Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Амет лежав із заплющеними очима. Обличчя було все в синцях, ріденька борідка була наполовину вискубана… Чи йому не хотілося дивитися на Кантеміра, чи він просто був тяжко втомлений своїми муками, але розплющувати очей він явно не хотів. І справді — для чого? Щоб іще раз подивитися на торжествуючу фізіономію одного з численних ворогів своїх, щоб ловити в його очах злорадний блиск?!

Кантемір почав свою мову, не чекаючи, коли Амет забажає на нього поглянути. Рано чи пізно, але розбійник того забажає. Все залежить від того, що він, Кантемір, скаже.

— Я не знаю, що їм потрібно, твоїм катам, — почав Кантемір. — Твої спільники або мертві, або поволі вмирають. Оте нікчемне золото, срібло й каміння, яке ми знайдемо у вашому розбійницькому кодлі на Карадазі, буде в наших руках. Я не розумію, що їм потрібно іще.

Амет мовчав і очей не розплющував. Він добре знав, що Кантемір юродствує, прикидається. Кантемірові дуже хочеться побачити на власні очі, як плаче і проситься ще учора грізний розбійник. О, якби Амет почав плакати і проситися, він, Кантемір, сам би побіг до місця тортур, щоб зблизька, на повні вуха й очі, насолодитися зойками й слізьми поверженого розбійника. Він не раз насолоджувався отак. Після таких картин Кантемір з особливою охотою йшов до своїх гурій і тішився їхніми танцями та піснями…

— Не будемо говорити про катів, — промовив Кантемір. — Я просто хочу поговорити з тобою про життя і смерть. Наостанок хочу з тобою поговорити, бо ж протягом усього твого неправедного життя не було в тебе розумного співбесідника…

— А пророк Мухаммед і Коран? — раптом запитав Амет і вишкірив наполовину повибивані зуби.

— Мовчи, кяльб—ібн—кяльб! [34]

— Собака — теж священна тварина!..

— Якої б ти хотів кари: на палі здохнути чи щоб тобі кат розпоров живіт, вирвав з тебе нутрощі й кинув собакам, а тебе жбурнув на вила — здихати?!

Амет мовчав. Очі його дивилися на Кантеміра, мов на щось пласке, що прилипло до стіни. І була в тих очах насмішка… І Кантемірові дуже захотілося зараз же, ось тут, вирвати з корінням оці насмішкуваті очі плебея, що вимріяв себе — подумати тільки! — властителем Криму!.. Він навіть хотів було скочити з місця, як колись, у молодості, це робив, — але передумав. І тому, що не хотілося рук каляти, і тому, що знав: після цього розмови з Аметом не вийде ніякої. А йому хотілося побесідувати — перед тим як він, Кантемір, стане повновладним володарем Криму.

— Ну, і як же ти хотів би правити Кримом, вельми наділений мудрістю Амете, якби Аллах на день чи два забув про справедливість і надав тобі, пастухові гяурських свиней, можливість владарювати в нашій державі?

Кантемір зробив паузу, чекаючи на відповідь Амета, але той мовчав.

— Я питаю тебе, Амете, як полководець полководця, а не як кат бранця. Я не кат, Амете, я проводир свого війська, я борюся не за те, щоб когось там катувати, я борюся за те, щоб узяти собі владу, яка зараз опинилася в нікчемних руках. Ти ж так само боровся за владу, Амете. Яка дума була з тобою при тому: думка про Аллаха чи думка про себе?

Амет тяжко заворушився на подушках, перевернувся на спину, а потім одвернувся в куток.

— Ти хочеш мене образити, Амете—Киримли, але даремно ти так чиниш. Тобі ж іще ніколи не випадала нагода поговорити як рівний з рівним із тим, хто завтра стане ханом і вседержителем Криму. Скористайся з цієї нагоди, скористайся із щастя, яке зараз випало тобі, бо більше — я запевняю тебе — такого щастя ти не матимеш. Крім того, якщо ти добре говоритимеш зі мною, я обіцяю тобі швидку смерть…

Амет не хотів дивитися на Кантеміра і не хотів слухати його ласкавого, вкрадливого голосу.

— Даремно… Ти знаєш, що колись зробив у греків їхній філософ на імення Сократ? Не чув про такого? А я чув і читав. Десять скринь мудрості! І всі ці десять скринь — плід його розуму й серця… Він так, як і ти, великих державців не поважав. І коли його за ту неповагу було присуджено до смерті, то ти знаєш, чого він забажав перед стратою?

Амет лежав мовчки. Його, певне, не цікавив Сократ, тим більше коли слова про десять скринь його мудрості злітали з вуст Кантеміра.

— Даремно ти отак, Амете!.. Сократ попросив почитати цікаву, вельми розумну книгу, щоб розпочати з неї одинадцяту скриню своєї мудрості. Та вельми розумна книга була не Коран, тоді Корану ще не було записано з вуст Аллаха пророком Мухаммедом. І Мухаммеда тоді ще не було, Амете, бо дуже давно все це відбувалося. І нас не було тоді в Криму… Дуже давно було це, Амете, а люди запам’ятали. Так от, запитали тоді Сократа: як же так, ти ж через годину вмреш, навіщо тобі ця книга?! А він відповів: я хочу мати насолоду…

Так само важко, як і кілька хвилин тому, знову заворушився на окривавлених подушках Амет—Киримли.

Кантемір замовк і не спускав з нього очей. Амет склався удвічі, різко крутонувся, — і, нарешті, сів. Сів на зв’язаних ногах. Це було незручно, але розбійник, навіть повержений, не хотів вести бесіду з ворогом навлежачки… Він довго вовтузився, але, нарешті, сяк—так сів, подивився на мурзу (і той знову відчув себе чимось пласким і несправжнім) й запитав хрипко:

— Тобі ж, Кантеміре, через годину не вмирати, а ти, я бачу, теж хочеш мати насолоду, як Сократ.

— Яку насолоду? Я розповідав не для себе, а для тебе і не про себе, а про Сократа — тобі в науку, Амете. Щоб ти послухав моїх мудрих слів і мав від того насолоду хоч перед смертю…

— Ну, навіщо ж розкидуватися діамантами слів із ста скринь твоєї премудрості, Кантеміре, перед нікчемним гяурським свинопасом? Він же, свинопас, не здатен збагнути й осягти всю велич твоєї високої премудрості. Ти ж думаєш про велич віри мусульманської на нашій землі під верховенством каблука турецького султана — недоумка чи малолітка… А я думаю тільки про себе і про своє марнославство. От і все! Так?

— Ти хитріший і розумніший, Амете—Киримли, ніж прикидаєшся! І думав ти, як воював проти заведеного Аллахом порядку на нашій землі, не про себе.

— А тобі що до того, султанський гуламе? [35]

Кантемір хотів заперечити, але зрозумів, що Амет висловився точно. Тому відповів:

— А нічого… Тільки я знаю, про що ти думав, коли розпочав свою безнадійну боротьбу. Ти думав так: повбиваю всіх мурз, візьму владу, — і тоді всіх овець, усіх коней, усе злото голодранцям повіддаю. А там — хай навіть Аллах увесь Крим на друзки розтрясе — мене вже ніщо не цікавить. Я золото забрав, людям віддав, славу вдячну здобув — от і все!.. Ну, й чого ж би ти цим досяг? Ну, роздав би всі гроші, і всю худобу, і весь ясир голодранцям, — а далі? А за що військо тримати, а за що кораблі будувати, та палаци зводити, та канали рити, та фортецями володіння обставляти, — ти про це подумав?.. Голодранці в нас не від того, що Кантемір чи ще хтось — та й той же Шагін—Герай! — усе в них позабирав, а від того, що голодранці — це ледацюги, які готові стати розбійниками, а не працювати!.. Аллах так звелів, бо люди є різні, неоднакові!

— Брешеш, Кантеміре! Брешеш і про мої думки, брешеш і про те, що ти люд не обідрав, брешеш і про Аллаха.

Насмішкуваті очі Амета—Киримли мов побільшали, а Кантемірові відчулося, що він ніби ще дужче потоншав і попласкішав…

— Можеш базікати, я сьогодні милостивий. Мені цікаво тебе послухати. Бо завтра буду тільки дивитися на твоє опудало, набите соломою, — а з опудалом багато не погомониш… А щодо пастуха гяурських свиней — то тут я, звісно, сказав зайве. Пробач мені, Амете—Киримли!

— Я прийняв би твої пробачення, якби ти потрапив до моїх рук, Кантеміре, на Карадазі. А зараз чи пробачити, чи не пробачити — мені все одно…

— Ти що — про велике думаєш? — насмішкувато запитав Кантемір. — Ти?!

— Про більше, ніж ти.

— Більшим за мене є зараз великий хондкар! А над хондкаром — Аллах! А більше — нічого.

— Є — більше.

— Що?

— Тобі не дано цього збагнути.