Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
12) Див. про се мою книгу „Барское староство'' с. 37 і далї, і долучену там історичну мапу.
13) В „апольоґії” Претвича — Biblioteka Warszaw. 1866, III c. 52.
14) Грамоты в. кн. Литовськихъ ч. 9. Дослїдниками ся грамота приймаєть ся, до Яблоновского включно (Ukraina, c. 605).
15) Документы арх. юстиціи с. 46 (про дату див. в передмові, с. IX). Досї в лїтературу пішли тільки деякі витяги з сеї записи, зроблені Любавским (Обл. дЂленіе с. 264-5) і за ним Яблоновским (Ukraina). Иньші, які Любавский не потрапив перенести на мапу, зіставались досї не використані.
16) Так приймали Любавский і Яблоновский, і се справдї правдоподібнїйше, нїж Мервин в дорічю Роськи (хоч не знаю, чи брали його в рахунок тї дослїдники) — з огляду на місце „вислуг” Рогози.
17) В виданню вони віддїлені, але „а Скабарни” се мабуть не назва особи, а маєтности (зіпсована).
18) Zrodla dz. XXI с. 24.
19) „Ивашку Львовичу на отчину потверженьє на селе Релева на Расачеєв а на лебединскыє доходы”.
20) Лебедином звав ся й Шпиків (див. Zrodla dz. XXI с. 624), але Шпиків фіґурує в сих же записях осібно, й тут не може йти в рахубу.
21) Там може було й с. „Пореєвъцы”, що дістав якийсь Пушка разом з тим Грицьком „Баласепревичом”.
22) Несторовцї звязують з Нестерваром (Любавский, Яблоновский) — робити се можна тільки гіпотетично.
23) Виїмок в Starozytna Polska III с. 535, пор. Любавского Обл. дЂленіе с. 265.
24) Грамоты в. кн. Литовскихъ ч. 13, пор. 23.
25) Архивъ VII. I с. 90: „ИванъЗубрикъ маєтъ... по жонЂ селища: Мехлеєво, Личинцы, Горловъцы, ...другоє именьє єго селище Радивоновъскоє на реце Тясмене”.
26) Див. мої: Кілька київських документів XV-XVI в. (Записки т. XI і Розвідки й мат. II).
27) „Дердева” в ревізії 1552 р. (Архивъ VII. І с. 98, пор. Величка І с. 399).
28) Уляна Єршівна в першій чверти XV в. зве їх „именями отчизними і материзними” — ibid.
29) Витяг з актів в Slown. geogr. sub voce Макарів.
30) Див. т. VI с. 283-6.
31) Глеваха коло Василькова не йде в рахубу — се село не воєнно-служебне, а тягле — на толоку ходили звідти до білгородського двору.
32) Тільки в чотирох її нема, і з них село Радостів виразно виступає як новоосадне.
33) Архивъ VII. І с, 121.
34) Про деякі ходячі в лїтературі звістки див. в т. IV2 с. 315-6.
35) Архивъ VII. І с. 147.
36) Див. низше.
37) Архивъ VII. II с. 4-5.
38) Zrodla VI с. 122.
39) Bibliot. Warszawska 1866. III c. 52.
ТАТАРСЬКІ НАПАДИ І ВОЄННА ОБОРОНА XVI В.: ПОГРОМ 1482 Р. І ЗАХОДИ ОБОРОНИ, ПОЛЇТИКА ОКУПІВ І ЗАДАРЮВАНЬ, ПЕРЕГОВОРИ 1510-Х РОКІВ І ТАТАРСЬКІ СПУСТОШЕННЯ, ОБОРОНА ЗАХІДНЬОГО ПОГРАНИЧА, УГОДА 1512 Р. І ЇЇ БЕЗПЛОДНІСТЬ, ТАТАРСЬКІ ПУСТОШЕННЯ 1513-6 Р., ОРҐАНЇЗАЦІЯ ОБОРОНИ 1518 Р., ПОГРОМ ПІД СОКАЛЕМ І „ОРДИНАЦІЯ" 1520 Р., ТАТАРСЬКІ Й ТУРЕЦЬКІ НАПАДИ 1520-Х РОКІВ, СПУСТОШЕННЄ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ 1524 Р., ПОГРОМ ТАТАР 1526/7 Р., НАПАДИ 1528-1530 РР.
Сї здобутки кольонїзації й воєнної орґанїзації — досить скромні самі по собі, але дуже значні й показні в порівнянню з пізнїйшою руіною — зникли під татарськими погромами останньої чверти XV в. Польско-литовське правительство, спроневіривши ся Витовтовим традиціям, занедбало свою східно-полудневу полїтику до того, що дало своїм соперникам половити своїх традиційних союзників — кримських ханів, і Крим з передової позиції литовської полїтики, сторожа і охорони української кольонїзації, яким був він, по признанням польських полїтиків XV в. 1), стає на довгі часи огнищем руіни й деструкції для України, аж поки вона сама не спромогла ся з ним собі порадити. 1482 роком роспочинаєть ся отся нова доба в житю східно-полудневої України. Татарські напади, то більші, то меньші, спадають оден по другім на неї. То той то сей замок, з столичним київським включно, попадають в руки татарські, гинуть в огнї, а меньші загони, яким більші замки були не по зубах, шпирають в їх околицях, нищачи останнї слїди осель і господарства 2). „За ті лїта пановання славної памяти Олександра, згадують литовські пани по його смерти 3), Мендлї-ґірей цїсар перекопський сам своєю особою і через своїх дїтей і людей неперестаючи нищив пограничні землї обоїх держав, і які то шкоди невимовні стали ся, які полони несчисленні виведено, яке розлитє крови християн чоловіків і жінок, потерпіли вони (держави) від того поганства — хто то може виповісти!”
Польско-лптовске правительство Казимира і Олександра почуло себе безсильним против сього степового ураґану і в своїй прострації готово було навіть відновити данні відносини українських земель до Орди, зняті з них правительством Витовта сто лїт тому. Не помишляючи навіть про оборону границь кольонїзації, воно силкуєть ся оборонити й затримати бодай внутрішню сїть замків. З незвичайним напруженнєм, з мобілїзацією сил майже цїлої держави кор. Казимир відбудовує в 1483-4 рр. київський замок знищенний в 1482 роцї. ,,На роботу київську, оповідає пізнїйша урядова записка, приходило тодї більше як 20 тис. топорів з волостей поднїпрянських, задвинських, торопецьких, з Вел. Лук і Ржеви Великої”. Навіть від папи випросив Казимир підмогу на відбудованнє Київа 4). Заразом щоб зробити вражіннє на Татар, мобілїзує воєнні сили в. кн. Литовського під Київом. Таку ж мобілїзацію повторив в 1490-х р. в. кн. Олександр, вийшовши з цїлим військом на полудневу границю, і відбудовав при тім браславський замок, знищений Татарами 5). Але навіть не всї замки були відновлені — напр. Звенигород так і зостав ся без відновлення, і все Поросє і Заросє, поза Днїпровою смутою, лишило ся без всякої охорони, то значить було засуджене і далї бути пусткою. Так само і все східно-полудневе Заднїпровє.
Цїною крайньої запобігливости бажанням і інтересам кримського розбійника, піддобрювання його дарунками і обіцянками рік-річної дани, та грання на розбійничих інстинктах його орди, польско-литовському правительству кінець кінцем удало ся захитати одностайність і витрівалість кримської полїтики, прихильної до Москви, а ворожої до Литви-Польщі, та звернути Кримцїв против Москви 6). Перспектива війни з Москвою, з якою носило ся, в надїї реваншу, литовсько-польське правительство по смерти Івана III, робило такий поворот дуже привабним; надїя, що звернувши розбійничу енерґію Криму на Москву, можна буде у себе сподївати ся певнїйшого спокою від Кримцїв, — так само. По довгих торгах про розміри річних ,,упоминків”, які мали платити ся кримському ханови 7), стала ся угода на тім, що хан буде річно діставати 15 тис. золотих, які платити ме по половинї Корона і в. кн. Литовське, а хан за те обовязував ся дати закладнїв, не пустошити земель литовсько-польських і помагати литовсько-польській державі на її неприятелїв, перед усїм на в. кн. московського: від нього Менґлї-ґерай обіцяв відобрати й до в. кн. Литовського вернути всї землї, які той забрав був за часи в. кн. Олександра 8). Умова ся була доведена до кінця в 1512-3 рр., але вже від 1507 р. Кримська орда почала пустошити московські землї, і все більше входила в смак сього нового спорту.
Одначе се само по собі нї трошки не забезпечило українські землї Корони й в. кн. Литовського від таких самих пустошень. Правда, нове правительство, Жиґимонта Старого, показувало дещо більше енерґії й уважливости в охоронї полудневих границь і запобіганню татарським наїздам, але сї охороннї заходи переважно були звернені на західню Україну — Галичину, Поділє, Волинь, як краї сильнїйше залюднені, богатші воєнною силою і воєнно-служебною людністю. Східня ж Україна, слабо залюднена й слабосила сама по собі, була дуже слабо обслужувана й правительством. Та кінець кінцем і східня й західна Україна, не вважаючи на всї правительственні заходи, жила в неустаннім хронїчнім страху татарських спустошень, і така вічна небезпечність, розумієть ся, страшенно підтинала всякий розмах кольонїзаційної енерґії, не давала можности інтензивно працювати над відновленнєм знищенної кольонїзації. Клясична фраза волинської шляхти з 1540-х рр.: „тут на Волини будь єсть або не єсть перемирє з Татары, тогды предся з коня мало зседаєм” 9) — дуже добре характеризує тутешнє житє за всю першу половину XVI в.
