — знак Баратеонів у кольорах Вирію. Дівчина, яка поділяла з Ренлі престол, теж походила з Вирію — його молода королева була донькою князя Мейса Тирела. Кетлін знала, що саме їхній шлюб служив тим розчином, який скріплював разом вибудуваний на півдні великий військовий союз. Ренлі мав двадцять один рік від народження, а дівчина була не старша від Робба, дуже гарненька, з ніжними очима сарни та хвилею пишного брунатного волосся, що вільними кучерями спадало їй по плечах. Усмішку вона мала сором’язливу і надзвичайно чарівну.
На бойовищі новий лицар вилетів з сідла від удару лицаря у смугастому веселковому корзні. Король заволав схвалення разом з іншими.
— Лорас! — почула вона. — Лорас! Вирій!
Королева у захваті заплескала долонями.
Кетлін обернулася, щоб подивитися кінець бою. Тим часом лишилося четверо бійців, і улюбленця короля та натовпу було годі сплутати. Пана Лораса Тирела вона не знала, бо ніколи не стрічала, та навіть на далекій півночі люди чули й переповідали казки про вояцьку вправність юного Лицаря Квітів. Пан Лорас сидів на високому білому румаку, вдягненому в срібну кольчугу, й бився довгою сокирою. Серединою його шолома збігав гребінь золотих троянд.
