Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
— А вже завтра, Хомо Хомовичу, для вас буде влаштоване велике спортивне свято силами телятниць і доярок, трактористів і шоферів нашого колгоспу.
Якщо завтра — значить, свято ще не відбувається, значить, цього великого спортивного свята я й не повинен поки що бачити. Еге ж, хоч я дурний, та хитрий, хоч дурний, та розумний, сам здогадався.
Михайло Григорович Дим зійшов із трибуни, поклав папірці з промовою до кишені та й, витираючи рясний піт на чолі, сказав уже не в три мікрофони, а просто сам собі:
— Ну, слава богу, здається, репетиція вдалась. А завтра знову прочитаю, а там іще... Це ж народу наїде зустрічати Хому, то не можна осоромитися, слід підготуватися заздалегідь.
Він зник за вишневою оксамитовою завісою, десь там знайшов розподільчий щит, вимкнув яскраве світло — і в залі запала тривожна й жаска напівтемрява...
Отже, і голова колгоспу готувався до зустрічі старшого куди пошлють із-за океану. Отже, він заздалегідь написав промову, репетирує в порожньому залі Будинку культури.
На душі Полегшало, наче жорновий камінь зсунувся з грудей.
РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТИЙ,
де розказано про зустріч яблунівського колгоспника Хоми з представником вашінгтонськоі адміністрації, про грандіозний провал ЦРУ, а також поо почесті, які готувались на честь старшого куди пошлють
Знову навідався зубний біль, причому боліли всі зуби мудрості. З цим тупим ниючим болем мені б негайно сідати у «Волгу» і мчати у районну поліклініку до стоматолога, хай би лікував, бо скоро можу зовсім зостатись без зубів, чим тоді на старості їстиму хліб насущний? Ви пригадуєте чи вже забули мої останні відвідини поліклініки? Так от, цього разу я також зрадів і, не маючи гадки квапитись до районної поліклініки, заспішив до знахарчиної хати.
А зрадів я тому, що зубний біль обіцяв короткий чи довготривалий сеанс радіобіологічного та телебіологічного зв’язку з Америкою. Власне, не так уже та Америка й цікавила, як дуже кортіло знову побачити Хому, за яким я, відверто кажучи, потрохи скучав. Скучав не тому, що, може, моє життя у Яблунівці текло сірим чи нудним потоком. Сказавши так, я злицемірив би, адже Яблунівка щедро дарувала пригоди й думки, враження й почуття. Очевидно, скучав я за Хомою тому, що відчував до грибка маслючка скупий чоловічий сентимент, коли б не сказати велемовніше — почуття кепсько приховуваної любові. Та й, звісно, переживав: а як то позичений чоловік там, за океаном, у найбагат- шій капіталістичній країні світу, репрезентує не тільки колгосп «Барвінок» і його працьовитих людей, а й сам себе?
• Тому-то я й надумався не лікувати зуби до повернення позиченого чоловіка додому. Тільки тоді, коли він ступить на рідну землю. А поки що я радів усяким гінгівітам, па- родонтозам, десмодонтозам, пародонтомам та іншим гіршим і страшнішим болячкам, які природа так щедро дарує зубам людини.
Щойно зачинившись у знахарчиній хаті й навіть іще не вмостившись у зручній позі на ліжку, я почув музику до іспанського танцю болеро, клацання кастаньєтів — так, наче то гримкотіли навдивовижу міцні черепашки, які хтось стискав у шаленстві екстазу...
Коли впав у ліжко, зубний біль став хвилями виходити з моєї голови, натомість утворюючи там неоглядну пустелю безмежного простору. І саме в тій пустелі простору, що належав свідомості й підсвідомості водночас, народжувались і жили оті звуки, що мали належати всім радіостанціям світу. Далі перед зором внутрішнім начебто лапатий сніг пішов, пластівці летіли з космічною швидкістю, творячи первісний живий хаос, із якого ось-ось мало появитись щось предметне — таке, що виражає вічну творчу ідею природи... Й справді, я побачив арктичну кригу, цілі хребти, цілі кряжі, які горбатими горами горбились від обрію до обрію; бліда куля низького сонця висіла над цим мертвим ландшафтом, надаючи йому вигляду неживої планети... Ні однісінька рослинка не зеленіла в похмурій долині, поверхня якої нагадувала застиглу вулканічну лаву, поточену дощами й вітрами...
Дві худенькі постаті — жіноча й дитяча — поволі посувались вперед, вишукуючи в глибоких зморшках землі якесь їстівне коріння, пальці їхні безнадійно нишпорили в сухих ранах землі, й очі матері та малолітньої дитини були втіленням нелюдської печалі... Циліндричної форми батискаф, що мав кулястий верх і кулясте дно, поволі заглиблювався в товщу океанської води; до ілюмінаторів батискафа підпливали риби та всякі глибинні створіння, намагаючись заглянути всередину і, можливо, побачити людей, проте циліндричний снаряд цей для вивчення оке- анічніх безмеж був порожнісінький, наче обернувся на «летючого голландця» нашої дійсності.
Й тоді я побачив пасмо далеких гір, вершини біліли шапками снігу, а підніжжя їхнє зеленіло морем лісів. По долині розіллялася смарагдова трава, схожа на килим-палас, така вона була яскрава й неправдоподібно соковита. На крем’яному перекаті з блакитної річечки вискакувала срібна форель, і сонячне проміння зблискувало на вогких боках риби, наче коштовне каміння. Столітні секвойї росли понад струмком, скидаючись на монументальні колонади, які тримають небо тут, у иередніжжі гір, а вже далі його склепіння опиралось на гострі засніжені вершини.
Й нарешті я побачив старшого куди пошлють!
Він несподівано вигулькнув із тамарискових кущів, які росли понад блакитною річечкою. Здається, повертався з риболовлі, бо в лівій руці ніс довге вудлисько, що сяяло прозорою капроновою жилкою, а в правій — чималу саджалку з наловленою рибою. На обличчі грибка маслючка вигрівалась вдоволена усмішка, як ото ситий кіт вигрівається на теплому сонечку. Хома, здавалось, іде не по заокеанській чужій землі, мугикаючи пісеньку:
— Ти сказала — під комору, не сказала — під котору.
Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене, молодого, з ума, з розуму звела!
Очевидно, співав у цій пісні не про французьку горло- дерку, з якою ніколи не зустрічався і яка не могла обіцяти прийти під комору, а про свою ж таки рідну жінку Мартоху співав. Бо, перше ніж стати рідною жінкою, Мартоха, пообіцявши, могла не прийти під комору, щоб подрочити закоханого Хому, щоб дужче присушити парубкове серце ревнощами.
По білій піщаній стежці назустріч грибку маслючку чітким військовим кроком посувався чоловік, зодягнений у вишиту українську сорочку та шаровари зеленого шовку, підперезаний червоним шовковим поясом. На голові — солом'яний бриль, які плели в українських селах у давнину; літа, неначе плуг, поорали обличчя зморшками, очі світяться лагідною селянською мудрістю. Чоловік цей, здибавшись із грибком маслючком, поклав йому долоню на плече й запитав по-приятельському:
— Як ся маєш, Хомо?
— Красно дякую, пане раднику, добре,— відповів старший куди пошлють.
— Головне, аби здоров’я, а ти, Хомо, не схожий іще на старого ведмедя.
— Красно дякую, пане раднику,— мовив старший куди пошлють,— а й ти не схожий на старого чорта.
— Погода ниньки така, що серце радується. Ото минулої суботи з малої хмари великий дощ ішов, у неділю лляв, як із бочки, в понеділок періщив, як із луба, у вівторок без лопати не можна було вийти з хати, вчора чекали, щоб сонце хоч трохи вискалилось, а ниньки так тепло, аж пара кості ломить.
— Авжеж, пане раднику, подеколи пара кості ломить, а подеколи пар кості не ломить,— відповів грибок маслючок не без загадковості, з якою й за океаном не розлучався.
— Бабине літо до Петра тілько...
— Двічі літо не буває, пане раднику,— відповів старший куди пошлють.— Я ось раненько встав та трохи рибки наловив, може, пані раднккова насмажить, матимемо чим поснідати.
— Красно дякую, Хомо, чи варто було клопотатись? Маємо чим снідати, та й гості ждуть. Вже маєш якось відбути оту церемонію.
— А нічого, що я в усьому своєму?
— Так і має бути, Хомо. А задля нашої дружби з тобою я вирядився у вишивану сорочку та в козацькі штани. Славно?
— Славно, пане раднику. Хоча в нашій Яблунівці тепер уже так не ходять. Хіба що артисти, які в художній самодіяльності.
