«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗
– Ні, – сказав Лежнєв, – проводжаю невловиму людину.
– Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? – всміхнувся Бадюк.
– Та якось уже постараємось, – так само весело відповів Лежнєв.
– А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, – сказав Бадюк. – Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік – на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.
В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.
– Що ж, підійдемо, – подумавши, сказав Лежнєв. – Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, – ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися – цілуватися кинувся.
Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.
– Ви так і не зайшли до нас, – сказала вона. – А ми вас ждали.
– Винен, – сказав Лежнєв. – Закрутився. Куди це ви відлітаєте?
– В Чехословаччину, по туристських путівках, – відповів Нетреба. – Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?
– Про це ти краще товаришку Супрун спитай, – не без сарказму сказала Тамара Ільківна. – Вона спеціаліст з обшуків.
І хоча Нетреба одразу ж осадив дружину, Наталя почервоніла. Вона спробувала заспокоїти себе думкою про те, що натяк дружини Нетреби не повинен уразити її, бо хоч той обшук і був холостим пострілом, а все-таки пострілом по ворогу. «Побачимо, як ти заговориш через годину», – подумала Наталя. Щасливої дороги Нетребам вона не побажала – язик не повернувся.
До початку огляду лишалося хвилин двадцять – туристів уже викликали в канцелярію митниці для заповнення декларацій. Лежнєв і Наталя вийшли на площу, стали в затінку. Лежнєв закурив.
– Одного не розумію, – сказала Наталя. – Як у нього піднялася рука на рідну сестру? Поки не було знайдено фототеки, він, я припускаю, міг і не знати, що Ганна Щербак його сестра. Його мобілізували в армію перед війною, коли вона була ще зовсім дівчинкою, а зустрів він уже сорокарічну жінку. Та, переглянувши плівки, він повинен був упізнати Ганну.
– Про кого ви кажете? – спитав Лежнєв.
– Про Нетребу, звісно.
– А ви певні, що він – «Привид»?
– Тобто як? – розгубилася Наталя.
– Нетреба не міг бути «Привидом» з багатьох причин, – сказав Лежнєв, прикурюючи сигарету, що потухла. – Одна з них вас уже збентежила – вбив рідну сестру. Справа навіть не в тому, як у нього піднялася рука на сестру. Але справжній «Привид» чудово знав, хто така Ганна Щербак: він її розшукав, примусив приїхати в Сосновське і шукати тайник. А вбив її не тільки тому, що боявся викриття. З Нетребою Ганна зустрілася випадково, коли він прийшов у плановий відділ фабрики. Було це за два дні до її загибелі.
– Мабуть, що так, – погодилася Наталя.
– І ще. Ні ви, ні я не сумніваємось у тому, що «Привид» – досвідчений злочинець. І раптом – такий грубий прорахунок, навіть не прорахунок, а дурість: замовити ювелірові брильянтові сережки для дружини.
– Гадаєте, що це маневр?
– Безумовно. «Привид» знав, що ви підозрюєте Нетребу, так само знав він і багато іншого, про що могла знати тільки людина, яка має доступ до слідства, а точніше – до людей, котрі ведуть слідство. Згодом джерело інформації, яким він користувався, було перекрите. І «Привидові» хоч-не-хоч довелося оперувати застарілими даними. Треба сказати, що до якогось часу він оперував ними непогано.
– Хто він? – спитала Наталя. – Василю Тимофійовичу, тепер ви можете сказати?
– Тепер уже можу. Але подумайте самі. Ось додатковий список туристів, який мені передав начальник КПП і на який ви так хотіли подивитися.
Лежнєв подав Наталі список.
– Заремба, Пославський, Бадюк, – прочитала вона. – Адвокат Пославський?
– Ні, – похитав головою Лежнєв.
– Невже Ігор Семенович?!! Бадюк?
– Він, хоча це здається неймовірним. Але при всій його обережності він припустився принаймні трьох помилок. Інспірував фейлетон про служителів Феміди, намагаючись тим самим вплинути на рішення прокурора району.
– Але ж фейлетон писав Горін, – заперечила Наталя.
– Ідею і факти дав йому Бадюк, та він не врахував одного: відсутність першооснови – скарги потерпілого.
– Хіба Нетреба не подавав скарги?
– Офіційної скарга не було. Нетреба не скаржився – він просто розповів Бадюкові про цей випадок як про досадне непорозуміння… Другої помилки Бадюк припустився, коли «випадково» зустрівся зі мною на військовому кладовищі. Треба віддати йому належне: я не одразу зрозумів, що ця зустріч була не випадкова, як не випадково він підсунув нам потім деякі матеріали з архіву Дробота. Пригадайте листа Нетреби до Кіри Назаренко. Здається, нічого такого, що могло б насторожити, в тому листі немає. Але є згадка, що серед інших підпільників, яких арештувало гестапо, була й Кіра. Без особливих труднощів ми могли встановити – і Бадюк на це розраховував – що всіх товаришів, яких арештували разом з Кірою, стратили гітлерівці, і тільки Кіра лишилася в живих. Розраховуючи на нашу кмітливість, Бадюк не сказав про це прямо. Але ми не зацікавилися Назаренко і це, очевидно, занепокоїло його. Тоді в розмові з вами він висловився ясніше, зв’язавши Кіру з Савицьким. Він ще сподівався, що йому все-таки пощастить звести наклеп на Савицького і тим самим кинути тінь на Кіру, відвернути нашу увагу. Проте він переборщив. Пам’ятаєте, Бадюк сказав, що Кіра приїжджала в Сосновське півтора місяця тому, тобто тоді, коли вбили Ганну Щербак? Так от, півтора місяця тому Кіра лежала з мікроінфарктом у Москві в лікарні, про що він, звісно, не міг знати. І це була його третя помилка.
Лежнєв кинув недокурок, подивився на годинник.
– Ходімо, Наталю Сергіївно. Зараз почнеться огляд. Цікаво, якого коника викине він цього разу?
– Він, очевидно, старанно сховав фотоплівку і брильянти, – сказала Наталя, приголомшена тим, що почула. Вона не могла не погодитися з доказами Лежнєва, а проте в її свідомості не вкладалося, що «Привид» – Бадюк.
– Так, мабуть, уже щось придумав, – відповів Лежнєв.
У кабінеті начальника контрольно-пропускного пункту було ввімкнуто телевізор, перед яким сиділи Олійник, Кулінич, Винник, господар кабінету і Володя Кравчук – він щойно приїхав. Для Лежнєва і Наталі теж приготували стільці.
Усе, що відбувалося в залі огляду, присутні бачили на екрані. Біля входу до зали стояли прикордонники, перевіряли документи. Там нічого не сталося. Потім туристи зі своїми валізами, сумками, саквояжами, портфелями потяглися до довгого столу, за яким стояли митники. Валізи відкривали самі власники. Наталя вперше бачила цю процедуру. Не виймаючи речей, митники спритно й обережно піднімали їх і так само акуратно клали назад. Валізу Бадюка оглядали не довше ніж валізи інших туристів, і це здивувало Наталю; вона навіть сказала про це.
– Його чемодан оглядає найдосвідченіший митник, – відказав начальник контрольно-пропускного пункту.
– Сумніваюся, щоб він поклав брильянти разом з шкарпетками й підтяжками, – зауважив Кравчук. – Звичайно в таких випадках роблять подвійне дно чи щось на зразок цього.
– Не турбуйтеся, – сказав начальник контрольно-пропускного пункту, – якщо брильянти в чемодані, їх знайдуть.
– Їх немає в чемодані, – неждано сказав Лежнєв. – Особистий огляд робити не треба. Дозволяйте посадку.
– Як? – здивувалася Наталя.
– Після митного огляду він не буде такий обережний, – сказав Лежнєв і кивнув прикордонникові. – Так, так товаришу підполковник, дозволяйте посадку!
Начальник контрольно-пропускного пункту вийшов з кімнати. Повернувся він хвилин через п’ять, підійшов до Лежнєва, щось сказав пошепки.
