Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
- Чи є хто в хаті? - почувся ніжного тембру високий голос. Недбай схопився з ліжка.
- Земляк! - радісно крикнув він на всю кімнату, впізнавши по голосові гостя.- А ти ж казав, що на свята до батьків поїдеш?
- Ні, братухо, не вдалося, чорт би його забрав,- голосно одповів той, стягуючи з себе всяке барахло.- Та чого це в тебе темно? Давай світла! Не повезло, кажу, мені цими святами,- казав він далі,- зовсім уже був зібрався в дорогу, пішов у волость за жалуванням і тут тобі й скоїлась причина.
Засвітили лампу, і незграбна постать, вилізши із кобеняка, стала гнучким, високим хлопцем з худощавим делікатним лицем; сірі дитячі очі світилися щирістю і самі прохалися до серця. То був сусід по школі і товариш Недбая - Петльований. Сам Недбай, кремезний, опецькуватий хлопець з розкудовченим чубом і заспаними, трохи насмішкуватими карими очима, був прямою протилежністю гостеві.
Свіжий голос Петльованого зразу засипав тиху кімнату життям і звуками. Недбай поглядав приязно на товариша, слухав, всміхався.
- Так от і маю я святкувати в своїх Щупиках,- доводив краю своїй розмові Петльований.- Цими днями все-таки, було, загляне в школу то те, то інше, і воно немов веселіш було, а сьогодні, знаєш, кожне держиться своєї господи, і я увесь день сам собі, як неприкаяний ходю по спустілій школі; нема до кого словом обізватися, а ти ж знаєш мою вдачу: ніяк не всидю, щоб не поговорити з ким, А це перед вечором, як згадав, що скрізь тепер по хатах зайшло свято і люди кутю справляють, то з усіх кутків моєї школи повіяло такою нудьгою, що хоч собакою вий. То я й надумав: махну я до земляка, та просидимо вдвох з ним цей вечір, порозмовляємо щиренько, домівку згадаємо.
Через невеликий час Петльований скоренько ходив з кінця в кінець по кімнаті, розмахував руками й говорив безперестану. Недбай тим часом прийняв свою звичайну позу на ліжкові, стежив за товаришем лінивими, проте пильними очима і добродушно посміхався.
- Знаєш, їду оце я твоїм селом,- казав, граючи очима, Петльований,- а хлопчики по улицях шамотять по снігу з вузликами: вечерю носять до хрещених, і у мене зразу виринув у голові малюнок з дитячого життя мого: по хатах горять привітні вогники, на дорозі сніг яскриться, скрізь по улицях шумлять сани... ми з сестрицею їдемо своєю буланенькою, на одно око сліпенькою, веземо до бабусі вечерю. Нам чогось так весело, регочемося, борюкаємося на санях, конячку підхльоскуємо... ньо, маленька! ньо, сліпенька!, а вона, знаєш, так жваво головою потріпує, тюпає собі... Що, може, не любо? - з щасливою усмішкою звернувся він до Недбая.
- Ні, нічого собі! - щиро сказав Недбай.- Ти, брат, щодо поезії, того... ну-ну, катай далі,- додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову:
- І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, чер-воні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лампадка горить. Помолившись, розсаджуємося круг столу. Сім’я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сім’ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого іншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: «Чи бачите мене, діти?» - А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо, тату! - всі, як один, кричимо. «Пошли ж, боже, щоб і на той рік не побачили!» - «Пошли, боже!» - вигукуємо так, немовби ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається...
- Ні, що не кажи,- додав зітхнувши Петльований,- а в наших народних звичаях є багато чогось такого щирого, теплого...
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми, і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач або хоч шматок хліба.
«Коли б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так»,- думав він; та він добре пам’ятав, що ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
- Слухай, земляче, чи не знайшлося б у тебе того... чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок... я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того...
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову...
- Така, брате, справа, що хоч заріж - нічого не знайдеш,- винувато промовив він.
- Ага! - скоренько сказав Петльований і ще більше почервонів.- Ну, нічого, я так...
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через його плече, теж зазирав на їх і говорив:
- Покинь, їй-богу, покинь!
Недбай мовчки вибрав один сухар, і він затріщав у нього під міцними зубами.
- Можна! - весело кивнув він головою і протяг руку з сухарями до товариша.
- Чудний ти, їй-богу...- казав соромлячись той.
- Бери, бери! - весело казав Недбай.
Червоніючи й осміхаючись, Петльований протяг помаленьку делікатні свої пальці й потяг одного сухаря...
- Зажди трохи! - сказав Недбай.- Коли бал, так бал. У мене десь є олія, що купив староста для замазки на вікна: тепер вона якраз нам згодиться! - І через який час Недбай таскав із кухні маленький засмальцьований горщичок з олією.
Повечерявши та помолившись богу, шкільний сторож дід Гордій надів кожуха і вийшов з своєї хати, щоб іти на ніч до школи. Ступає собі Гордій помаленьку, рипить сніг під його чобітьми, дивиться на зоряне небо. «Так тихо, так ясно,- думає собі Гордій.- Справедливо, що святий вечір... Це ж недаром цієї ночі Христос нарождається».
підспівує він собі стиха слова колядки.
«І як ото воно, сердешне, витримало під такий мороз у яслях! - дивується Гордій.- Сказано - святеє: і мороз не бере його...»
Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться... «Не спить іще,- думає він,- мабуть, сумненько одному на чужині...» Гордієві стало шкода молодого вчителя. «Ану, загляну, що там він робить, певне, десь книжечки свої читає. Двоє,- говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок.- Бач, щупинський учитель приїхав у гості... Що ж то вони собі роблять? Немовбито щось кушають...» - Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.
«Охо-хо!..- зітхнув він.- Сухарики, сіроми, гризуть... І гість, і хазяїн... Оце так панська вечеря!..» Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.
Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.
- Добрий вечір, з святим вечором будьте здорові! - вітав Гордій хлопців.- Вечерю вам приніс - не погордуйте.
Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.
