Ерагон - Паолини Кристофер (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Роран щось говорив, але Ерагон не розчув його слів. Катріна, опустивши очі додолу, ледь чутно відповідала, а потім, звівшись навшпиньки, несподівано поцілувала парубка в щоку й кинулася геть. Ерагон підстрибом підбіг до Рорана:
— Я так бачу, ти не марнуєш часу! — зухвало гукнув він.
Та Роран, буркнувши щось нерозбірливе собі під носа, попрямував вулицею.
— Чув, що кажуть торговці? — намагаючись не відставати, спитав його Ерагон.
Місцеві мешканці вже розійшлися по домівках, розмовляючи з торговцями або чекаючи, доки стемніє і трубадури почнуть свою виставу.
— Чув, — Роран виглядав збентеженим. — А що ти думаєш про Слоуна?
— А що я можу думати?
— Коли він дізнається про нас із Катріною, проллється кров, — сказав Роран.
На носа Ерагонові впала сніжинка, і він звів очі вгору. Небо вже посіріло. Він нічого не відповів, бо Роран таки мав рацію. Юнак тільки поплескав брата по плечу, й обоє рушили вулицею далі.
На вечері в Хорста було весело. Там панувала атмосфера дружнього застілля. Солодкі лікери й міцний ель, що їх було випито ой як багато, підігрівали й без того жваві розмови. Коли тарілки спорожніли, гості почали прощатися й трохи перегодом попрямували до табору торговців. Навколо великої галявини було видно встромлені в землю жердини із запаленими свічками. Позаду горіло багаття, відкидаючи навсібіч танцюючі тіні. Довкола поволі збиралися селяни й чекали, незважаючи на холоднечу.
Аж раптом трубадури в строкатому вбранні юрбою висипали з наметів, за ними йшли старші й поважніші менестрелі. Вони виступали з музикою й казками, а їхні молодші колеги підтримували їх розважальними виставами із сороміцькими жартами, пустощами та кумедними персонажами. Але згодом, коли свічки почали шипіти, а слухачі з’юрмилися тісніше, до людей вийшов старий оповідач Бром. Його кудлата сива борода спадала на груди, а довгий чорний плащ надавав старому казкареві таємничого вигляду. Він простягнув руки, скоцюрбивши пальці, наче кігті, й почав:
— Плину часу ніхто не може спинити. Роки минають, хочемо ми того чи ні… але в нас є пам’ять. Те, що було давно, може жити в наших спогадах. Історія, яку ви почуєте, не закінчилась, але бережіть її, бо без вас вона зникне. Я згадую про те, про що люди давно вже забули, про те, що загубилося в примарному тумані, який вкриває минуле.
Оповідач пильно вдивлявся в обличчя своїх слухачів. Нарешті його погляд спинився на Ерагонові:
— До того, як народилися діди ваших батьків, і навіть задовго до народження їхніх батьків, з’явилися вершники Дракона. Захищати й боронити — таким було їхнє покликання, і вони служили йому протягом тисячоліть. Мужність вершників у бою була незрівнянна, бо кожен володів силою десятьох. Вони могли загинути від меча чи отрути, інакше жили вічно. Вершники використовували свою силу тільки для добрих справ, під їхньою опікою люди збудували з каменю високі міста й вежі. Вони захищали світ, і земля процвітала. Ельфи були нашими спільниками, гноми — нашими друзями, і настали золоті часи. Багатство текло до наших міст, а люди жили в добробуті. Але плачте… бо тривало це недовго.
Бром мовчки опустив очі додолу. У його голосі залунала несамовита туга:
— Жоден ворог не міг їх здолати, але вони не остерігалися самих себе. І ось, у розквіті їхньої слави, у віддаленій області Інзільбет, якої тепер уже нема, народився хлопчик на ймення Галбаторікс. Коли йому виповнилося десять років, він пройшов випробування згідно з тодішніми звичаями, і всі зрозуміли, що той має неабияку силу. Вершники Дракона взяли хлопчака до себе.
Він пройшов у них вишкіл, перевершивши своєю майстерністю решту учнів. Маючи гострий розум і міцне тіло, Галбаторікс швидко посів чільне місце серед вершників. Дехто не без підстав уважав такий злет аж надто швидким, але вершники не звернули на те уваги, бо були могутніми й не слухали пересторог. Того дня й народилося велике лихо.
Невдовзі після того, як Галбаторікс завершив навчання, він та ще двоє його друзів вирушили в небезпечну мандрівку. Вони подалися далеко на північ, просуваючись уперед удень, та вночі, і, нарешті, дісталися земель ургалів, наївно гадаючи, що їхні нові знання їм допоможуть. Там, на тонкій кризі, що не тане навіть улітку, де вони міцно поснули, на мандрівників напали потвори. І хоча Галбаторікса було тяжко поранено, а його друзів разом із їхніми драконами — жорстоко вбито, він таки знищив нападників. Але ворожа стріла вразила серце його дракона. Він не володів наукою зцілення, і той помер у свого господаря на руках. Відтоді Галбаторікс немов збожеволів.
Оповідач склав руки на грудях і повагом роззирнувся довкола. На його зморшкуватому обличчі промайнула тінь. Продовження оповіді лунало, неначе скорботні слова заупокійної молитви:
— Змарнувавши багато сил, знавіснілий через утрату, Галбаторікс безнадійно блукав тією проклятою землею й шукав собі смерті. Але вона ніяк не приходила, хоча той безстрашно кидався на кожну живу істоту. Невдовзі, побачивши його примарну постать, ургали та інші потвори починали тікати. Згодом він вирішив, що вершники могли би подарувати йому нового дракона. Ця думка надихнула Галбаторікса, і він пішки рушив назад, у сповнену небезпек подорож через Хребет. Аби подолати той шлях, який він допіру пролетів на спині дракона, йому знадобилися цілі місяці. Він міг полювати за допомогою магії, але дуже часто потрапляв у такі місцини, де не було жодної живої істоти. І коли він нарешті спустився з гір, життя в ньому ледь-ледь жевріло. Якийсь фермер знайшов його непритомного в багнюці й покликав вершників.
Вони принесли непритомного скитальця до себе й почали його лікувати. Галбаторікс проспав чотири доби, а прокинувшись, уже не почувався хворим. Пізніше він з’явився перед радою, що зібралася його судити, і всупереч звичаю попрохав у неї нового дракона. Так нерозсудливо міг учинити тільки божевільний, і рада побачила, хто перед нею. Позбувшись надії, вдивляючись у криве дзеркало свого безумства, Галбаторікс вирішив, що саме вершники винні в смерті його дракона. Він думав над цим удень і вночі й нарешті вигадав план помсти.
Голос Брома знизився до гіпнотичного шепоту:
— Галбаторікс знайшов вершника, що поставився до нього з розумінням, і тут пустила коріння його підступність. Завдяки наполегливим умовлянням і секретам, яких він навчився в Смерка, хлопець намовив його виступити проти громади. Разом вони підступно заманили в пастку й убили одного зі старших вершників. А потім Галбаторікс несподівано відступився від свого спільника — і на того теж чекала смерть. Вершники побачили, як із рук божевільного стікала кров. З його вуст злетів пронизливий крик, і він зник у темряві. Незважаючи на своє безумство, він був дуже обережний, тому щоразу уникав переслідування.
Роками Галбаторікс переховувався в пустелях, наче зацькована мисливцями тварина, і завжди остерігався ворогів. Про його звірства ніхто не забув, але з часом пошуки припинились. Згодом, як на зло, він перестрів юного вершника на ймення Морзан — міцного тілом, та слабкого на розум. Галбаторікс умовив Морзана не замикати ворота фортеці Іліреї, що тепер називається Урубейн. Саме через них Галбаторікс потрапив до цитаделі й викрав собі маленького дракона, який щойно вилупився з яйця.
Прихопивши із собою нового учня, він заховався в такому місці, куди навіть вершники не наважувалися потикатись. Там Морзан навчався темній силі та оволодів секретами й таємницями забороненої магії, яких ніхто не знав. Коли ж навчання завершилось, а чорний дракон Галбаторікса на ймення Шруйкан обернувся на справжнього велетня, Галбаторікс вийшов у великий світ, і поруч з ним був Морзан. Разом вони винищували всіх вершників, які траплялися їм на шляху. З кожним убивством їхня сила зростала. Ще дванадцять вершників приєдналися до Галбаторікса через жагу помсти й любов до влади. Ці дванадцятеро, разом із Морзаном, стали Тринадцятьма клятвопорушниками. Решта громади не була готова до цього й загинула під час їхнього жорстокого нападу. Ельфи також хотіли дати відсіч Галбаторіксу, але їх було нереможено, тож вони втекли до потаємних схованок, звідки вже ніколи не виходили.
