Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Жінки переглянулись поміж собою: а що, як то не сон? А що, як стара відьма видумала сторію про сон, аби опаплюжити дівчину?

І нагло цю спантеличену тишу прорізає дзвінкий голос Маріолиної невістки:

— Пхе, що то за сон! Ви послухайте, що мені якось приснилося. Сниться мені, я вам кажу, ніби я десь королева. Аби я така здорова була, що не брешу. Десь лежу я, сестрички, у такому високому ліжку, на такому, як, може, виділи-сьте, у нашого органістого, тільки ще вищім і чисто позолоченім. А коло мене ніби має спати мій чоловік, рахувати, король…

Голодній кумі просо на умі, — відзивається дрібненька, чорна молодичка із зрослими в один шнур бровами, невістка Антонюків, тих, що під лісом побудувались.

— Та добре, що ти сита, бо в тебе чоловік! — відтинає її Анна. — А я свого короля не бачу. Стирчить лиш з-під шовкової перини волохата, гей в коня, нога. Ох, подумала я собі, а то я з ким спала? Як не скрикну, сестрички, з переляку й збудилась, ніби ви, вуйночко. Ох, і дурна була, дурна! Треба було мені напудитись тієї ноги? Була б бодай у сні понавилігувалась по панських перинах та понаїдалась королівських присмаків. А так, дурна, схопилася з постелі, і все пропало, сестрички! А що сон? Небилиця, і все. Дурний мій сон, але ваш, вуйночко, ще дурніший. Я на вашому місці соромилася б такий сон людям розповідати. Бігме — ну. Та Марічка, коли хочете знати то, гейби наша вишнянська свята. З нею чудо сталося, а ви, вуйночко, такий сон розповідаєте…

— Бийся по губі, Анно, ти ж перша не віриш у жодні чуда!..

— А звідки ви знаєте, що я не вірю? А може, я лише у попів не вірю, а в бога та чудо вірю? Звідки ви можете таке про мене знати, вуйно, я вас питаю?

— Та що то за така віра, гадайте, що в бога вірить, а в його заступників, отців духовних, не вірить? Та то не віра, а чиста соблазнь! Тьху! Відколи живу, ще-м такого не чула-м!

Стара відвертається від води (аби не впав часом плювок у божу воду, бо то гріх і образа бозька) і спльовує на берег позад себе. Так її заїли слова Анни, що не почуває в собі більше сили махати праником. Сходить з каменя (ноги тонкі та порепані, як у старої курки) та сідає собі перепочити трохи на зрубанім дубку під вербами.

— Ви вже не будете прати, вуйночко? То я перейду на ваш камінь, бо з мого сповзають мені ноги. Та що це ви, вуйночко, так дуже унеслись, що я не вірю у попів? Та як мені, сестрички, вірити в нього, коли він тут вимотує мені жили, аби-м точно пригадала собі, скільки разів спала з чужими чоловіками, а тут сам пхає мені руку в пазуху. Ха-ха-ха… А що з Марічкою сталося чудо, то сталося, бо-м на власні очі бачила, хай там старий Мартинчук говорить собі про дохтора, що хоче, а я знаю своє…

— Та я, чуєш, сперечатись з тобою не буду. Може, з дівкою дійсно чудо сталося, лише те чудо не від бога…

— А від кого, вуйночко, як не від бога? Від кого?

— Від сатани, щезника!

— Що ви сказали, вуйно? Ха-ха-ха… Та то відколи нечистий має силу чуда творити? Сестрички, чули-сьте? Мали-сьмо дотепер Миколу-чудотворця, а відтепер матимемо ще й дідька-чудотворця? Ой, тримайте мене, сестрички, бо не витримаю і шубовсну собою тут у прало… ха-ха! Сатана-чудотворець… ха-ха-ха!..

— Смійся, смійся, безстиднице! Ади яка! Прикрила би бодай голі стегна. Нема тут перед ким вихвалятись грішним тілом… Тьху та ще раз тьху! Ти сміятися можеш, а то не чудасія, а чиста правда. Ще мої баба казали, що їм розповідала їхня баба, а їхній бабі розповідала ще її баба, що раз у рік господь сходить з престолу, а замість нього, чуйте, сідає щезник. Бо колись, не гадайте собі, були дві землі на світі, два сонця і два боги. Наш бог тримав свою землю, а його сусід мав свою, рахувати. Ади, а вона сміється, не знати чого! Наш бог потульний, з кожним, гадайте, хотів би у згоді жити, чужої нитки не хоче, а сусід його, ніби той другий бог, вже, чуйте, іншу натуру мав. То, бувало, піде та щипне, щоб наш бог не бачив, кусок нашої землі та приліпить до своєї, то у сапання, коли найбільше дощ здався б, візьме, встане вдосвіта та всі хмари з нашого боку на свій позганяє, то у жнива, чуйте, коли кожна погідна годинка дорога, візьме, забіжить на наш бік, та щоб наш бог не бачив, та подірявить небо над нами, подірявить, і підуть такі дощі, такі зливи, що хліб на пні кільчиться. Терпів, гадаєте, наш бог, доки терпів, а далі, як йому вже забагато стало, каже до свого сусіда: «Битись з тобою, каже, не буду, бо ми однаково засильні. По судах тягтись з тобою не стану, — бо хто нас буде судити, коли ми самі боги? Нема, — каже наш бог, — іншої ради, як тягнути жереб. Я, каже, запорпаю у землю дві ялиці, одну велику, а другу малу, а ти тягни. Витягнеш більшу — ти будеш богувати над землями, витягнеш меншу — богувати буду я, а ти будеш мати право тільки раз у рік сісти на престол». Але наш бог хитрий. Взяв та й обчімхав великій ялиці вершок, а його сусід подумав, гадайте собі, що то менша ялиця, та й потягнув ту, що мала більший вершок. Потягнув той бог, дивиться, а то верх тільки чіпірнатий, а яличка сама то мала. Спам'ятався той бог, що наш його перехитрив, але було вже запізно. Взяли боги й стулили дві землі докупи, два сонця стулили в одно, два місяці, і так зробивсь один світ. Звідки то, гадайте собі, взялись гори та долини на землі? Або чому то, чуйте, люди не однакові, а є білі і чорні, та ще кажуть, що жовті є десь та червоні? То все через те, що дві землі боги стулили в одну. І от засів наш бог на престолі і богує собі на здоров'я. Але раз у рік сходить з престолу… вже день вибирає собі сам і дає місце там-тому. А той зі злості, що програв своє царство, тільки й придумує, тільки й придумує, як би напакостити нашому богові. Ти кажеш — чудо. Чудо то чудо, але звідки походить те чудо? Якби не було смерті отця Річинського, то, гадай, і чуда не було б, так?

— А що ви хочете тим сказати, вуйно?

— А то хочу сказати, що і смерть отцеві Річинському, хай з богом спочиває, була надіслана сатаною. То він, щез би, не знав, чим досолити нашому богові, і, гадайте собі, взяв і вкоротив віку покійному отцеві. Смійся, смійся! Я знаю, що ти маєш на гадці. Певно, що сам, щез би, не зійшов на землю, але, ади, знайшов собі заступника. А заступник, виділи-сьте, як файно заступив його. До тижня, та й вже фертіг по отцю! А то, шляк би їх трафив, розпаскудились чортові служки! Хто б то подумав, га? До отців духовних добратись? Мой, та ще перед тією війною — ану, газдині, котра скаже, що брешу? — то священик був перша особа на селі. Першіська, ніж пан. Як пан ішов вулицею, то люди, аякже ж, як належиться, здіймали капелюхи, але в руку ніхто не цілував. Так, молодиці, чи не так? А було, як покійний отець Річинський проходили селом, то сиві газди, — ади, а ця сміється, гей нерозумна! — за честь та гонор мали собі, хто встиг їх у руку поцілувати.

— А ви вірите, вуйночко, що мене піп у руку цілував? Та ще й як цілував! Ха-ха… Я вириваю руку, гачу кулаком по потилиці, як в міх, а він приссався до руки, гей порося до цицьки… ха-ха-ха…

Крученючка відкриває чорного беззубого рота та й застигає отак.

— Образа бозька, що та публіка свіцька плете! Всох би тобі язик, ніхтолице [120]. Пошанувала б ти бодай чисті води та дівочі коси, коли вже сама честі не маєш та не маєш.

— Свят, свят, свят, — хреститься кума Крученючки Василиха з-під платка, ніби сам сатана-чудотворець зійшов на землю, прибравши на себе подобу сільської спокусниці.

— Ото, людкове, знав покійничок, за кого поручитись… ото поручивсь, царство йому небесне, ото раз поручився…

Витираючи двома пальцями пісні зморщені губи, Василиха розповідає молодим, що могли не пам'ятати того трафунку, як-то на першій місії [121] після війни монах привселюдно поминав з амвона оту тіпанку [122]. Жіноцтво Вишні, заохочене монахом, зняло бунт та й давай виганяти шельму з села. І були б прогнали, ані мови, що були б остригли, обмазали дьогтем і прогнали, щоб аж закурілося за нею, але отець Аркадій змилосердився над старою Маріолою й обстав за грішницею. Обстав, сердешний, у великій своїй доброті на біду всенького села. Обіцяв, неборачок, монахові, що грішниця покається, як біблійна Магдалина, просив пробачення від її імені у того бельгійця-монаха, а вона он як покаялась! Такі посороми розповідати про отця духовного? То файно? То так катехізм учить?