Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.
— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.
— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.
— Тільки лихих людей.
Він знизав плечима.
— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…
— Звідки ти знаєш? — буркнула я.
Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.
— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.
— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.
— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?
— Одне?
— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.
— Я брешу весь час.
— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.
— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.
— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.
— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.
— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.
— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.
— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.
— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?
— Звучить досить просто. І чому я раніше про це не подумав?
Він посміхався мені, доки я не здалась і сердито не хмикнула:
— Отже, ти не спатимеш зі мною, доки ми не одружимось. Правильно?
— Формально я ніколи не зможу спати з тобою.
Я закотила очі.
— Дуже зріле зауваження, Едварде.
— Але не враховуючи деталей — так, ти зрозуміла все правильно.
— Мені здається, в тебе є якась потаємна думка.
Його очі невинно розширились.
— Ще одна?
— Ти знаєш, що могло б прискорити процес, — звинуватила я його.
Він намагався не посміхатись.
— Є лише одна річ, здійснення якої я хотів би прискорити, всі інші можуть чекати хоч вічність… але ти маєш рацію, твої нетерплячі людські гормони — мої найліпші союзники у цій справі.
— Не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Коли я думаю про Чарлі… та Рене! Можеш собі уявити, що подумає Анжела? Або Джесика? Тьху! Я вже чую ті чутки, що скоро поповзуть.
Він звів брову, дивлячись на мене, і я знала чому. Яка різниця, що подумають про мене вони, якщо я скоро поїду і ніколи не повернусь? Невже я така чутлива, що не витримаю кількох тижнів косих поглядів та завуальованих розпитувань?
Може, це б і не гризло мене так сильно, якби я не знала, що і я разом із ними поблажливо би пліткувала про будь-яку іншу дівчину, що виходить заміж цього літа.
Жах. Виходить заміж цього літа! Я здригнулась.
І ще, можливо, це б не гризло мене так сильно, якби я не здригалась на саму думку про одруження.
Едвард урвав моє самоїдство.
— Це не мусить бути грандіозна подія. Мені не потрібні фанфари. Ти можеш нікому не казати, і нічого загалом не зміниться. Ми поїдемо у Вегас, ти можеш одягнути старі джинси, і ми попрямуємо до каплиці, де навіть із машини виходити не доведеться. Я просто хочу, щоб усе було офіційно, щоб ти належала мені — і більше нікому.
— Офіційніше, ніж у нас із тобою, вже і бути не може, — пробуркотіла я. Але його пропозиція була не такою вже й кепською. — От тільки Аліса розчарується.
— Ми про це поміркуємо, — він благодушно розсміявся. — Сподіваюсь, зараз тобі обручка не потрібна?
Мені довелося було проковтнути клубок у горлі, перш ніж я змогла говорити.
— Правильно сподіваєшся.
Вираз мого обличчя розвеселив його.
— От і добре. Я надіну її тобі на палець уже досить скоро.
Я пильно подивилась на Едварда.
— Ти так кажеш, наче вона в тебе вже є.
— Є, — безсоромно відповів він. — Чекає на тебе, щоб бути надітою за першого ж прояву слабкості.
— Ти просто нестерпний.
— Хочеш побачити її? — спитав він. І його очі кольору рідкого топазу раптово збуджено засяяли.
— Ні! — я майже заволала — така собі рефлекторна реакція. Зойкнула й одразу ж пожалкувала про це. Його обличчя миттю потемніло. — Хіба що ти справді хочеш її мені показати, — я намагалась виправити ситуацію. Я скрипнула зубами, щоб не показувати свого нелогічного — в цій ситуації — страху.
— Нічого, — знизав Едвард плечима. — Я можу зачекати.
Я зітхнула.
— Едварде, показуй мені ту кляту каблучку.
Він похитав головою.
— Ні.
Я довго, близько хвилини, вивчала вираз його обличчя.
— Будь ласка? — попросила я тихо, експериментуючи зі щойно винайденою мною зброєю. Я злегка торкнулась його обличчя пучками пальців. — Можна мені на неї подивитись?
Його очі звузились, і він пробуркотів:
— Ти — найнебезпечніше створіння, яке я в житті зустрічав.
Але підвівся і з вродженою граційністю опустився на коліна перед маленькою тумбочкою біля ліжка. За мить Едвард повернувся до мене на ліжко і пригорнув однією рукою за плечі. В другій руці він тримав маленьку чорну коробочку. Далі він вмостив її на моєму лівому коліні.
— Нумо, візьми і подивись, — безцеремонно промовив він.
Це було важче, ніж мало би бути, коли мова йшла про те, щоб узяти в руки невинну маленьку коробочку, але я не хотіла знову його образити, тому намагалась угамувати тремтіння рук. Її поверхня була гладенькою, вкритою чорним атлaсом. Я водила пальцями туди-сюди, вагаючись.
— Ти ж не витратив багато грошей, правда? Збреши мені, якщо витратив.
— Я не витратив нічого, — запевнив мене Едвард. — Це ще одна річ, що була у використанні. Це каблучка, яку мій батько подарував матері.
— О! — вражено вигукнула я і взяла кришечку великим та вказівним пальцями, не насмілюючись відкрити.
— Гадаю, вона дещо старомодна, — він жартома вибачався. — Старомодна, як і я. Можу подарувати тобі щось сучасніше. Щось від Тифані, хочеш?
— Я люблю раритетні речі, — прошепотіла я, невпевнено відкидаючи кришку коробочки.
Затишно влаштувавшись на чорному атласі, в тьмяному світлі сяяла каблучка Елізабет Мейсон. Довгастий овал був прикрашений косими рядами блискучих круглих камінців. Обідок був золотим, дуже ніжним та витонченим. Золото утворювало тонесеньке павутиння навколо діамантів. Я ніколи не бачила нічого схожого. Бездумно я гладила рукою коштовні камені.
— Вона така чарівна, — вражено прошепотіла я собі під ніс.
— Тобі подобається?
— Вона чудова, — знизала я плечима, прикидаючись незацікавленою, — вона не може не подобатись.
Едвард усміхнувся.
— Нумо подивимось, чи пасуватиме вона тобі.
Я стиснула ліву руку в кулак.
— Белло, — зітхнув він. — Я не збираюся припаювати її тобі до пальця. Просто поміряй, щоб я знав, чи не потрібно підганяти розмір. Тоді одразу ж можеш зняти.
— Ну, гаразд, — пробуркотіла я.
Я простягла руку по каблучку, але швидкі Едвардові пальці мене випередили. Він сам узяв мою ліву руку і надів каблучку на підмізинний палець, там, де їй місце. Потім він підняв мою руку, і ми обоє роздивлялись, як виблискує овал на тлі шкіри. Мати обручку на пальці було не так уже й жахливо, як я очікувала.
