На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Чи вона хоче мене? Чи вона "мене любить", а чи справді прилетіла побачити, як цвітуть яблуні? Господи Боже! Навіщо ти сотворив лукавство? Чому обов'язково неправда мала б первородне право визначати правду? Я абсолютно переконаний, що вона прилетіла з Парижа, щоб вдарити мене в лице, а не бачити яблуні. Всі ті минулі роки зосередились в тому ударі за те, що я не був вистачально сильний загнуздати і оговкати її космогонічні вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала нас довкруги плянети, щоб звести лице в лице.
Передомною та сама дилема, чи повернути назад цілу ескадрилю призначення, а чи віддатись на волю вітрів? Біля мене невідступне стояла мармурова Катруся з її біленьким фартушком, яка тримала мене при землі. Яка широка твоя земля! Які гранітні простори! Не бійся обріїв. За ними твоє королівство.
Це був той мій другий простір — простір цвітучих яблунь, протуберанцевих вибухів, який творить богинь і богів, міти і заповіді, живий мармур, океани і музику. Всі ці дерзання я пережив під час тієї вічности, коли у моєму кабінеті на шорсткій, новій канапі, спала Лена, а я ходив замкнений у клітку веранди і не помітив, як заходило і зайшло сонце, як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори, як з побільшеним грюкотом пролетів на Ню Иорк вечірній експрес…
Звичайно, такими вечорами пахніли бози і навіть петунії… О десятій було вже темно зовсім і моя стара хатина з її шопою, творили незграбні тіні, над якими почали писати свої зигзаги чорні сполохи кажанів.
У вітальні за широким вікном світилася одна лямпа під червоним абажуром, її світло освітлювало лишень широку спину бронзово-жовтого фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно, знайшов у кухні вино, вернувся до вітальні, присів під лямпою, налив вина і так сидів. Я мав намір читати останнє число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд Ріпорт", але думка була далі завантажена іншим і журнал лишався недоторкнутим на столику.
У такій позі застала мене Лена.
— О, як я спала! — казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося, що я все ще на літаку. Так спала, так спала.
— Чи вип'єш чарку вина? Чи щось їсти? — спитав спокійно я.
— О, не знаю, — сідаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.
Вона закурила цигарку, я вийшов до кухні, віднайшов їжу, помаранчевий сок і приніс до вітальні.
— Ууу! Я голодна! — казала вона. Налий вина. Я звичайно не п'ю в цей час, але зараз хочеться. і ти також. Мені снилося… Якісь будови. Ніби в Харкові… Ніби з пап'є маше… Ясно-зеленого кольору. Мені часто сняться фантастичні будови. Чи вмієш відгадувати сни?
— Ти будеш дома, — казав я. Матимеш своє місце.
— Я? Ніколи! Це смішно. Дякую за цигарки. Я вже відвикла від цих… Мені так солодко спалося… Таке чисте повітря. Ти маєш справді гарну хату. А що та хатина з музеєм?
— Стоїть.
— Зо всіма скарбами?
— Ні. Скарби зоховано де інде, а хатина творить мороку. Стоїть не на властивому місці і творить дисонанс… А разом шкода руйнувати.
— Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотіла б мати таку десь на безлюдді на краю пралісу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж. Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж маєш повно плянів. Чи думаєш тут лишатися? На віки вічні?
— Так, — відповів я спокійно.
— Цікаво чому?
— Бо це для мене вихід. Канада незнана земля, проблема США й Британії, а для мене незамінимість. Містерійна, загадкова, інтригуюча. Я починаю лиш жити. Безпосередність, ясність, свіжість. Країна, в якій родиться нова раса. Чи не думаєш, що одного разу сюди пересунуться центри епох, на її граніті постануть підземні й надземні арсенали енергії, зникне північ, засяє ще одне сонце. Мені здається, що майбутнє людство пересунеться на полюси.
— Чому на полюси? — питала здивовано Лена, яка цим цікавилась.
— Бо там багато порожнього місця. Як тільки рішать проблему тепла і світла… Канада, ідеальний для цього плацдарм. Атомові тепло-генератори, штучне сонце, необмежені космодроми, станції стратосфер, міжплянетні вузли доріг. Де інде для цього не хватить простору.
— Це, як рамон Жюль Верна, — казала Лена. Але погоджуюсь. Це може статися.
- І незадовго.
— Ти завжди був мрійником.
— Лишень замалим… відповів я. Сюди приходили великі мрійники. Ню-Йорк, Голівуд. Приходила людина п'ять футів — п'ять інчів росту з малою, обдертою валізкою і здвигала "Парамонт", "Метро Голдвін — Маєр". Ріки доларів з усього світу 3 нафтової ропи, урану, заліза, а то навіть із звичайної карикатури, добрий мрійник творить Волт Діснея, Гаррі Купера, Генрі Кайзера. А це лиш скромні початки. З кожним роком населення цього простору зростає на шість мільйонів, тоді, як площа скорочується два-три рази. Куди діватимуть енергію? В глибину і висоту. Трансконтинентальні дороги підуть під землею, транслетунські у стратосферу. Наша Канада — дуже коштовний граніт. Кожний її фут, одного разу, буде дорожчий, ніж один фут Ню Йорку.
— Чи ти віриш в загробне життя? — запитала несподівано Лена.
— Ні, - відповів я без надуми.
— А Шекспір вірив.
— По перше я не Шекстпір, а друге, я не переконаний, що він вірив.
— Це також простір поза нами.
— Це не моя домена. і я не берусь її визначати.
— Ніколи не думаєш поза той бік?
— Думаю. Лишень не роблю з цього конкретної проблеми. Це не мій вимір. Для мене важливіша віддаль до центру планети, ніж до центру пекла. Об'єктивно, і це простір, але в час стратосферних летів, це звучить казково.
— А питання Бога?
— Це окреме питання. Воно було однаково актуальне в часи людини — молюски, як і в часи папи Пія Дванадцятого. До нього не можна нічого ні додати, ні відняти. Я вичитав з "Рідер Дайджест", що сонце горить над нами п'ять, чи скільки там, мільярдів років і буде горіти ще сімдесят мільярдів. Бог сотворив сонце. і чи тільки одно… Всі сонця, всіх сузір. Яке я маю право робити з цього питання?
— Але простір поза нами існує?! Там далі… Коли стратимо свідомість?
— Ми бачили багато трупів, але чи бачили кінець свідомости? Це закон нашої плянети, який існує на Юпітері.
— Маю на увазі особисту свідомість.
— Чи моя особиста свідомість аж така важлива, щоб із-за неї міняти закони цілості? Коли гасне моя особиста свідомість — гасне все… Але не гасне свідомість цілости — минулого, теперішнього, майбутнього. Мій простір в цілості непомітна мить. Тканина цілости не обривається через мою смерть, а існує без обмеження завжди. Отже мій "особистий" поза-простір зникаюче неістотний, як не істотний простір електрона у моїй уяві. А якщо він і має сутєве значення, то хіба у суб станції генетичного розуміння, що його офіційно звуть дсоксирібонюклейк есід ДНА. і це покищо все.
— Але чи існує простір трансцендентний? Позагробовий? — домагалася вперто Лена.
— Я не знаю, — відповів я коротко. Вона чомусь хотіла чути від мене щось остаточне. — 3 тамтого боку ще ніхто не вернувся, — додав я по хвилині мовчання.
— Але туди відходять, — не здавалась Лена.
— Відходять. Рослини, тварини, люди… Це велике незнане.
— Скажи, Павле, що ти робиш на заводі Форда? — раптом змінила вона тему.
— Витискаю каросерії. Покриття авто-машин. Є такі преси і одним з них я командую. Натискаю гудзика.
— Це вражаюче.
— І морально виправдане.
— Я не перечу. Я лиш дивуюся.
— Що в цьому дивного?
— Хіба те, що ти міг би витискати, скажемо, печатки свого духа на граніті часу.
— Це банальність. Мене більше дивує, що ось ти прилетіла з Парижу, ми дискутуємо і не торкаємось суті. Я на це ждав. і чекав відповіді.
— Ти добре знаєш мою відповідь. і знаєш, чому вона така.
У мене обірвалася мова і я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка. У моїй голові швидко снувалися протидіючі уривки думок, ціла істота була паралізована гіпнозом абсолютної неспроможности знайти бажаний вихід. Лена це бачила, її це також обеззброювало, з неї помітно спадала її нерозлучна маска цинізму, вона виразно намагалася знайти бодай відповідніші слова, щоб висловити "те остаточне".
