Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган (книги без сокращений .txt) 📗

Усмішка на моєму обличчі вийшла трішки кривуватою.

– Я не проти.

– Чудово! Тепер у нас своя маленька компанія.

– Компанія для обраних, – погодилась я.

Дієго і досі тримав мене за долоню. Начебто не потискав, але й не відпускав.

– Нам треба вигадати свій секретний потиск рук. [4]

– Цього разу відповідальним призначаєшся ти.

– Перше засідання цілком таємного клубу НДН оголошую відкритим, присутні всі, про секретний потиск рук буде повідомлено пізніше, – мовив Дієго. – На порядку денному перше питання: Райлі. Непоінформований? Обманутий? Чи сам обманщик?

Говорячи це, Дієго дивився просто мені в зіниці широко розплющеними щирими очима. Він навіть не змигнув, вимовивши уголос ім’я Райлі. В цю мить я впевнилася, що всі побрехеньки про особливий зв’язок між Райлі та Дієго не мають під собою ґрунту. Я можу довіряти своєму новому другові.

– Так, найважливіше питання, – мовила я, – який порядок денний у Райлі.

– В яблучко! Саме це ми і маємо з’ясувати. Але спершу – ще один експеримент.

– Від самого цього слова мене починає тіпати.

– Довіра – підвалина будь-якого цілком таємного товариства.

Дієго випростався майже на весь зріст – видовбав собі для цього у стелі доволі простору заглибину – та знову заходився длубати камінь. За мить його ноги зависли над землею, він тримався однією рукою, а другою продовжувати шкрябати вапняк.

– Докопаєшся до часнику, – застерегла я його й позадкувала до проходу, який вів до моря.

– Всі легенди – чистісінька вигадка, Брі, – гукнув до мене Дієго. Він дедалі заглиблювався в діру, яку сам же й викопав, а згори сипався вапняк. З такою швидкістю він скоро засипле всю печеру. Або затопить її світлом – це буде ще гірше.

Я вже майже цілком запхалася у безпечний прохід, тільки кінчики пальців і очі вистромлювалися з-за рогу. Хвилі сягали мені до стегон. Я зможу зникнути у чорній воді за частку секунди. Вже якось витримаю один день не дихаючи.

Я ніколи не любила вогню. Можливо, виною цьому – якась дитяча травма, а може, і нещодавні події. Під час перетворення на вурдалака я наїлася вогню під зав’язку.

Дієго вже, мабуть, зовсім близько до поверхні. Я почала відганяти думку, що втрачу свого першого і єдиного друга.

– Дієго, припини, будь ласка, – прошепотіла я, певна, що він тільки насміється з мене і не послухається.

– Довірся мені, Брі.

Я непорушно чекала.

– Ще трошки… – пробурмотів він. – О’кей.

Я напружилася, очікуючи спалаху світла, іскри, вибуху, але Дієго вже стрибнув униз, а в печері й досі було темно. Тепер у руці він тримав довший корінь – кручений як змія, завдовжки майже на весь мій зріст. Дієго багатозначно глянув на мене.

– Я ж не зовсім уже нерозважливий, – мовив він. І жестом указав на корінь. – Бачиш – застережні заходи.

З цими словами Дієго застромив корінь у викопану ним самим діру. Донизу шугнув водоспад останніх камінців і піщинок, а Дієго впав навколішки, тікаючи з дороги. І в цю-таки мить темряву печери прошив діамантовий промінь світла завтовшки з руку Дієго. Сонячний стовп уперся в долівку печери, а в ньому танцювали піщинки, які сипалися згори. Я застигла як укопана, вчепившись у риф, готова щомиті пірнути у воду.

Дієго не смикнувся, не зойкнув від болю. Димом не пахло. В печері було ясно як удень, проте це, схоже, аж ніяк не вплинуло на Дієго. Може, він казав правду про тінь від розлогого дерева? Я не зводила з Дієго очей, а він не ворушився, витріщаючись на стовп світла. Здається, з моїм другом усе було гаразд, але в шкірі його щось змінилося. Мабуть, на неї насипалося пороху, від якого відбивається світло. Було враження, що шкіра слабенько світиться.

Можливо, то просто пил, а може, шкіра от-от запалає? Напевно, Дієго поки що не боляче, та коли він спам’ятається, буде запізно…

Минали секунди, а ми, втупившись у сонячне світло, не ворушилися.

А далі Дієго зробив рух – цілковито передбачуваний і водночас абсолютно неймовірний: він простягнув руку долонею догори й хотів підставити під сонячний промінь.

Моє тіло зреагувало швидше, ніж думка, швидше, ніж я навіть могла собі уявити.

Поки до променя ще лишався якийсь дюйм, поки Дієго не встиг діткнутися світла, я щосили штовхнула його в стіну маленької брудної печери.

Зненацька печера мов спалахнула, на нозі я відчула дивне тепло, в ту-таки секунду усвідомивши, що в крихітній печері недостатньо місця для нас двох – я не зможу притиснути Дієго до стіни, сама не підставившись під світло.

– Брі! – видихнув Дієго.

Я інстинктивно крутнулася, втискаючись у стіну. Все відбулося за якусь секунду, і весь цей час я чекала, як мене прошиє біль. Як охоплять язики полум’я, як я палатиму у вогні, мов тої ночі, коли я зустрілася з нею. Але спалах згас миттєво, як і зблиснув. І знову посеред печери сяяв стовп сонячного світла.

Я зазирнула Дієго в обличчя – очі його були широко розплющені, а рот роззявлений. Він завмер – це був тривожний сигнал. Мені кортіло поглянути на власну ногу, але я боялася побачити наслідки зіткнення з сонцем. Це ж не те що відірвана Джен рука – цього разу мене навряд чи вдасться так легко підлатати.

А болю так і не було.

– Брі, ти бачила?

Я коротко хитнула головою.

– Щось страшне?

– Страшне?

– Я маю на увазі рану на нозі, – вичавила я крізь зціплені зуби. – Що лишилося від ноги?

– Та з нею все гаразд!

Я кинула вниз один швидкий погляд – і справді: ось вони, і моя ступня, і литка, такі точно, як завжди. Я порухала пальцями на ногах. Усе нормально.

– Боляче? – запитав Дієго.

Я стала навколішки.

– Поки що ні.

– А ти бачила, що було? Світло бачила?

Я похитала головою.

– Дивись, – мовив Дієго, стаючи навколішки перед стовпом світла. – І цього разу не відштовхуй мене. Ти сама довела, що я мав рацію.

Він випростав руку. Попри те, що нога моя начебто зовсім не пекла, і цього разу дивитися на таке було нестерпно.

Щойно пальці Дієго занурилися в сонячне проміння, вся печера спалахнула мільйонами маленьких діамантових райдуг. Стало ясно, як опівдні в дзеркальній залі, – світло було всюди. Здригнувшись, я зіщулилася. Все моє тіло світилося.

– Неймовірно, – шепнув Дієго. Він цілком випростав руку, занурюючи її в стовп світла, і в печері дивним чином стало ще ясніше. Дієго перевернув руку, щоб роздивитися її з усіх боків, тоді знову обернув долонею догори. Проміння танцювало, наче він крутив під сонцем призму.

Ніякого запаху горілого, і не схоже, щоб Дієго було боляче. Я придивилася до його руки, і мені привиділося, що вся поверхня шкіри всіяна трильйонами малесеньких люстерок – занадто крихітних, щоб розрізнити кожне окремо, але всі вони відбивали світло вдвічі потужніше, ніж звичайне дзеркало.

– Ходи сюди, Брі, спробуй сама.

Мені на думку не спадала жодна відмовка, а ще було цікаво, і я, долаючи внутрішній опір, прослизнула ближче до Дієго.

– Не пече?

– Анітрохи. Сонячне проміння не палить нас, воно… просто відбивається! І це ще м’яко кажучи.

Неохоче, повільно як людина, простягнула я пальці до сонця. І миттю на шкірі затанцювали вогники віддзеркаленого світла, виповнюючи кімнату таким яскравим сяєвом, що білий день знадвору видався сірим. Проте це світло було не просто віддзеркаленням – воно ламалося й вигравало веселковими барвами, як у кристалі. Я підставила під промінь усю долоню – і в печері стало ще ясніше.

– Гадаєш, Райлі знав? – прошепотіла я.

– Можливо. А може, й ні.

– Якби знав, чого б нам не сказав? Який сенс замовчувати? Ми ж – ходячі дзеркальні кулі на дискотеці, – стенула я плечима.

– Отепер зрозуміло, – розсміявся Дієго, – як народжуються легенди. Уяви, що ти людина і бачиш мене такого. Тобі б не здалося, що я просто палаю у вогні?

– Якби ти не зупинився зі мною побалакати – можливо.

– Немислимо! – мовив Дієго. Пучкою пальця він провів по лінії на моїй блискучій долоні.