Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Бозна-що робилося на серці в дівчини! Сердитись, боронитись, ненавидіти вона не вміла: такою вже її життя та люди зробили. Та не багато й гнівом чи боротьбою зробила б. Але вона вміла тільки плакати, нудити світом, ховатись у свій куток все далі та далі. Ну й тужила, плакала цілі дні од усієї отієї кривди та образи.
А стара мати, що була з нею, ще гірше суму та жалю завдавала. Стара, вередлива, плаксива — вона тільки сердилася та, плачучи, їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей і що вона на писаря дуже прискає, й за всякі провини, що були й що приснилися їй тільки. Таке життя так допекло дівчині, що був час — і вона задумалася, завагалася. Але хвиля минулася — і вона не піддалася й терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною, вона краще годилася терпіти, аніж здатися на писарські підходці. Вона боялася. Якраз ще на той час на її скаргу прийшла в Правленіє од директора відповідь: спасибі йому, віддали зараз гроші, дали дров і всячини. Та на цей раз, а далі що буде?.. Писар знову почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з неї...
Так думала дівчина, кинувши розбиратися й присівши на ліжку під натиском спогадів і гадок.
Закахикала її мати за перкалевим запоном, колись-то блакитним. Щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко; щось почвакало губами спросоння і потім закашляло-закашляло — й кінця не знать було тому кахиканню. Дівчина миттю загасила свічку й сіла сама на ліжко. Вона знала, що за матір'ю й сама тепер закахика, й узялася за груди. І справді не помилилася... Вона уся тряслася, груди розривалися від кашлю. Насилу оддиха-лась, лягла, закуталася стареньким одіялом, протертим, пробитим, що аж світило по дню.
Батько вчительки був чудний нещасливий чоловік. Він був маленький урядничок і ніж не міг улізти з головою в своє урядництво — оце й було лихо його, а ще більше лихо його жінки й дочки. Він робив, робив, як віл, і певне вибився б, а якби не вибився, то став би хоч заможним, поважним чоловіком. Але цього не виходило, бо була то людина горда й вразлива, як тільки буває часом уразливим маленький чоловічок. Розсердити, допекти йому було легко. Чи справді штрикне його, образить хто-небудь старший — а цього не треба було довго чекати,— або здасться йому тільки, що його образили — кінець, годі: образився, полаявся й закурив. Іноді схоче перемогти себе, терпить, аж зубами креше, за великомученика маючи себе, але не надовго того ставало: часом дурничка яка-небудь — і пішло все ані за цапову душу. Нещасливий був чоловік, але сім'ї від того було не солодше: серце зривав він на жінці, на дочці; на їх оберталася злість маленького чоловічка. Іноді він мов би тішився, що от є такі, з кого й він поглузувати може, допекти, дошкульнути. Тим усім з своєї жінки зробив він плаксиву, в'їдливу бабу, а з дочки — бідну, прибиту дівчину. Вона звикла чути крик та посміх, вона звикла годити кожному дурному слову...
Видають гроші урядникам — батько приходить додому напідпитку. Жінка і дочка й не глянуть вже на його просто, щоб не присікався, й думають тільки, скільки-то грошей зосталося й чи буде що їсти. Але батькові все негаразд.
— Що це ви одвертаєтеся од мене?.. Що я п'яний, пропив гроші замість того, щоб принести вам, і ви нічого на те не вдієте?.. Ну, чого ж мовчите?! Га?! І останні проп'ю, і будете без грошей сидіти, а мене проте годуватимете!.. Дочко, побіжи, принеси горілки... от решта; та не думай вкрасти дорогою що-небудь! Я знаю, що вам грошей треба дуже, але вони в мене лічені!..
Й дівчина, нап'явши хустину, бігла до шинку, заздро поглядаючи на гроші, що так були б треба на хліб на завтра...
Часом й на тому не кінець був: батько посилав позичити карбованця й купити горілки... Дівчина верталася втомлена, ставила пляшку на стіл, а батько казав:
— От і вип'ю на останні... Отак, дочко! На цім світі тим тільки й жити добре, хто вміє гнутися, лазити на животі, терпіти, сорому не знати, жити так, щоб здавалося, наче тебе й нема. Подякуєш колись батька за науку!.. Зітри гординю, потовчи бажання, підлий смире-нія, розмішай послушанієм — і будеш щасливий...— казав він злісно, наче тикав під ніс комусь оцим ліком.
Чи кепкував він, чи справді хотів цього, щоб дочка була щаслива — бог його зна; від цього в кожнім разі не легшало жінці й дочці. І жінка, й дочка боялися його й не-любили, і, замість того щоб клясти те мізерне життя, що знищило батька, вони кляли його, як звичайно.
Але як батько справді хотів, щоб дочка-ввик-ла повзти, а не йти, не жити, а завмирати щохвилини, то вдалося це йому добре. Вона жила так, що життя те можна було щохвилини перервати й нічого б тому не перешкоджало; вона не чекала другого дня, не бажала його, не сподівалась від його нічого; наче прибило її щось, і вона боялася поворухнутись, щоб те, що лежить на їй, не зірвалося й не придушило до решти; вона жила, наче ящірка восени, що дубіє помалу з холоду, й тільки часом дошкульне її, як дуже шкрябне мороз по шкурі, і здригнеться вона своїм одубілим тілом...
І дівчина не кляла, не винуватила людей за своє бідне життя, за людську неправду. Вона брала життя таким, як ішло воно до неї. Вона жила... жила через те, що жилося, що після ночі йшов день, після ранку вечір, що рот їсти просив, а щоб добути що їсти, треба було бігати цілий день або гнутися над роботою, а набігавшись, треба було спати... Чуже життя, добре та спокійне, не лізло їй у вічі; думки не прирівнювали чужого до власного; вона думала про життя багатих та щасливих так, як думає чоловік про побит бджіл, комах,— і то було її щастя. Якби не це — не стало б у неї й сили жити тим життям, бідним та мізерним. Ніякої втіхи, ніякої підпори не було в неї. Ні богів, ні ідеалів вона не знала. Була тільки батьківська наука, мізерна й погана, бо піддержуючи своєю філософією чоловіка, вона заразом і труїла його помалу; дівчина живилася нею, щиро товкла й терла свої думки, жадання, надії, пила не склянками, а відрами цілющу воду «смиренія» та «послушанія» й терпіла без кінця. Вона вся увійшла в своє сіре, безпросвітне життя, й воно хоронило її; усе, що чи ломить, чи красить життя, ставало однаково сірим, недужим, нікчемним...
Таке й кохання її було. Воно якраз припадало до її сірого життя, наче та руда травиця, що проростає межи сірих, рівних плит, під людськими ногами. Воно проминуло, ледве з'явившись, зоставивши по собі ще одну болячку на серці.
Порекомендували їй якимось побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не перемовилися й десятьма словами одне з другим, одначе дівчина згадала про його і в той день, і потім... Може,на тім був би й кінець, але через кілька там часу, десь на вечорницях, чи що, зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на неї так зважали, вона згадувала довго про його, й гадки її все частіше до нього зверталися.
Довідавшись від нього, що він вечорами ви-ходить на прогулянку до річки, пішла й вона якось і зустріла його. Той щиро привітався, й вони весело побалакали кілька часу. Казав здебільшого він, вона слухала, радіючи й де-не-де озивалась.
На другий день вийшла вона знову і, скоро прийшла, побачила віддаля його ще з якимись хлопцями... Вони порівнялися, та хлопець, замість того щоб щиро привітатись, похмуро кивнув і, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало у дівчини; вона скоріше повернула додому, бо відчувала, що сльози до очей підступають. Ця стріча розбила слабі початки її чуття, прохолодила серце, що трохи степліло було. Наче той слимак виставив був ріжки з-під своєї халабудки, та торкнувся чогось і знову боязко сховав їх...
Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку — сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця... Гамірний вечір, людська громада й зараз потім дорога по мертвому степу — за ту дорогу вона багато дечого передумала,— і тепер те все приходило їй в голову. Усе нові та нові думки вставали. Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука світ перед ним відчинить, якесь світло чудодійне освітить події, думки, життя його усе. І там, де було саме звичайне, на що й не вважав він досі, що знав він добре,— стане, з'явиться щось зовсім нове... Отаке було з дівчиною... Помалу, потиху беруться, виявляються, в’яжуться думки, наче шашіль точить товстий бік галери,— й не видко його, аж поки не лине вода у проточену дірку, перекидаючи, ламаючи усе на дорозі, і потоп нових гадок затопить, заллє усе — усі думки, усе життя, що було попереду...
