Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Першим отямився Сервер, бо зрозумів, що це ніякі не марсіани, а бойова «черепаха», на якій неодноразово літав на спецзавдання, навіть бортовий номер устиг помітити — 002. Сервер, прихопивши з собою автомат, кинувся до узвишшя й, продряпавшись через чагарник, піднявся на вершок. Те, що побачив, уразило його й заповнило душу каламутним жахом: «черепаха-002» — ціла й непошкоджена — приземлилася на краю злітно–посадочного майданчика, з другого боку стояв десантний гелікоптер; якісь люди виводили з «черепахи» спецназівців (Сервер зрозумів це по камуфляжах), миттєво обеззброювали їх й, відділивши частину прибульців, одразу розстрілювали пострілами в потилицю. Запізніла луна від пострілів притишено долітала до пагорба, на якому засів Сервер. Керував процесом поділу й розстрілу полонених невисокий чоловік в шкіряній авіаційній куртці. Потім з трапа «черепахи» повільно з'їхав бронеавтомобіль, куди завантажили залишених у живих полонених. Нападники поїхали на вантажівці слідом за бронеавтомобілем, виставивши двох вартових біля «черепахи»; вартові, тільки–но зникли автомобілі, кинулися до вбитих — нишпорити по кишенях, непотрібне викидаючи, а потім заходились знімати одяг, доки трупи не заклякли, складаючи окремо куртки, штани й черевики, й зривати солдатські медальйони з молодих мертвих худих тіл, які так безпомічно й моторошно біліли на темному бетоні майданчика.
Сервер (насправді це був лейтенант Гордій Груздь з бригадної розвідки ВІРУ) згадав про банду генерала Тараса Галушки, яка віднедавна об'явилася на Кременчуччині й уже встигла вславитися вбивствами колишніх кріпаків, що повстали проти Крейди. Обережно, щоб ніхто його не помітив, Груздь–Сервер скотився з пагорба вниз, на піщану косу де мовчки сиділи братчики навколо згаслого вогнища.
— Там щось лихе коїться, браття, — мовив Груздь. — Нам не можна йти на Кременчук. Можуть вбити. Рація працює?
— Та вроді працює, — один з братчиків відкрив мішок з запасними магазинами для автоматів й витягнув армійську рацію.
Груздь надяг навушники з тонкою гілочкою мікрофона на задубілу від холоду голову — довелося навіть відтирати вуха — й клацнув кнопку ON:
— Я Сервер, я Сервер, як мене чуєте? — заклинав нудно Груздь базу — Чуєте мене?
— Це ти, сучий сину? — нарешті крізь тріск перешкод озвався голос майора Грома. — Де ти зник, твою мать?
— Ти мою мать не чіпай, царство їй небесне, — люто відказав Груздь, — а слухай сюди.
Довелося розповісти командиру всю правду тільки збрехав, що рибалили в громадських інтересах, щоб сюрпризно збагатити раціон братської їдальні на Великдень. Коли майор почув номер «чере–пахи-002», то сказав, що це борт генерала Гайдука. Справа поважна, і він негайно сповістить Київ. Наказав Груздю й братчикам зайняти позиції на пригорбку добре замаскуватися й чекати наказів. Самим жодних акцій не розпочинати.
* * *
Олю розбудив сигнал телефона закритої військової лінії. Вона скочила з дивана, розгублено згадуючи, де телефон і що сталося. Почула Палія:
— Ми знайшли.
Подивилася у вікно — западали сутінки, день закінчувався, й вона з жахом зрозуміла, що проспала все, що нічого не зробила, щоб знайти Гайдука.
— Що з ним? — спитала.
— Сподіваюсь, що все гаразд. «Черепаха» ціла.
Палій не сказав їй про розстріли на посадочному майданчику не сказав, де і як знайшли борт 002. Не сказав, що не відомо, куди повезли полонених, хоча доброю новиною було те, що «черепаха» не вибухнула і не розбилася при падінні на землю.
— Що ви збираєтесь…
— Ми робимо все, що треба, — перебив її Палій. — Я не можу казати про деталі, але повірте…
— Я повірю, якщо візьмете мене з собою, — сказала Оля. — Обіцяю не заважати.
— Чекайте, ми вас покличемо, — Палій поклав трубку.
Вона так і не зрозуміла, чи повернувся вже Палій до Києва, чи покличуть її увечері, вночі або на світанку.
Палій так і не сказав Олі (й не міг сказати), що по тривозі надвечір піднято особовий склад Спасо–Чигиринського, Спасо–Миргородського, Спасо–Махновського козацьких братств, розвідувальну бригаду РОК, Новомосковський козацький полк імені Яворницького, Полтавський військовий гарнізон; сформовано штаб операції «Черепаха» на чолі з Палієм і оперативну групу спецназу РОК, до якої увійшли капітан Чміль, лікар Гальперин і, як виняток, Оля Гудима. Для того, щоб запустити цю махину в дію, потрібен був час; всі приготування мали закінчитися о 4.00 AM 19 квітня, у середу Тільки тоді мала початися операція, головна географічна ціль якої була невідома. Бандформування, яке захопило Гайдука, спецназівців та китайців, зникло у невідомому напрямку Найімовірнішою метою їхнього руху залишався Кременчук — з огляду на кількість можливих таємних сховищ у місті і на впливи брата прокуратора І. О. Крейди — Петра Оврамовича Крейди. Те, що таємничий партизанський «генерал Тарас Галушка» якимось чином пов'язаний з І. О. Крейдою, не викликало сумнівів в оперативному штабі.
Крім Кременчука, найбільш імовірної й небезпечної точки в зоні пошуків, залишалися інші напрямки: Золотоноша, що лежала на трасі Кременчук — Переяслав, містечко Глобине, де була помічена діяльність бандформування Галушки, а також Миргород, Полтава, Охтирка чи Люботин.
Було окреслено зону пошуків Гайдука, узгоджено напрямок пересування окремих бойових груп й обумовлено порядок взаємодії між ними. Палій прийняв рішення перекрити патрулями всі шляхи в підозрюваній зоні, затримувати всіх подорожніх й допитувати їх; дві «черепахи» з десантниками мали прочісувати з невеличкої висоти місцевість.
Було враховано все, крім одного: щільний ранковий туман над Кременчуцьким морем і зоною пошуків не дав можливості розгорнути операцію «Черепаха» в усій красі її оперативних компонентів.
Сильний північно–східний вітер здув непроглядну стіну сирого мороку над Кременчуцьким морем та його берегами тільки о другій годині пополудні (2.00 РМ).
69
Тільки о 2.30 РМ розвідгрупа Спасо–Чигиринського братства на чолі з майором Громом, переправившись на десантній мотобаржі через Кременчуцьке море (ширина моря становила тут тридцять кілометрів), побачила обриси гори Пивихи й помітила на краю урвища три стовпи. Майор Грім дав команду вимкнути двигун, торохкотіння припинилося, й в суцільній тиші чути було тільки плюскіт хвиль та посвист вітру Баржу знесло вниз по течії й винесло на піщане плесо. Бредучи до берега по коліна в холодній воді, вони побачили сірі обриси таємничого шотландського замку про який ходили різні легенди. Ні влітку 2077 року коли на Полтавщині палали поміщицькі маєтки й здавалося, що народне повстання перемогло, знищивши Крейдині володіння, ні в роки Великої Темряви, коли банди (чи загони) зголоднілих смердів блукали в цих краях у пошуках їжі й палива, нікому не вдалося захопити шотландську фортецю генерального прокуратора І. О. Крейди: залога добре укріпленої фортеці, що оголосила себе партизансько–революційним народним рухом «Полтава», була озброєна до зубів і наводила пострах на всю округу. А відколи в загоні об'явився генерал Тарас Галушка, тактика дій змінилася: народно–революційні партизани, діючи переважно по ночах, вишукували активних учасників повстання 2077 року й спалювали їх разом з сім'ями. Спасо–Миргородське братство, до зони відповідальності якого входили землі, де розташувався шотландський замок, виявилося надто слабким, щоб припинити чи бодай обмежити діяльність бандформування Галушки.
Палій наказав майору Грому непомітно наблизитись до замку й чекати подальших наказів.
Бойова «черепаха-003» з Палієм, Олею, Чмілем та п'ятдесятьма бійцями спецназу отримавши точні координати від Груздя–Сервера, люди якого вночі страшенно перемерзли в укритті на узвишші й проклинали, як могли, нещасну рибалку лише о 2.20 РМ, виринувши на бриючому леті з боку Кременчука, зависла на висоті двох метрів поряд з «черепахою-002». Спецназівці, впавши зненацька на вартових, пов'язали їх без жодного пострілу й Микола Мармиза, спеціально привезений для такої оказії, почав допит «третього ступеня», після якого вартові, розколовшись, лежали в його ногах закривавленими ганчірками. Розповіли Палієві й Чмілю все, що знали: і про спалення Микити Іваненка, й про чутки, ніби САМ повернувся — бачили його з племінником Владиславом, тобто «генералом Галушкою», — і про Гайдука та шотландський замок. Оля мерзла біля «черепахи», боячись рушити з місця, бо неподалік лежали синьо–сірі голі тіла охоронців Гайдука, яких знала і тепер боялася дивитися в їхній бік. Мармиза діловито, б'ючи черевиками в ребра вартових, примусив поповзом, рачки добратися до поля, зарослого пожухлою, гнилою кукурудзою 2077 року Дав полоненим лопату щоб вирили собі могилу тварюки, які роздягли вбитих спецназівців, але вже сил не було ворухнутися в цих нелюдів, й тоді Мармиза витягнув старий «Ма–узер« з цифрою «9» на рукоятці й стрелив тим двом у голови; Оля бачила цю сцену чула глухі короткі звуки пострілів, що прилетіли до неї після спалахів, хотіла заплющити очі, та не змогла: уявила, що це Богошитську кінчає Мармиза, а не вовкулаків з Крейдиної зграї. Зайшла до вихолодженої «черепахи-002», побачила на сидінні улюблену норвезьку куртку Гайдука і святковий турецький пакет з великодніми подарунками й заридала по–баб'ячи, наче над покійником.
