Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Настав шостий день!

— Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх.

— Ще й як! — докинув Марек.

— Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось.

— На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно.

— Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки.

— Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося.

— Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати.

— Вони хотіли знати, що ми вміємо.

— Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови.

— Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.

Ярок теж засміявся.

— Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?

— Повних шістнадцять.

Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:

— Чистісінький кошмар!

— Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.

— І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».

— Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»?

— Поторгувалися, — сказав Ярек, — і ми погодились на одного «кошмарика» на двох.

— І так уже й зосталося? — спитав я.

— Так уже й зосталося, — відповіли брати в один голос.

— А що було далі?

Знову взяв слово Ярек.

— Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази — до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання — як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються…

— Бо, як про це дізнаються, — підхопив Марек, — усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування.

— Розумію, — мовив я. — Ви зберегли таємницю?

— Звичайно.

— А як із дальшим навчанням?

— Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні.

— Писати й читати ми навчилися за тиждень.

— Але нам забракло слів.

— А словники важкі.

— А томи енциклопедії ще важчі.

— Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше.

— А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали…

І брати Кошмарик заговорили разом:

— Ми почали наші чудові подорожі!

Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед — яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав:

— Що ж це за подорожі?

Ярек і Марек один поперед одного загукали:

— Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!

— Із Гомером під Трою!

— З Яном Длугошем [4] на Грюнвальдські поля!

— З Коперником довкола Сонця!

— І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!

— З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».

— А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?

— А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським [5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом [6] па «Бал в опері»?

— А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується?

— Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта?

Я зрозумів!

Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя — потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана [7] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути.

І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома.

— Друзі! — сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали.

— Дорогі друзі! — повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. — Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди.

Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами.

— Отже, слухаю, — додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному.

Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього майданчика пагорба.

— Тут немає чого багато слухати, — сказав він. — Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись — це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив.

— Придивляюсь, — мовив я.

— Бачу, — сказав він.

— Розумію, — освідчив я.

Перед нами, в долині Вісли, лежав Краків. Ранкове сонце майже розсіяло туман, тільки у вузьких завулках і понад берегом видніли його бурі залишки. Туман зробився прозорим. Більше того! Могло здатися, що він зовсім зник, всотався в мури, в зелень бульварів і парків. Але це був обман, хитре причаювання. Чудову панораму Старого Міста почали вкривати, ніби прозора пліснява, синя райдуга вихлопних газів, серпанки жовтого й зеленого туману, запона сірого диму. Старі гарні мури втратили чистоту обрисів, нові світлі квартали потемніли. Сонце стояло вже майже в зеніті. О цій порі важко дихати і серед такої ніби прозорої імли.

— Що ви знаєте, бачите й розумієте? — спитав пунктуальний Марек.

Якусь мить я вагався, чи розповідати їм про мого приятеля Тадека. Ще в школі ми прозивали його Птахом. Він ні про що так не мріяв, як про літання, авіацію, польоти й перельоти — і став пілотом швидше, ніж сподівався. Він налітав п'ять годин, коли вибухнула війна. Гітлерівці спалили його літак. Але Птах умів махати крильми. Через Угорщину і Францію він дістався до Англії. Саме тоді починалась велика повітряна битва за Англію. Птах збив шістнадцять фриців, відвоював чисте небо над Лондоном. Двічі він горів, тричі був поранений. Коли закінчилась війна, він був іще зовсім молодим, але хворим. Серце, підвищений кров'яний тиск… Настала осінь 1952 року. Над Лондоном повис туман, нерухомий, холодний туман. Він стояв над містом понад три тижні. Лондонське небо протягом тих тижнів, година за годиною, просякало сажею, вихлопними газами, димом і пилом сотень фабрик, димом десятків тисяч англійських камінів. Туман у лондонському небі перетворювався на отруту. І вона за два тижні вбила більше чотирьох тисяч людей, серед них був і Птах. Він воював за спокійне небо над Лондоном. І завоював його. А чим усе закінчилось? Отруєний туман у лондонському небі вбив нашого Птаха. Чи варто розповісти їм про нього?