Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Почав мжичити дощик. Зробилося ще темніше.
По ліву руч від пана Лонгіна, версти за дві, блимнув маленький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже він був певен, що знаходиться на краю табору.
Вогники були тьмяні й негусті — либонь, у таборі усі вже спали, тільки де-не-де, можливо, пили або готували страву на завтра.
— Дякувати Богу, що я після штурму і вилазки вийшов, — промовив сам до себе пан Лонгінус. — Вони мають бути смертельно втомлені.
Ледве він так подумав, як удалині знову почувся кінський тупіт — їхав другий дозор.
Але земля в цьому місці була горбистіша, тому й сховатися було легше. Дозор проїхав так близько, що мало не зачепив пана Лонгіна. На щастя, коні, які звикли проїздити повз мертві тіла, не злякалися. Пан Лонгінус пішов далі.
Упродовж тисячі кроків він іще двічі натикався на дозорних. Стало зрозумілим, що табір по всьому периметру стерегли як зіницю ока. Пан Лонгінус тільки радів у душі, що не стрічає пішого дозору, який зазвичай виставляли перед табором, щоб оповіщати кінну сторожу.
Але радість його тривала не довго. Ледве пройшов він десь із версту, як попереду, не далі, ніж за десять кроків, замаячила чорна постать. Хоч який безстрашний був пан Лонгінус, проте відчув ніби легкий дріж у крижах. Відступати або обходити було запізно. Постать заворушилася, напевно, помітивши його.
Вагання було коротким, як мить. Ураз озвався приглушений голос:
— Василю, це ти?
— Я, — тихо відповів пан Лонгінус.
— Горілку маєш?
— Маю.
— Давай.
Пан Лонгінус підійшов ближче.
— А чого ти такий високий? — злякано спитав той самий голос.
Щось заклубочилося у темряві. Короткий, здушений тої ж миті окрик: «Госп!..» вирвався з уст дозорця — і ось уже пролунав ніби хрускіт переламуваних кісток, тихе харчання, й одна постать важко упала на землю.
Пан Лонгінус пішов далі.
Але тепер він змінив напрямок, що, очевидно, збігався з лінією караульних постів, і звернув ще ближче до табору, намагаючись пройти між вервечкою возів і пікетами — за спиною у них. Якщо немає другого ланцюга постів, зміркував пан Лонгінус, на цьому просторі він може зустріти лише тих козаків, які виходять із табору міняти варту. Кінним сторожовим загонам тут нема чого робити.
За хвилину виявилося, що другого ланцюга сторожових постів немає. Зате табір був не далі, як на відстані двох пострілів із лука, і, дивна річ, здавалося, дедалі наближався, хоч пан Лонгінус намагався йти уздовж вервечки возів.
Виявилося також, що не всі спали у таборі. Біля багать, що тліли то тут, то там, сиділи постаті. В одному місці багаття було чимале і навіть таке яскраве, що блиск його діставав до пана Лонгіна, тому рицар змушений був знову відступити до постів, щоб не переходити смуги світла. Здалеку пан Лонгін розпізнав волів, що висіли поблизу вогню на хрестоподібних стовпах, — із них різники лупили шкури.
Багацько людей, зібравшись купками, придивлялися до їхньої роботи. Дехто тихенько пригравав різникам на сопілках. Це була та частина табору, яку займали чабани. Дальші вервечки возів губилися у темряві.
Освітлена тьмяним сяйвом багать стіна табору знову ніби наблизилася до пана Лонгіна. Спочатку вона була від нього тільки по праву руч, та раптом він побачив її і перед собою.
Тоді пан Лонгінус зупинився й задумався, що робити. Він був оточений. Козацький стан, татарський кіш і табори простолюду ніби кільцем обступали увесь Збараж. Усередині цього кільця були розставлені пости і кружляли дозорні, щоб ніхто не міг прослизнути непомітним.
Становище пана Лонгіна було жахливе. Тепер він мав пробиратися серед возів або шукати виходу між козацьким станом і татарським кошем. Інакше можна було до світанку блукати по колу — хіба що він би захотів знову повернутися до Збаража, але навіть і в цьому разі міг опинитися у руках сторожі. Одначе пан Лонгін розумів, що вже через нерівності ґрунту вози не можуть стояти щільно один до одного. В їхніх рядах повинні бути проміжки, і чималі, бо, зрештою, вони необхідні не лише для того, щоб вийти назовні, а й для того, аби вільно проїздила кіннота. Пан Лонгінус вирішив знайти такий прохід і задля цього ще ближче підійшов до возів. Відблиски багать, що горіли там і сям, могли виказати його, але, з іншого боку, допомагали йому: без них він не розгледів би ні возів, ні дороги поміж ними.
І справді, за якихось чверть години пошуків він знайшов дорогу і легко її розпізнав, бо вона чорною стрічкою вилася поміж возами. На ній не було багать, та й козаків не могло бути, щоб не загороджувати шляху кінноті. Пан Лонгінус ліг на живіт і поповз у ту чорну безодню, як змія в нору.
Минуло ще п’ятнадцять хвилин, півгодини, а він усе повз, молячись водночас, довіряючи захисту небесних сил свої тіло і душу. Він подумав, що, можливо, доля усього Збаража залежить цієї миті від того, чи пробереться він зараз крізь цю ущелину, і тому молився не тільки за себе, а й за тих, хто у цю хвилину благав Господа за нього в окопах.
Обабіч усе було спокійно. Вояк не ворухнувся, кінь не форкнув, собака не загавкав — і пан Лонгінус рушив. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, за дібровою бір, аж ген до Топорова, а за бором король, спасіння і слава за заслуги перед Богом і людьми. Що таке три зітнуті голови у порівнянні з цим подвигом, для якого потрібно було щось більше, аніж залізна рука!
Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.
І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п’ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.
Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять — можна сказати, шепочуть молитву: «Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!»
Ось уже від польських окопів пана Лонгіна відділяють із півтори милі. Піт заливає йому чоло, бо в повітрі стало парко, схоже, збирається на грозу, але він іде вперед, йому байдуже до грози — у серці в нього янголи співають. Діброва рідшає. Певно, зараз буде перша галявина. Дуби зашуміли дужче, ніби хотіли сказати: «Зачекай, серед нас тобі було безпечно», — але рицар не має часу і виходить на відкриту галявину. Посеред неї стоїть тільки один дуб, але могутніший за інші. До нього й прямує пан Лонгінус.
Зненацька, коли до дуба лишається вже кільканадцять кроків, із-під розлогого гілля велетня вискакують десятків зо два чорних постатей і кидаються до рицаря, наче вовки.
— Хто ти? Хто ти?
Мова їхня не зрозуміла, на головах гостроверхі шапки — це татари, конюхи, котрі сховалися тут від дощу.
Цієї миті червона блискавиця осяяла галявину, дуб, дикі постаті татар і велетня-шляхтича. Жахливий крик струсонув повітря, і вмить закипіла сутичка.
Татари кинулися на пана Лонгіна, як вовки на оленя, схопили його жилавими руками, та він тільки плечима струснув, і всі нападники посипались додолу, як із дерева достиглі фрукти. Потім заскреготів у піхвах страшний Зірвикаптур — і враз почулися стогін, виття, волання про допомогу, свист меча, хрипіння вмирущих, іржання переляканих коней, тріск переламуваних татарських шабель. Тиха галявина забриніла усіма дикими голосами, які тільки може видати людська горлянка.
Татари ще вдруге і втретє кидалися купою на рицаря, але він уже вперся в дуба, а спереду прикрився вихоровертінням меча — і клав ворогів, аж страшно глянути. Трупи зачорніли у нього під ногами — решта, охоплена панічним жахом, відступила.
— Див! Див! — пролунали дикі зойки.
